I стiни пахнуть сонцем - Страница 6

Я стояв біля входу й дивився на кулю. Потім сказав:

— Я довго йшов у надрах твоєї гори, дух, але не бачив у ній струмків, які б заспокоїли мою спрагу, не чув птахів, яких міг би підстерегти, не зустрів ні млявого шауна, ні ікластого ірві, чиїм м’ясом міг би підкріпитись…

Я ждав відповіді.

Ні, дух уперто не помічав мене.

Тоді я поставив смолоскип під стіну і обережно ступив уперед, тримаючи сокиру напоготові. Потім поволі, поволі ще просунувся вперед… Тепер куля плавала зовсім близько від мене. Я весь зіщулився, мов дика кішка перед нападом, — і раптом, блискавично замахнувшись сокирою, стрибнув до кулі…

Не пам’ятаю, чим закінчився стрибок. На якусь мить в очах усе побіліло; мене так ударило в груди, наче хтось встромив у них списа чи блискавку. І я впав у темряву…

Я не відразу вловив мить, коли повернувся до пам’яті. Колючий вітрець обвівав тіло. Спочатку я не помічав його, а коли помітив, це вже була дійсність. Я лежав на спині, у мороці, і приємний вітерець струмував крізь мене. Ні підвестись, ні ворухнутись я не міг: зверху, май же торкаючись грудей, навалювалася кришка — наче віко домовини.

Це скидалося на поховання живцем, та чомусь я не хвилювався. Найбільше мені хотілось пити — спрага глушила всі інші думки. Пити й їсти. Я уявляв, як було б добре, коли б я оце сів, а поруч уже стоїть глечик холодного молодого вина, і в грубому глиняному полумиску — свіжий окорок, ще теплий, навіть жир на ньому не встиг захолонути. Ну і, звичайно, кілька кукурудзяних коржів, підсмажених, хрумких, трохи солонуватих…

Картина уявилась мені так яскраво, що спрага й голод наче подесятерились. Вони ставали нестерпними. Думай про щось інше, наказав я собі. Про що завгодно, тільки про інше…

І почав думати про Аолу.

Я бачив її напередодні походу.

Був вечір. Я нишком підкрався до віконця хатини її дивився, як вона розчісує золотаве волосся. Воно ніжно так виблискувало в сутінках. На ній було намисто з іклів пута, а на зап’ястях — темно-зелені нефритові брас лети. Вона здалася мені такою маленькою: я все стояв і дивився, і слухав, як іноді потріскує лучина. Мені завжди подобалося дивитись, як мене жде Аола…

Коли я думав про Аолу, голод вщухав, мов біль у рані після того, як його замовляв одноногий дядечко Регр. А я все думав і думав про Аолу. І раптом кришка наді мною зникла. Я сів. Було досить добре видно. Я сидів на помості з дивного матеріалу, подібного до бронзи, у тому ж залі, тільки куля зникла. Мій смолоскип давно погас і зал освітлювався якимись прихованими від очей світильниками. Поруч стояв глечик, і на глиняному блюді, масно виблискуючи, височів окорок. А кукурудзяні коржі, так звично, по-домашньому пахли…

«Це марення», — подумав я і покуштував коржа. О, справжній! Я відразу почав швидко й жадібно їсти. Яке чудове молоде вино було у глечику!

— Ти щедрий дух, — мовив я, наївшись досхочу. — Та я не лишуся перед тобою в боргу. Я віддам тобі серце й ліву задню ногу першого ж шауна, який впаде від моєї руки, — говорив я, розмахуючи сокирою. — І жирний горб його я теж віддам тобі…

Вино та їжа зробили мене благодушним. Я вже не звертав уваги на маленького пута й міркував, де б мені влаштуватися, щоб поспати, але незрозуміла тривога раптом ворухнулася в моїй душі. Майже не усвідомлюючи того, що роблю, я пройшов через зал і заглибився в темні коридори, і все йшов і йшов у мороці, без смолоскипа і навіть не бачачи власних рук. Та жодного разу не спіткнувся: невідома сила вела мене, примушуючи ставити ноги саме там, де треба.

Враз попереду замерехтіло світло. Я побіг туди, звернув за ріг… Переді мною була хатина Аоли, складена з пісковику, крита пальмовим листям. З нього ще стікала вода, наче тільки-но пройшла злива. У вікні світилось. Я бачив Аолу. Вона розчісувала жовте волосся, і в такт її рухам глухо постукували нефритові браслети й ікла пута в намисті…

— Аоло!..

