Iван i Чорна Пантера - Страница 15

«Яка дурня!» – думав Стенлі, але страх не минав.

Він не вірив у самогубство Натана, але поліція не знайшла слідів будь-чиєї присутності в кабінеті Роуза. Ніяких підозрілих відбитків пальців. Ніяких слідів боротьби.

– Що це там, Стенлі? – хтось торкнув тепер його за рукав.

– Де?

– Он там, за ажурною загорожею.

То питав знайомий репортер з «New York artistic tribune».[5]

– Напевне, вертолітний майданчик, – відповів Стенлі.

– То вона має ще й вертоліт, – сплюнув репортер.

– А чому б їй не мати?

– От сука!

«Може, й не сука, а… А хто тоді? Злочинниця, котра, налякана розслідуванням, про яке їй напевне доповіли, наказала котромусь із охоронців прибрати надто цікавого журналіста? Чи, може, найняла суперпрофесійного кілера, а то й кількох?»

Думки крутилися в голові Стенлі Кройберга. Над містечком обіч замку висіювало гаряче літнє сонце.

«Чи справді тут замішане оте гаїтянське вуду-шмуду?» – думав далі Стенлі.

З маєтку вийшов кремезний молодик у костюмі кольору хакі і підняв руку. Журналістська братія притихла, тільки спалахи об’єктивів позмагалися з сонцем.

– Міс Ремпбелл відпочиває й просила б не порушувати її права, – почав молодик.

– То вона таки тут, ця тигриця, – гукнув котрийсь з репортерів.

Вони посунули до охоронця, чи хто він там. Та між ними виріс поліцейський. Він сказав, що територія біля маєтку міс Ремпбелл належить муніципалітету і він може їх запросто виселити звідси. Але, поважаючи право преси і свободу преси взагалі, просить поводитись толерантно.

– Ти диви, коп знає таке слово, – почувся вигук.

– Я багато чого знаю, синку, – сказав полісмен. – І можу тебе повчити. А міс Іветта Сімпсоні прибуде з хвилини на хвилину.

Так і сталося. За чверть першу дня (прес-конференція була призначена на першу) під’їхали дві машини. З передньої – доволі скромного «Форда» – і з’явилася Іветта Сімпсоні, чи не вперше на людях після скандалу. Була вона на диво скромно вдягнута: у сірому в дрібну клітинку платтячку й скромних чорних черевичках. На шиї жодних прикрас, окрім маленького хрестика на срібному ланцюжку, що виднівся в проймі над грудьми, а самих грудей, які Іветта щедро виставляла завжди на огляд, видно не було. Та й сукенка цього разу була довша звичного й ледве-ледве оголювала коліна. На обличчі в Іветти Сімпсоні, на диво, також не було жодної косметики, зате два рубці від недавніх подряпин ніби й загоїлись, та борозенки лишили. Здавалася вона стомленою і трохи збентеженою, хоч і трималася впевнено.

Іветта вийшла сама, без охорони, й це теж видалося незвичним. У руках вона тримала маленьку чорну сумочку. Звертаючись до журналістів, вона сказала, що заяву для преси зробить у присутності міс Таумі Ремпбелл, яка погодилася вийти зі свого маєтку рівно о першій годині.

– Невже вони помирилися? – почувся голос.

З цим запитанням звернулися і до самої Іветти.

– Жодних коментарів чи інформації до самої заяви, – сказала Іветта трохи стомлено.

Вона була красунею південного типу – жагучою, з виразними темними, кольору перестиглої сливи очима. Ровики на щоках додавали навіть своєрідного шарму.

– Не тисніть на міс Сімпсоні, – суворо наказав полісмен, що вочевидь вирішив взяти на себе функцію охорони модельки.

Журналісти фотографували машини, в одній із них, за кермом якої приїхала Іветта, сидів якийсь молодий чоловік, а в другій навіть крізь затінене скло виднілися ще дві людські фігури. Але люди в машинах на те, що їх намагалися сфотографувати, не реагували.

Рівно о першій двері високої огорожі розчинилися і з них вийшов потужний молодий чоловік у чорній сорочці з короткими рукавами. За ним з’явилася, сяючи сліпучою усмішкою, Таумі Ремпбелл, за нею ще один охоронець і дівчина – прес-секретар.

Таумі, як завжди, була у коротенькій напівпрозорій, цього разу чорно-синій сукні, схожій більше на мереживну комбінашку. З вирізу виднілися знамениті невеликі, але такі спокусливі груди супермоделі. Шию прикрашало розкішне золоте кольє, з нанизаними на нього справжніми (хто б сумнівався) діамантами. Вона спинилася, по-королівськи ледь-ледь схилила голівку, стріпнула волоссям, що обціловувало її смагляві плечі, ще раз сліпучо, як уміла тільки вона, посміхнулася.

