Iсторiя закордонного пашпорту - Страница 2

Проте розгрому Івана Степановича Мазепи ми йому простити не можемо, бо це був найкращий наш гетьман, про що свідчить і те, що султан турецький відмовився видати його після втечі з-під Полтави послу Петра І Толстому навіть за 300 тисяч ефімків.

Після поїздки Петра I із згаданим пашпортом за кордон, він повернувся, захоплений баченим, і негайно взявся за стрижку боярських борід та безпросипне пияцтво.

Так він сприймав європейську культуру, але користи з того, як з козла молока.

Звідси й починається Історія закордонних командировок.

Кликали болярина до царя:

— З високої царевої нашої милости, засилаємо ми тебе, Аркашко, в землі німецькі, даби вуму повчитися й усілякої прикметної користи собі видобути, — від того мусить при державі нашій бути знатне процвітання, сіреч культура. А потому грамоту нашу тобі на цю оказію бери, а бороду не забарюючись стрижи й каптан одягни німецький, бо не гоже ту в хламидах довгополих ходити, від того великий сором і сміх на людях. А волі моєї паче мого жадання не вчиниш, велю на дворі пруттям вибити, щоби другим був страх і наука...

Павло І був іншого погляду на закордонні поїздки. — Щоб оборонити громаду від шкідливих революційних ідей, він заборонив для молоді їздити за кордон.

Микола І їздити не забороняв, але зробив обов'язковим навчання молоді дома, оскільки в європейських школах «навчають вольтеріянства й батькам своїм неповаги».

Запорожці їздили в Сараґоссу, столицю Араґонії, де з правого берега плювали в річку Ебро, міркували про те, чи зручно в'їздити до міста волами через вісім міських брам, чухали поперека перед цитаделею, — резиденцією мавританських та християнських королів і диву давалися з присутньої там святої інквізиції, яка їм не свербіла.

Відвідали 32 жіночих і 28 чоловічих манастирів, а в Каза-де-Мізерікордія, — будинок милосердя для бідних, — пожертвували в простоті кільки пар дорогих оксамитових онуч.

В соборі Сан-Сальвадор, не добравши ладу в статуях католицьких святих, — помилково молилися перед пам'ятником над гробницею Петра Арбеуса, а в соборі Вірген-дель-Піляр цілували срібного стовпа під статуєю богородиці, після чого сарагосці довго вагалися шанувати свою мадонну, бо весь стовп пропахнув стоградусною українською сивухою.

Під восьмикутньою Торре Нуева, — Новою Баштою, що падає так само, як і Пізанська, — сідали їсти ковбасу з часником і злегенька покалякували, оглядаючи прохожих синьйорит:

— Остапе! А як ти думаєш, воно на нас не завалиться?

— Еге ж!

— А що, як завалиться?

— Атож!

— Так ти думаєш, — завалиться?

— Умгу!

— Ну, бо з ним, а я трохи посплю!..

Мандрівники лягали й хропіли, поки великий годинник-дзвін вагою на 250 центнерів не бив з башти над їхньою головою.

Тоді прокидалися й перевдягали онучі.

При цій подорожі запорожців до Сараґосси їм за закордонний пашпорт правили: корогва, чуб, матня, довгі вуса, часто вживане слово «цоб-цабе», та гопак, за якими ознаками, — на думку деяких російських письменників — можна всюди, без ніякого пашпорту, пізнати «справжнього хохла».

Пашпортна система в Росії особливого успіху набула за Миколи II.

Євреї мали спеціяльний пашпорт, де була точно визначена їхня «смуга осілости», за яку вони не мали права виїздити. Єврейська дівчина, яка бажала вчитися у столиці, здобувала собі жовтий пашпорт, хоча ніколи фльондрою не була й не мала наміру бути. Євреї-студенти, живучи за смугою осілости, мусіли приписуватися за льокаїв до якоїсь буржуазної сім'ї, — це було дозволено по всій країні.

Льокаєм єврею можна було бути де завгодно.

Єврейський поет Фруг, щоб жити в Петербурзі, — теж мусів не обминути подібної приписки. Звичайно були росіяни друзі, при яких можна було числитися за льокая номінально, але в пашпорті «єврей» і «льокай» стояли рядом, як слова рівного значіння.

А здебільшого печаткою до єврейського пашпорту смуги осілости було розвеселе слово — «в морду!», — що вживали хлопці з «Союзу Руського Народу».

