Iспанський варiант - Страница 25

— Я не розбираю слів, — звернувся Пальма до одного з військових. — Про що вона співає?

— Я теж погано розумію андалузьку, — відповів офіцер. — Я — астурієць… По-моєму, вона співає про кохання. Андалузький діалект жахливий, але вони завжди співають про кохання…

— Нічого подібного, — озвався другий іспанець, — вона співає про кориду.

— Ні, — заперечив третій, — вона співає колискову пісню…

— Під таку колискову не дуже заснеш, — сказав Пальма.

— Нічого, ми, іспанці, вміємо засинати навіть під марш, — посміхнувся полковник.

Розчинилися навстіж двері, і з внутрішніх кімнат вийшов міністр іноземних справ Хордана в супроводі військового міністра Давіла. Він наблизився до Яна й сказав:

— За кров, яку ви пролили на полях іспанської битви, я хочу піднести вам цей дарунок, — і він простяг Янові золоту табакерку.

Пальма витер очі. Від хвилювання, яке він щойно пережив, вони сльозились.

Хордан зрозумів це інакше. Він обняв Яна і теж — мовчки й картинно — приклав пальці до куточків своїх красивих великих очей…

Вольф підвівся назустріч Штірліцу.

— Погано, — сказав Штірліц. — Усе погано. Треба давати відбій нашим літакам. Будемо вирішувати все тут. Самі.

— Мої люди готові. Скажи тільки, коли нам краще вчинити напад на вашу контору?

— Це безглуздо, Вольф.

— Ризиковано, я сказав би, а не безглуздо.

— Помирати передчасно — безглуздо.

— Це правильно. Я, знаєш, познайомився в Мадріді з одним дивовижним американцем. Хемінгуей, письменник є такий… Він мені сказав, що головне завдання письменника — довго жити, щоб усе встигнути.

— Ну, от бачиш, — лагідно всміхнувся Штірліц. — Будемо робити інакше. Яка в тебе машина?

— Та сама… Невеличка вантажна машина.

Штірліц вийняв з кишені карту Бургоса й розстелив її на столі.

— Поглянь, оце й є маршрут з нашої бази на аеродром…

— Розумію тебе… Тільки чому ти думаєш, що твої есесівці зупиняться на дорозі?

Штірліц зняв телефонну трубку, швидко набрав номер:

— Ну як справи, друже? Чим порадуєте?

— Нічим не порадую, штурмбанфюрер, — відповів Хаген. — Він знову влаштував істерику.

— Ви…

— Ні, ні… Він став кричати, що в нього погано з головою. Я не розумію, як вони повезуть його в літаку…

— Нічого, поблює трохи. Мабуть, вони краще знають там, у Берліні, коли нас не послухались.

— Просто в когось на нього сверблять руки. Ми зробили все найголовніше, а вершки зберуть хлопці на Принц-Альбрехтштрасе.

— Одна ж контора, Хаген. Одне діло робимо. Нема нам чого ділити. Кінчайте з ним розмови — заберуть його в нас, і бог з ним… Я взагалі відправив би його зараз на аеродром, на гауптвахту — під розписку. Може, в нього й справді погано з головою. Нехай він там у них, у військових, вріже дуба. Як ви вважаєте?

— Я його зараз же відвезу.

— Вам не треба. Для чого? Щоб були плітки? Одержали радіограму, і все. Ваша місія скінчилась. Менше зацікавленості, дружище, завжди приховуйте свою зацікавленість: це, на жаль, стосується не тільки ворогів, а й друзів. Зараз пів на першу, в мене є запрошення в одне гарне місце, там вірні люди. Приїздіть на Гран Віа через півгодини, я обіцяю вам чудову ніч, якщо вже нам показали дулю з Берліна.

— А де це?

— Від Пласа дель Капуціно — праворуч. Я чекатиму вас коло бару «Трокадеро». Не в барі, а біля входу.

— Спасибі, штурмбанфюрер, я приїду.

— Латиша відправте години через дві…

— Я ж тоді буду з вами…

— Дайте письмове розпорядження: відправити на третю годину під конвоєм з трьох чоловік і передати обер-лейтенантові люфтвафе Барнеру.

— Він уже знає?

— Хто?

— Ну, той обер з гауптвахти?

— Пошліться на Кессельрінга, в мене ж була з ним розмова…

— Може, це зручніше зробити вам?

— Хіба не однаково… Вам ще доведеться мати з ним справу, він до вас шанобливо ставитиметься, якщо ви пошлетеся на Кессельрінга.

