Iспанський варiант - Страница 24

— Послухайте, Пальма, — стомлено мовив Хаген, — що б ви мені отут не співали про вашу нещасну голову, я все-таки повторюватиму своє запитання: чому ви вбили Лерста? Чим був викликаний цей нечуваний злочин, що підлягає судочинству рейху? Отже, із формального боку все буде відповідним чином оформлено. Сподіваюсь, ви розумієте, що тутешні власті — вже заднім числом — видадуть вас у руки німецького правосуддя?

— Ще раз кажу вам: я не вбивав Лерста.

— А хто ж його вбив? Святий дух?

— Цей міг, — погодився Пальма.

«Мабуть, знову почне бити, — подумав Ян, помітивши, як пересмикнулося обличчя Хагена. — Що за манера така? Не може заперечити і одразу починає битися… Між іншим, я зараз подумав, як наївний ідіот. Яким був тоді, на останній німецькій станції, коли думав злякати Лерста публічним викриттям його знущання з того старого чоловіка. До цієї погані можна застосувати тільки зоологічні градієнти… А спати я, звичайно, не зможу — в мені все гранично напружене…»

— Я чекаю відповіді, — сказав Хаген. — Я звертаюся до вашої логіки й здорового глузду. Розкажіть мені, що сталося вчора, після того, як Лерст забрав вас з готелю — від вашої подруги?

Лерст учора гнав машину аж надто ризиковано: шини тонко вищали на крутих поворотах гірської дороги.

— А як звали того журналіста, котрий сидів у барі разом з вами і Манцером?

— Усе ви знаєте про мене! Хто вам про це міг донести?

— Друзі, Ян, мої друзі.

— Ага, признались! Я давно підозрював, що ви не дипломат, а шпигун!

— Як ім'я того хлопця, який утік з Манцером?

— Біс його знає! Наче Джім, а може, Джек. Імена ці в Штатах так само широковживані, як у вас Фріц чи Ганс.

— Ви не запам'ятали його імені?

— Вбийте — не запам'ятав.

— З якої він газети?

— По-моєму, він лівий. Такий, знаєте, ярий лівий… До речі, куди це ми їдемо?

— Недалеко. А звідки вам відомо, що він лівий?

— Він не приховував своїх поглядів. Ми живемо в таких країнах, де поки що можна відверто висловлювати свою точку зору…

— Виходить, можна першому стрічному висловлювати свою точку зору?

— Звичайно.

— Але це схоже на ідіотизм…

— А він у нас традиційний. Гайд-парк, наприклад… Ви ж пригадуєте Гайд-парк.

— Пригадую, пригадую… Коли ви познайомилися з ним?

— З тиждень тому… Так, так, з тиждень тому…

Лерст різко загальмував і підігнав машину до обочини. Праворуч стриміла прямовисна скеля, а ліворуч — у чорній зловісній порожнечі — зяяло провалля. На дні провалля жебонів струмок. Тріщали цикади. Небо було зоряне, низьке.

Лерст вийшов з машини, слідом за ним вийшов Ян.

— Краса ж яка, — сказав Пальма, — просто нереальна краса…

— Справді, — погодився Лерст, — дуже красиво. Хоча я віддаю перевагу північній, нордичній красі. А тут… Гаразд, Про це потім. Послухайте, Ян, мої іспанські друзі перевірили: за останні півтора місяця жоден іноземний журналіст із Штатів сюди не приїздив. Заждіть, вислухайте мене. Більше того, ми опитали — не прямо, звичайно, а через своїх людей — ваших колег з Ассошіейтед Пресс із Юнайтед Пресс Інтернейшнл… Їм також нічого невідомо про цього ультралівого журналіста з Штатів. І нарешті головне: в жодному з готелів Бургоса жоден американець не зупинявся за останні півтора місяця.

— Між іншим, я живу не в готелі… А той хлопець міг бути канадцем…

— І канадці не зупинялись….1 англійці… І росіяни…

Пальма засміявся:

— Цікаво, коли б сюди приїхав росіянин.