Революційна історія знає свій пашпорт, —вовчий квиток. Його ласкаво видавала жандармерія його невеличности людям, спійманим на місці злочину з крамольними речами, — починаючи від «Кобзаря» Т.Г. Шевченка й кінчаючи відозвами Леніна.

З людини знімали копії, робили два знімки, в профіль й анфас, антропометричним виміром компромітували голову, залишали в теках злісний дактилоскопічний відбиток великого пальця руки, виписували особливі прикмети, — «жона, двоє дітей, очі сірі, ніс з горбинкою, волосся русяве, на правому плечі бородавка», і за людиною по всій імперії котилися телеграфні блянки, — «негайно-таємно, в канцелярію його превосходительства ігрекського генерал-губернатора в Юго-западном крає... Суворий догляд... арештувать... іменем його величности государя імператора...»

І тепер, і в давнину пашпорти бували добрі й злі.

Були пашпорти військові проти дезертирства в арміях, були чумні пашпорти.

Під час чуми у Пскові в 1551-му році, новгородська сторожа хапала за петельки всякого проїжджого в охопленій епідемією зоні, який не міг показати чумної грамоти, і палила його з метою дезинфекції на місці, — з конякою, з возом, з усім добром, залишаючи від незадачливого холопа самі вишкварки.

Дуже багато було пашпортів, які падали на бюджет народу.

Ось типовий пашпорт на подорожній комфорт за рахунок лохви, виданий у 1493-му році піддячому Йолці:

«Од великого князя Івана Васильовича всея Руси. Од Москви по дорозі, по нашим землям, по Московській землі й по Твєрській землі по Твєрі, по ямам ямщикам: послав єси з мазовецьким послом з Іваном у приставах Йолку піддячого, і ви би Йолці давали на посла по сім підвід од яму до яму, а йому по дві підводи, а покорм би давали йому на яму (перераховується, що саме). А від Твєрі Твєрцою-рікою всім людем без одміни до Торжка, а в Торжку старості й усім міським людем, а од Торжка до Волочка, а на Волочку старості й усім холопам, а од Волочка Мстою-рікою до Великого Новгорода всім людем, чий би хто не був, щоби всі йому, Йолці піддячому, давали судно і гребців і кормщика. А де їм прилучиться стати, і ви би їм давали покорм на стану по цій грамоті. А од Новгорода по Новгородській землі і до Пскову по ямам ямщикам і всім людем без одміни, чий би хто не буде, щоби давали Йолці піддячому на посла на мазовецького по сім підвід та покорм, як у цій грамоті сказано; а де їм буде в потребі судно, і ви би їм давали судна і гребця. А як піде Йолка піддячий назад зі Пскову, і ви би йому давали по дві підводи од яму до яму і до Москви по цій моїй грамоті».

З цього видко, що на кожний пашпорт, як ми вже говорили, йдуть народні гроші, чужоземною валютою, своїми грішми й натурою, особливо натурою, бо ми маємо певні відомості, що Йолка піддячий не був таким дурнем, щоб не скористуватися з веселих привілеїв командированого руса 16-го віку, і не гульнуть із бабами на ямах.

До речі, з деякими сумнівами тактичного порядку, я можу заявити, що закордонними пашпортами користуються навіть папуаси-людожери з Нових Ґебрид.

Один з таких пашпортів випадково попав у мої руки; його подарував мені один з капітанів далекої плавби під час його стоянки зі своєю дірявою шкаралупою, що голосно звалася пароплавом, на рейді в Одесі в 1928-му році перед тим, як йому взагалі заборонено входити до порту, бо начальник останнього злякався, що «Анна» потоне в очах у публіки й утворить новий риф під Одесою, який зашкодить радянському транспортові.

Цей папуаський закордонний пашпорт писаний невідомою для мене мовою, — системою головоламних зарубок-закарлючок на бумеранзі, — у своєму первісному вигляді звучить так, коли вірити словам одного знавця:

ОКАТОЛАЧЕКАЛАКАТООНГА.

Ло-ла похаон гугу Напатогуучаге, паланг-палу воуон ду пху-пху Хохао Намба, о дао мбалоу Танемару на обиигу Малекулу ху Мбанга Гебрид — рану папувах, — тупу-тупу ндонг на дну-улу Вао, дха ваова ваато одлогу Оталонгу, ндяма Хаохо Намба, — оту го у лду ру ре занг-занг Ору, — даулогуаа тетеогу пину хохао тотемам Дивел-Дивел о даиаму хаоха пу па руру аробохоо охру до кця-кця бумеранг ота таратаа го вели ля Нагапате тонгуду.