І тут сталося те, чого ніхто не міг сподіватися. Очікували нового витка скандалу, навіть того, що Іветта вихопить із сумочки пістолет – охоронці Таумі подалися вперед і зробили виразні рухи – на поясах у них виднілися кобури, а відомо було, що охоронці міс Ремпбелл мають дозвіл на носіння зброї. Очікували й можливого примирення – хто розбере цих модельок з їхніми примхами й непередба-чуваними вибриками.

– Я хочу звернутися до міс Ремпбелл і до всіх вас, – сказала Іветта Сімпсоні. – Хочу попросити у міс Таумі вибачення, ні – прощення за те, що сталося. Я визнаю себе винною у всьому.

Тут вона опустилася на коліна й простягла до Таумі руки. Хтось із репортерів скрикнув з несподіванки. З новою силою запрацювали фотокамери – суперчутливі й менш гарні, телеоб’єктиви й кінокамери. Ото сенсація! Що сталося, хто так настрахав бідолашну Сімпсоні, за якою, подейкували, стояли впливові мафіозі, в коханцях якої в минулому числилися, якщо й менш впливові та багаті особи, то не на дуже?!

На очах Іветти з’явилися сльози.

Але й Таумі Ремпбелл явно була приголомшена. Ось гримаса недовіри й іронії змінилася на її вустах на бентежну посмішку. Іветта впустила сумочку на землю, наче даючи зрозуміти, що не має підступних лихих намірів.

– Боже мій, Іветто, я прощаю тебе, – сказала Таумі і кинулася до недавньої подруги. – І ти мене прости. Встань же, люба.

Але Іветта не підвелася з колін. В її очах, наповнених слізьми, бриніла справжня мука.

– Ні, ні, – сказала вона. – Я не достойна тебе, не гідна твоєї дружби й уваги. Я прошу, прошу міс Ремпбелл, якщо це можливо, зробити мене своєю служницею. Наймичкою, рабинею.

– Ну що ти, люба Іветто, – Таумі була вже по-справжньому спантеличена. – Встань, ходімо до мене.

Та Іветта не підвелася, на колінах підповзла до Таумі і взялася цілувати дорогі черевички тієї.

«Збожеволіла вона чи що? – подумав Стенлі Кройберг. – А може, так само збожеволів Натан, тому й викинувся з вікна? Але ж цієї чорношкірої відьми тоді не було в його кабінеті…»

Думка про вплив Таумі Ремпбелл на самогубство (чи таки вбивство?) Натана Роуза набула нового відтінку. Нового відтінку, нового відтінку… Щось крутилося в голові Стенлі. Про якусь передачу думок, про можливу зустріч Натана з Таумі Ремпбелл, про яку він, Стенлі, не знав, а Натан чомусь йому не розповів. Чи була така зустріч, а якщо була, то чому Натан приховав? Ч-чому…

Хтось стиснув наступної миті голову Стенлі залізними лещатами і тис чимраз дужче. Далі насадив на голову немилосердний залізний обруч. До того ж розпечений, Стенлі це відчував.

«Я зараз знепритомнію», – подумалось йому.

Він став вибиратися з натовпу. І не був певен, чи вибереться.

– Що з тобою? – почув чийсь голос. – Проблеми з тиском? Стенлі, ти весь червоний… Як перець…

«Хто це каже? – подумав Стенлі. – Може, то я сам?»

Ураз він зустрівся поглядом зі старим темношкірим чоловіком. Той дивився на нього примружено і начеб… Дуже й дуже зневажливо. Мовби подумки насміхався.

«О чорт, десь я його бачив…»

Думка народилася й зникла, а полуда дедалі дужче застилала Стенлі Кройбергу очі. Він ледве добрався до своєї машини, відчинив дверцята й упав на сидіння. Перш ніж відключився, майнула думка: ні в якому разі не треба рушати, це його смерть. Виче… Ви-че-кати…

Тим часом, доки Стенлі йшов, наче п’яний, до своєї машини, Таумі Ремпбелл таки підвела Іветту Сімпсоні з колін. Вона сказала, звертаючись до журналістів, що вони з міс Сімпсоні самі вирішать свої проблеми. Прес-конференція закінчилася. Все. Розходьтеся.

– Все, розходьтеся, розходьтеся, – мов луна, повторив один з охоронців.