— Тут є кілька росіян, — відповів Лерст, важко втупившись поглядом у лоб Пальми. — Але не в них зараз справа. І навіть не в? ому, що місцеві мешканці повідомляють поліцію про всіх своїх квартирантів, а от про цього американця ніхто нічого не повідомляй… Не в цьому справа, мій дорогий Ян…

Лерст прислухався: десь унизу натужно стогнав мотор машини. Потім мотор замовк і стало зовсім тихо, тільки все ще тріщали цикади…

— Справа в іншій людині… Я вам намалюю зараз одну цікаву жанрову сценку, гаразд? Юний латиський аристократ-англофіл, захоплений ідеями марксизму, відправляється на барикади у Відень (не приховує в розмовах з колегами антипатій до нашого руху. Більше того, він пише в своїй газеті антинімецькі статті. Потім він замовкає на рік і раптом з'являється в Лондоні, але вже не в червоній сорочці, а в коричневій формі, схожій на нашу, есесівську. Він тепер пише зовсім протилежне тому, що писав минулого року. Він, правда, не лає марксизм і Кремль, але він прославляє ідеологію фюрера і поводиться, як істинний друг націонал-соціалізму. Потім він приїздить сюди, в Іспанію, і допомагає нам боротися з комуністами, і дуже чесно пише про силу нашої авіації, і дуже дружить з нашими льотчиками, і присутній при такому головоломному епізоді, коли коричневий ас несподівано змінив свій колір на червоний…

— Що стосується мене, то я страшенно полюбляю маскаради.

— Це не смішно, Ян. Як би ви, будучи на моєму місці, поставилися до такого любителя маскарадів? На моєму місці — я підкреслюю, тому що я, саме я, двічі брав на себе відповідальність і запевняв керівництво, що юний латиш не може вести таку підступну подвійну гру, яка проглядає в усіх названих мною епізодах. Відповідайте, Ян, відверто: що ви про це думаєте?

— Добре, що ви мене сюди привезли, — відповів Ян, — а то я міг би подумати, що це допит.

— А ви і вважайте, що це допит.

— Мені дуже прикро, що ви через невміння викрити злочин зважилися образити мою гідність.

— Ян, якщо ми зараз не оформимо сугубо серйозним чином наші — на майбутнє — ділові стосунки, я доведу всім, що ви російський агент. Це для вас буде так само погано в Європі, як і тут, за Піренеями. Я вже не кажу про Німеччину. А втім, і в Англії, і в Латвії з таким же незадоволенням поставляться до цього, коли я підтверджу, що ви, крім усього, були ще й нашим агентом.

— Але ж це шантаж? Я обурений, Уго, я обурений!

— Легше, легше! Легше, Чемберлен Йосипович.

— Навіщо ж ображати британського прем'єра? Я не називаю вас Атіллою Адольфовичем.

— Для мене це комплімент.

— Що ви скажете, коли я завтра напишу в моїх газетах про ваші недостойні пропозиції? І про цей обурливий нічний допит також?

— А чи варто?

— Ви мене ставите у безвихідне становище…

— Ви самі себе ставите в безвихідне становище. Я пропоную вам достойний вихід.

— Купуйте післязавтра «Пост», — сказав Ян і, обернувшись, хотів уже йти дорогою вниз, до міста, та побачив, як Лерст поліз по пістолет. Ян ривком схопив його за руку. Вони боролись, і Ян усе намагався підняти руку Лерста з затиснутим у ній пістолетом угору. Гримнув постріл, другий… третій… Лерст повільно осідав на землю.

Ян обернувся. На шосе біліла постать: це стояла Мері. Вона, не поспішаючи, ховала пістолет у білу сумку, зроблену з товстої блискучої соломки…

Через сорок хвилин після цього Ян і Мері швидко піднялися до неї в номер.

— Не треба брати ніяких речей, — сказав Ян, — зразу на аеродром. Негайно…

— Та хоч паспорт я мушу взяти, любий…

— Ну й витримка в тебе…

Коли вони піднялися на другий поверх, то побачили біля номера трьох іспанських офіцерів. Мері зупинилась, Ян шепнув:

— Це і є кінець.

— Сеньйор Пальма? — ліниво козирнувши, спитав занадто вродливий іспанський полковник.

— Я.

— Сеньйор Пальма, я прошу вас іти за нами.

— Можна переодягтися?

— Я на вашому місці цього не робив би.

— Куди ми поїдемо?

— В штаб генерала Франко.

— І все-таки мені хотілося б переодягтися…

— Як хочете.

Ян думав, що офіцери ввійдуть слідом за ним у номер, але вони лишилися чекати в коридорі.

«Іспанці є іспанці, — встиг ще подумати Ян, — лицарі не сміють ображати даму. Вбити — можуть, але образити — ніколи».

Він обняв Мері й шепнув:

— На літак і в Лісабон. Зараз же. Або їдь. На моїй машині.

… «Лінкольн» з трьома мовчазними іспанцями промчав по сонному Бургосу й спинився біля штабу Франко. Ян у супроводі військових пройшов через цілу анфіладу кімнат і опинився у величезному, облицьованому білим мармуром, маврітанському дворику. Здалеку долинала андалузька пісня.