Iван Богун. У 2 тт. Том 1 - Страница 4

Але все це було попереду тієї чудової весни. Поділля поступово одужувало від ран, нанесених минулорічними татарськими наскоками. Пора була готуватись до сіяння, поправляти занедбане за минулу осінь господарство на хуторі, словом, надолужувати все, що було згаяно через Хотинську кампанію. Однак Федір Богун не мав на це часу. Від наїзду на свій хутір він не міг полишити думки про покарання злочинців і вирішив домогтися свого будь-що. Тим більше, що він мав кілька листів з іменами нападників, а один з тих листів навіть з гербовою печаткою якогось шляхтича на ім'я Круківський.

– Цить, бабо! – відповідав він на умовляння Горпини покинути почате. – Не для того ми кров проливали за короля, щоб нам тепер в обличчя плюнули. Є староста, є підкоморій,[8] є закон! Нехай харцизам другий раз грабіж чинити буде непринадно.

І потяглися поїздки в Брацлав, суди, тяжби, які зайняли майже все літо. Федора тижнями не було вдома, а час плинув своїм звичним руслом. Іванко, який не розумів, чому тато приїздить все похмурішим, радів яскравим і теплим літнім місяцям. Цілими днями пропадав разом з рештою козацьких дітей у лісі, на левадах за хутором або на вкритих височезними травами берегах Південного Бугу. Ловили сильцями зайців, рибалили в тихих затонах сріблястих карасів, яких одразу ж смажили на жарині. І не було страви смачнішої для босоногих хлопчаків, ніж впольована власноруч здобич, не було меж і кордонів їхньому неймовірно великому світу, що простягався на кілька верст від Богунового хутора навсібіч. Хлопчаки з ранку до сутінків хизувалися один перед одним дерев'яними шаблями та мушкетами, хвацько рубали голови будякам-бусурманам, грали в козацькі застави, фортеці та облоги.

Але був у Іванка ще один товариш – уже відомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед іншими однолітками. Після того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав і почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той і не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто між ними можна було почути розмову подібного змісту:

– Омельку, чуєш, Омельку!

– Звичайно, чую!

– Омельку, можна мені на коні проїхатися?

– Чому ж ні? Адже в тебе і кінь є!

– У-у, – кривився малий, – то бахмат.[9] Та й не вивчений він, знай йде собі та йде. Я на твоєму хочу.

– Що ж тут зарадиш? – розводив тоді руками Омелько. – Рятівникові не можу відмовити.

І Йванко хвацько виїздив на струнконогому Омельковому неґеві,[10] на якому до того, як він дістався у здобич Омелькові, їздив якийсь надзвичайно сановитий турок. Сяяли очі в малого, коли стискав руками оздоблений срібними бляхами повід, сміялись з-під заломленої на потилицю кудлатої шапки, що її, за козацьким звичаєм, не знімав навіть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликі для нього стремена. Особлива радість була, коли під тином збирались сусідські хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тоді благородна тварина згадувала іспанський крок, інохідь і навіть поклони. Вправність малого дивувала старих і молодих.

– Ти бач! Таке мале, а що виробляє! – підкручував вус Мирон Охріменко – старий козак, який виконував на хуторі обов'язки розпорядника і ключника.

– Та то кінь добрий, – крутив головою хтось з козаків.

– Кінь конем, а вершник теж не пусте місце, – заперечував Охріменко, – славний малий росте у Федора.

Тоді хтось зачіпав Омелька:

– Омельку! Продай коня! їй-бо, останнє віддам.

– Е, ні, – тут Омелько відповідав завжди однаково, наче завчено, – Баша дорожчий за золото. У Хотині мені пахолки сенатора Якуба Собеського не одну копу золота давали, та я не взяв. А вам куди вже…

– От базікало, – підсміювались козаки.

Факт пропозицій від діда майбутнього польського монарха залишається для нас таємницею, але те, що кінь був надзвичайно дорогоцінним, не заперечував ніхто. Тож не дивно, що після таких вистав Іванко ще довго обирався отаманом під час запеклих дитячих бойовищ з уявною татарвою.

Інколи Омелько брав невелику турецьку мисливську рушницю і сам знаходив Іванка.

– А ходи-но, Івасю, до гаю, подивимось, хто краще поцілить.

Радість після такої оферті перевершувала радість від поїздок на Баші. Хлопчина не йшов, біг до дубового гаю, що простягнувся за версту від хутора.

