Хлопцi з карного розшуку - Страница 8

Одного разу черговий доповів начальникові карного розшуку, що до нього добивається батько одного з практикантів. Чертов наказав:

— Пропустіть негайно.

За хвилину він підводився назустріч літньому чоловікові, який рішучим жестом подав йому руку.

— Чекулаєв Євген Євгенович, агроном. — Затнувся й додав: — Старший.

Чертов усміхнувся сам собі: «Старший — хто? Чекулаєв чи агроном?» Але виду не подав, привітно й увічливо запросив сісти і сам сів, показуючи, що готовий слухати гостя й до ранку, хоча справ було сила-силенна.

— Ви бачили весняний квітучий сад? — несподівано запитав відвідувач.

Чертов звів брови на переніссі:

— Аякже, доводилося… Був на батьківщині минулого року.

— Так ось! — Чекулаєв-старший підвівся, набрав повітря в груди, кожушок розійшовся, і Чертов помітив орден Червоної Зірки, як видно, надітий заради особливого випадку.

Начальник карного розшуку збагнув, що зараз неодмінно почує промову. Так і сталося.

За годину Чертов покликав до кабінету Чекулаєва-молодшого:

— Пиши рапорт про звільнення. Був твій батько, все пояснив. Розповів про твою мрію — фруктові сади в Сибіру. Про те, що вже з інституту виводить морозостійкі сорти за Мічуріним, що його життя на цю справу не вистачить, а ти його законний спадкоємець і продовжувач. І без вас Сибір садом не стане. Отже, пиши.

— Не буду… — Женька рішуче відмовився, а ввечері вдома він заявив батькові, що робота в карному розшуку — справжня чоловіча справа, що ловити бандитів теж комусь треба, і якщо комсомол довірив це йому, то хай батько не стає йому на дорозі.

Десь близько тижня після цієї розмови Женька ночував у Дорохова, напрошувався на чергування, аби лише не йти додому. Кінчилося тим, що його підстерегла біля управління мати й мало не силою відвела додому. І, здається, незабаром у їхньому домі запанував мир.

У Боровика все було інакше. Батько Анатоліїв, найкращий у місті кравець чоловічого одягу, заробляв достатньо. Але єдиного сина давним-давно чомусь ладили на лікаря. До Іркутського медичного інституту Анатолій вступив на догоду батькові. Неохоче провчився рік і був просто щасливий, коли потрапив до карного розшуку: його діяльна вдача значно більше підходила до погонь, засідок і перестрілок.

Коли батьки Боровика почули, що їхній улюблений син змінив професію, їх просто жах пойняв.

Анатолій вислухав усі докори, всі доводи, мовчки склав у свою спортивну валізу мило, рушник, пару білизни і заявив, що йде до міліцейського гуртожитку.

Нічого не вдієш, довелося батькам визнати карний розшук. Більше того, батько просидів за своїм кравецьким столом ніч, і наступного дня Боровик з'явився в карному розшуку в шикарній коверкотовій гімнастерці.

Інакше було в родині Дорохових.

— Воно зрозуміло, — сказав Сашків батько, — ризик, погоня і таке інше. Нат Пінкертон, Шерлок Холмс, і скрізь самі лише відбитки пальців, — не те що землю орати. У тих детективів, Сашко, що в книжках, злочинці то князь, то графиня, не те що наші бандюги. — Дмитро Савелійович зморщився, скривився, немов доторкнувся до чогось паскудного. — Шахраї, різні там злодюги — народ поганий. І охота тобі з ними морочитися?

Заповітним бажанням Дорохова-старшого було бачити сина кадровим командиром. Мабуть, давалася взнаки козацька кров. І батько, й дід, і прадід червоного командира Дмитра Дорохова все своє життя не розлучалися з конем, шаблею та гвинтівкою, а от Сашко подався в агрономи. Ну що ж, у першій-ліпшій станиці, хоч у Забайкаллі, хоч на Дону або Кубані, агроном — це голова, а детективи там ні до чого. Все вирішувала козацька рада. Однак минав час, Сашко твердо стояв на своєму. Нова робота припала йому до душі, і так вийшло, що Дорохови змирилися з карним розшуком.

…Ось і прийшло до Іркутська свято. Двадцять перший Жовтень.

Урочисті дні не були затьмарені лихими пригодами, але після свят усіх приголомшила звістка про новий страшний злочин.