Я кинувся до неї — і вдарився об невидиму стіну. Я вмить щосили гупнув у повітря сокирою — сокира розлетілася на друзки. Я гатив кулаками по рівній прозорій броні.

— Аоло!!!

Вона мене не чула. Вона й далі спокійно розчісувала волосся. Там, за цією стіною, вона, як і раніше, чекала мене.

Це тривало кілька секунд. Я бився об стіну, мов плат у клітці. Потім видіння щезло, і я, знесилений, почвалав назад.

Я не тямив, що роблю. Повернувся в зал, ліг на поміст — і знов я в мороці, під глухою кришкою, тільки приємний вітер струмує крізь мене.

Я забув про сон. Думав про Аолу, про те, як могла вона тут опинитись. Придумував десятки способів, як пробитись до неї, уявляв, як ми зустрінемось… «Аоло, маленька Аоло», — скажу їй, і моє серце стиснеться, і я повторюватиму: «Аоло, моя маленька Аоло». «Ну що ти», — мовить вона й уткнеться мені в плече, а я повторюватиму: «Аоло, моя люба…» Тоді вона зведе очі й скаже: «Ну не тримай мене так, мені боляче», — а я спитаю, як вона тут опинилась. «Де тут»? — скаже вона, — адже ми у себе вдома, у Долині Птахів. Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали вогонь: я підігрію тобі коржі; мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…»

Так я думав, і потім знову зникла кришка, і знову я йшов у темряві, і коли попереду побачив хатину, то вже не ждав, а стрибнув до неї і опинився біля вікна. Вскочив у вікно і пригорнув Аолу до грудей.

— Аоло, моя маленька Аоло, — шепотів я й цілував, цілував її волосся, а вона уткнулась мені в плече, і я їй шепотів: — Аоло, маленька моя…

— Ну, чого ти, — сказала вона.

— Аоло… — Я не пам’ятав інших слів.

Вона якось особливо, по-своєму, як уміла тільки вона, подивилась на мене знизу вгору і сказала:

— Ну, не тримай мене так, мені боляче…

Мені раптом стало моторошно: я знав наперед кожний її рух, кожне слово…

— Як ти тут опинилася?.. — спитав я.

— Де «тут»? — вона відштовхнулась від моїх грудей маленькими твердими кулачками й глянула на мене здивовано. — Ми ж у себе вдома, у Долині Птахів… Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали в печі. Я підігрію тобі коржі. Мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…

Я дістав трут і кресало й попрямував до печі. І несподівано опинився в темряві. Оглянувся.

— Аоло!..

Пробіг кілька кроків назад, кидався в різні боки, ловив руками порожнечу й гукав:

— Аоло!!!

Вдарився обличчям об метал, упав, схопився і знову побіг, упав і вже не міг підвестись. Поповз.

— Аоло!!! — кричав я, аж зірвав голос, і все повз, і хрипів безголосо: — Аоло…

Навіть луни не було тут.

3

…Пробудження було тяжким. Навіть під час сну маленький пута не давав мені спокою. Тіло втомилося від боротьби з ним. Кожний м’яз нив, наче в діда, змученого весняним міжпогоддям.

Я був у тому ж залі: порожньо, матове світло, стіни рясніють тьмяно виблискуючими відростками. Я торкнувся одного — і різкий удар відкинув мене на підлогу за кілька кроків. Усе тіло здригнулося, в роті стало сухо. Я зірвавсь на ноги й відступив на середину залу, боязко оглядаючись. Але ніхто на мене не нападав, навколо пані вала тиша, і поступово я заспокоївся.

Мені дуже хотілося вистежити маленького пута (ну й вимотав же він мене!), але я пригадав, як довго й марно шукав його напередодні, пригадав, як негідно поводився, — і мені стало соромно. Адже тоді я зовсім втратив розум, борсався й волав, наче жінка. А все через Аолу… Справді, звідки вона тут взялася?..

Відновивши хід подій, я зрозумів, що поміст, на якому напередодні довелося лежати мені двічі, відігравав тут не останню роль. Я вирішив перевірити свої спостереження і ліг на нього. Насунулась кришка. Темрява. Знайоме відчуття вітерцю, що струмує крізь тіло. Я почав думати про коржі, якими мене не встигла почастувати Аола. Потім пригадав, який смачний окорок їв нещодавно та яке добре вино було тут.

Більше нічого не спадало на думку, і я сказав: досить. І враз кришка зникла. Вино, окорок та коржі стояли поряд. Я знову поласував ними.