– Не квапся, – повчав малого Омелько, – і не бійся пострілу. Хай його боїться той, кому він призначений. На гачок надавлюй поступово, навіть ніжно, ніколи не смикай. Очі не зажмурюй, для тебе постріл лише бахкання, пам'ятай це. І ще запам'ятай – добрий козак не лише рубака, це ще й добрий стрілець.

А Іванко був вправним учнем. Ні один фунт пороху не згорів дарма, жодне повчання не пролетіло повз його вуха, тож восени були забуті нерухомі дощаті цілі в гаю, а хлопчик з козаком вже цілими днями пропадав у лісах та полях, полюючи лисів, оленів, чокалок та диких кіз. Омелько відкрито захоплювався таким талановитим учнем.

– Лиса за півсотні кроків, з лету, хоч вір, пане хорунжий, хоч не вір! Не знаю навіть, чи я би влучив.

І розгладжувалось похмуре чоло в Федора Богуна, посміхався в густі вуса.

– Добре, синку, вчись військовій справі. Чує моє серце, скоро вибухне Україна. Лицарі нам потрібні, щоб своє право обстояти, а не судді.

До того часу Федір уже махнув рукою на тяжби і сидів майже безвиїзно на хуторі. Часом тільки з козаками виїздив в поле «козацькі кістки розім'яти». Тоді гриміли за левадою мушкетні залпи, неслись бойові коні густими травами, схрещувались у герці криві козацькі шаблі. Іванко разом з іншими хлопчаками сидів у такі дні на даху клуні, захоплено позирав на учбові бої, а розкута дитяча уява малювала картини великих бойовищ. З важкою арматою,[11] тисячами вершників і лісом списів над козацькою піхотою. З розмаїттям хоругв і штандартів, ревом тулумбасів і співом тривожних сурем. З громоподібним «слава» над козацькими рядами і переляканим лементом у палаючому ворожому таборі.

Вибухнуло зимою 1624–1625 років. І не даремно весь час до цього був похмурим Федір Богун, сотенний хорунжий вороновицький. Злим за добре заплатили крулев'ята. Два роки по смерті Сагайдачного забороняв сейм козакам обирати гетьмана, уперто відмовчуючись у відповідь на всі прохання генеральної запорізької старшини. Якщо й приходили відповіді на прохальні листи, то в них містилися лише прозорі натяки на те, що його королівська милість, ясноосвєнцоний Сигізмунд III розглядає можливість дати козакам старшого, який міг би повести їх за собою на захист Речі Посполитої. Але від таких листів тільки сильніше бродило в полкових містах. Козаки воліли обирати собі гетьмана радою та вільними голосами при арматі й не визнавали призначених короною рейментарів. Намагалися стати на захист козаків навіть королевич Владислав та шведський король Густав Адольф, доводячи Сигізмунду добре відомі йому факти: Владислав пригадував московські походи і Хотинську кампанію, в яких завдячував майже всім, чого домігся, Сагайдачному та його козакам. Густав Адольф указував на заслуги Запорізького війська під час їхніх походів на Лівонію і Померанію, на велику користь від них для ще тоді союзної полякам Швеції. Нагадували королю мужність, терпимість до нужд військових та покору рейментарям, виявлену козацтвом під час цих і багатьох інших війн на європейському театрі.

Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому війську все ж було обіцяно вирішення його питання та всемірна увага. Але зроблено все було, як пізніше писав в своїй «Історії Русів» Георгій Кониський, «звичайно по-польськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами і гонором було все забуто». Тож у 1625 році генеральна військова старшина, після перемовин і узгоджень з Низовим військом, зібрала військову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливості належала велика слава серед низових братчиків. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покірними, як за часів Сагайдачного. На універсали сейму відповіли просто: «поцілуйте нас, пани, самі знаєте куди», і, у свою чергу, висунули цілий список вимог до польської влади. Серед них, попри інше: звільнення Київського воєводства від жовнірських леж та збору стацій на коронне військо, видання привілеїв на Київське братство та школи для спудеїв,[12] право запорожців йти на службу до іноземних володарів і повне козацьке самоврядування на Київській землі. Але найголовнішою була вимога надати повну свободу православному духовенству і скасувати церковну унію 1596 року. Бачили-бо небайдужі – справа, що їй присвятив життя Сагайдачний, умирає разом з ним з легкої руки віроломного єзуїта-короля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» і з великим військом та арматою вирушив з Запоріжжя на волость, де й став табором в урочищі Медвежі Лози поблизу Курукового озера. Похмурі обличчя таких, як Федір Богун, запалали гордістю, в них з'явилась віра в себе і свою країну…