— А може, нам слід самим одвезти його на аеродром?

— Чому? Скажуть, що примазуємось… Словом, коли хочете, то валяйте, я не поїду. А ви супроводжуйте, чого ж, звичайно, супроводжуйте…

Він знайшов точне слово. Він дуже принизив Хагена, запропонувавши йому «супроводжувати». Він інтуїтивно зрозумів, що саме це слово вирішить усе. Він навчився не помилятися в своїх Відчуттях.

— Я через сорок хвилин буду у вас, — сказав Хаген.

— Ну й добре. Жду. Тільки, чорт його знає, може, все ж таки варто вам його супроводжувати?

— Навіщо примазуватись? Ви праві. Зараз закінчу прослухувати плівку з записами допитів і приїду.

Він знав, що Хаген до нього приїде. Він точно будував свою розмову з ним. Він грав, не готуючись зарані і не розписуючи заздалегідь партитуру запитань і відповідей. Просто, працюючи з Хагеном, Лерстом, Кессельрінгом, він запам'ятовував, аналізував і вивіряв ті риси їхнього характеру, які в потрібний момент він, Штірліц, міг використати.

Він не помилився: Хаген приїхав точно в призначену годину. Штірліц до цього випив кілька порцій джину, щоб від нього тхнуло алкоголем.

— Вам треба випити штрафну, — сказав він Хагену, — простягаючи йому склянку віскі. Він всипав туди трохи снотворного, і тому, вдаючи п'яного, простежив, щоб Хаген випив усе до дна. У барі було гамірно, дві циганки, яких Штірліц запросив з собою, зразу ж умостилися на коліна Хагену.

— За нашу ніжність і дружбу, — виголосив Штірліц іще раз. — До дна. І чорт з ними, з тими пацюками, що сидять у теплі, в тиші і думають, що вони втерли нам носа!

— Чорт з ними, — погодився Хаген, — з цими смердючими пацюками… Пробачте, сеньйорити, за таку брутальність, але інакше не скажеш… Як можна сказати інакше про смердючих тилових пацюків, котрі намагаються зривати наші підметки на ходу?

Штірліц зареготав, поклав лікті на стіл, змахнув вазу й дві чарки. До них кинувся лакей із завмерлою усмішкою, позбирав битий кришталь і поніс напівпорожню пляшку.

— Ти бачив, — сказав Штірліц, — він поніс півпляшки собі. Вони всі страшенні злодюги, цигани оці…

— Ей! — крикнув Хаген. — Дайте нам ще віскі! Нехай вони жеруть наші недоїдки! Хіба не так, прекрасні сеньйорити?!

Вони випили ще раз, і Штірліц попросив оркестр зіграти німецьку солдатську пісню. Вони заграли дивну пісню, і Штірліц, розгойдуючись, підвівся і, приклавши палець до губів, сказав:

— Зараз я повернусь…

Штірліц подзвонив з кабіни, що стояла біля входу в гардероб.

— Хаген просив спитати, — сказав він, — коли ви думаєте відправляти латиша?

— Зараз вивозимо, — відповів йому черговий, — на аеродромі ждуть.

— Посадіть у машину ще кілька чоловік, — сказав Штірліц, — чого на світі не буває.

— Добре, штурмбанфюрер!

— І зброю перевірте!

— Це ми вже зробили.

— Ну, щасливо. А потім можете відпочивати…

Штірліц непомітно вийшов з телефонної будки. За рогом стояла невеличка вантажна машина. Штірліц сів біля Вольфа, який був за кермом. У кузові — шість хлопців з його групи.

— Швидко, нам треба перестріти їх у горах, поки вони не в'їхали в місто.

— Ми тебе чекали десять хвилин.

— Ти думаєш, так легко споїти цього буйвола?

Вони все-таки встигли: машина з Пальмою щойно вийшла з воріт конспіративної квартири гестапо. Конвойний здивовано глянув на водія: на безлюдному шосе стояв Штірліц, піднявши руку.

— Що він, контролює нас?

— Не нас, а Хагена. Вони всі один одного контролюють, — відповів водій, — інакше не можна.

Він загальмував біля Штірліца і, вийшовши з машини, відрапортував:

— Усе гаразд, штурмбанфюрер, ніяких пригод.

— Це тобі здається, що ніяких пригод. Швидко перекидайте його в пікап і сідайте туди самі.

— А моя машина?

— Я поїду слідом за вами.

Троє конвоїрів і солдатів швидко запхнули Пальму в кузов пікапа, де сиділо шестеро хлопців з групи Вольфа.