…Ледь доповз поранений колгоспник на околицю Іркутська і розповів постовому, що він, дочка та двоє сусідів на кількох санях везли на базар биту птицю, м'ясо та інші продукти. За п'ятнадцять кілометрів од міста їх зупинили четверо озброєних бандитів. Одібрали коней, документи, а колгоспників роздягли й розстріляли, причому особливо лютував кремезний рябий бандит. Сам заявник був поранений, спершу втратив свідомість, потім, опритомнівши, на превелику силу в тридцятиградусний мороз дістався до міста. У лікарні з ним розмовляли Чертов і Картинський.

Через три дні після нападу Фомін дізнався, що за довідками, відібраними в жертв, збувають пограбовані продукти. Продавцями виявилися старі люди. Вони могли бути перекупниками або такими, що просто перепродували за винагороду, але напевно не були причетні до збройного нападу. Фомін разом з практикантами з самого ранку почав стежити за ними. Треба було довідатися, з ким вони зв'язані, як потрапило до їхніх рук награбоване добро. Але до продавців підходили звичайні, нічим не примітні покупці, прицінювалися до птиці, до м'яса, торгувалися: заплативши гроші, забирали покупки й відходили. Десь опівдні до прилавка підійшла жінка, про щось «по-свійському» погомоніла з старими і, нічого не купивши, відійшла. Жінка як жінка, віку невизначеного, у довгому жовтому чоловічому кожусі, до самісіньких очей запнута величезною, домашнього плетення, хусткою. На гарну «поштарку» вона зовсім не була схожа. Жінка поволі пройшлася по базару, купила дві склянки кедрових горіхів і попрямувала до виходу. Фоміну ця особа чимось не сподобалася, і він звелів Чекулаєву й Дорохову простежити за нею, обов'язково дізнатися, де вона живе, у крайньому разі затримати й доставити в карний розшук.

Сніг зрадливо рипів під ногами, і молодим слідчим здавалося, що незнайомка, помітивши їх, почала навмисне петляти. Двічі пройшовши тим самим провулком, вони збагнули, що ця особа їх розкусила. Вони наздогнали її й зупинили.

— Де живете? Ваші документи! — навперебій зажадали хлопці.

З-під хустки, що закривала обличчя, блиснули на диво молоді очі, і жіночка кокетливим тонким голосочком проспівала:

— А навіщо вам? Живу тут, на П'ятій Радянській, он у тому будинку. В гості можу запросити тільки одного… — І жінка зазивно усміхнулася.

Юнаки перезирнулися. Чекулаєв узяв на себе роль старшого. Відкликав Сашка вбік і запропонував:

—Іди перевір документи і не спускай з неї ока, а то заховає що-небудь. Я побіжу у відділення міліції, зателефоную Попову, візьму кого-небудь з хлопців і миттю до тебе, тут недалеко.

Сашко кивнув і мовчки попрямував до будинку. Він не бачив, як Чекулаєв швидко, майже бігом, пройшов другим боком вулиці. Коли той порівнявся з хвірткою четвертого будинку, чиясь міцна рука буквально втягла Женьку у двір.

Жінка підвела Дорохова до невеликого рубленого модринового будинку. Ще здалеку Сашко почув звуки гармонії і хвацької пісні. Він не зумів приховати раптової тривоги. Супутниця помітила його розгубленість, безцеремонно оглянула з голови до ніг і глузливо підбадьорила:

— Та ти не бійся, хлопче, ходімо, я тобі які тільки схочеш документи покажу. — І, підморгнувши, додала: — І почастувати чим знайдеться.

«Ти бач, за хлопчиська має!» Сашкова гідність була зачеплена, і він, не роздумуючи, ступив на ґанок. Двері з вулиці вели до напівтемного коридору. Не встиг Дорохов розгледіти другі двері, як жінка, відштовхнувши його вбік, заскочила до кімнати й голосно гукнула:

— Зустрічайте гостя — лягавого, сам напросився. Про документи питає.

Прямо навпроти дверей, за столом, що був заставлений пляшками й найрізноманітнішими стравами, Сашко побачив двох чоловіків напідпитку. Погляд вихопив гармоніста з червоним рябим лицем, у білій розстебнутій сорочці. Урвавши акорд, він скочив на рівні, скинув з плеча гармонію і, схопивши зі столу сулію, гарикнув: