Хлопцi з карного розшуку - Страница 58

Поїзд мчав на схід. Олександр їхав третю добу і спав без просипу половину дороги. Навіть провідниця занепокоїлася. Підійшла, розбудила:

— Товаришу командир! Ви не захворіли? Може, чайку?

А тепер йому не спалося. Він лежав на твердій полиці, дивився у стелю вагона, думав.

Легко сказати, від Чити йому треба проїхати тисячу сімсот кілометрів залізницею до станції Тигда, потім сто двадцять на попутній машині, а звідти вже літаком. Величезна Читинська область. І це тільки на схід. А якщо на захід, то там ще чотири сотні кілометрів. На північ нема чого й казати — до самої Якутії, а на південь — до маньчжурського кордону. Пригадалася газетна замітка: у Зейсько-Учурському районі, звідки йшов той караван, евенкійський колгосп «Піонер» одержав на вічне користування, за державним актом, сто тисяч гектарів землі, а в колгоспі всього сотня чоловік. Не обробляють вони тієї землі, полюють і пасуть оленів.

Табуни в них тисячні…

Довго готував Дорохов цю поїздку. Все виявилося значно складнішим, ніж здавалося спочатку. Вдарили морози, впали сніги, і аж тоді вирішили здійснити намічене. Олександр глянув крізь мерзлу шибку. На галявах лежав сніг. Скинули модрини ніжну хвою, і тайга стала по-зимовому біла.

Він чітко пам'ятав, з якою заздрістю дивився в дитинстві на поїзди, що проходили мимо. Скоріше, це була й не заздрість, а щемливе відчуття втрати. Проходив мимо поїзд, і хотілося бігти за ним услід, наздогнати й мчати в чужі краї. Дорохов прикрив очі й усміхнувся. Давно це було, наче в іншому житті.

Той дванадцятилітній хлопчина зібрав одного разу таких самих шибеників, і вирішили вони гайнути за кордон визволяти від ненависних мандаринів китайських кулі. Закінчилося все сумно. Перепало добряче — за першим розрядом. Жили вони тоді у військовому містечку, усі приятелі були також діти військових. Щоб битися з мандаринами, потрібна зброя, ось і «позичили» вони у своїх батьків-командирів револьвери й пістолети. Найцікавіше те, що Сашка била мати. Батько, зціпивши зуби, мовчав, а потім звелів: «Ну, досить». Пізніше зрозумів Олександр, що в батька була неабияка сила волі. Зрозумів, що за зброю, яку він поцупив, не уникнути б батькові трибуналу. Батько! Сашко перестав уже сподіватися, а тут надійшов лист. «Живий, здоровий, воюю. Просто не міг сповістити раніше». Не міг! Що ж з ним там було? Добре, що листа відправлено всього десять днів тому. Може, ще живий?..

Льотчик, високий молодий хлопець, запакований у хутра, наче щойно повернувся з Північного полюса, підштовхнув його до другої кабіни. Залазячи в літак, Дорохов побачив перед кабіною пілота козирок з целулоїду, а на двох інших їх не було, й кабіни скидалися на ящики, оббиті вкритою лаком фанерою.

— Сідай обличчям до хвоста, не так продме. Козирки ми познімали, щоб не заважали перевозити вантаж, — пояснив пілот.

Та Олександрові хотілося краще бачити, і він усівся обличчям до гвинта. Незважаючи на низьку лавку, схожу на ту, що біля печі ставлять під ноги, його голова й плечі опинилися ззовні.

СП-3 — санітарно-пасажирський тримісний літак — пробіг по засніженій злітній смузі, одірвався й одразу над аеродромом колами почав угвинчуватися в небо, набираючи висоту. На ньому розвозили не тільки лікарів і хворих. Коли не було термінових рейсів, на таких літаках відправляли пасажирів і пошту.

Перед зльотом пілот поцікавився, як улаштувався пасажир.

— На оленях їздив, на конях теж. На плотах і човнах плавав, а от на собаках та на літаках не доводилося.

— На собаках воно, звичайно, надійніше, та нічого, звикнеш. Дістань-но там під лавкою ремені, я тебе пристебну міцненько, щоб ти з першого разу не загубився, — відбувся жартом пілот.

Летіти було цікаво, внизу химерно звивалася річка. Вона вже замерзла, й у відблисках сонця крига здавалася тонкою чорною лаковою плівкою. Тайга часом розступалася, і з'являлися невеликі селища. Хребти сопок були зовсім поряд. На перевалі гуркіт мотора сполохав табун оленів.

Льотчик показав рукою в кошлатій рукавиці на будівлі, що бовваніли вдалині, і почав знижуватися. Копальні Жовтневі виявилися великим селищем. У центрі видно було кілька двоповерхових будинків, довгі склади, відвали вже промитої золотоносної породи і безліч малесеньких хатинок, від яких у небо тяглися стовпи білястого диму. Літак приземлився так само м'яко, як і злетів.

— Ну ось і приїхали, та й швидше, ніж на собаках. На них ти дві доби тарганився б по перевалах, — правив теревені льотчик, допомагаючи Олександрові вибратися з кабіни. — Не змерз?

— Трохи. Думав, буде гірше.

Начальник копальневого відділення міліції Аркадій Мудриков зрадів Дорохову.

— Прилетів, нарешті! А то я все чекаю, чекаю. Ходімо, спочатку влаштую тебе на постій, а тоді й до роботи. Новин у мене особливих нема. У нас, Сашко, тут тихо, спокійно. А ось у сусідів коли-не-коли бешкетують. Та це розмова довга. Я, коли шифровку одержав, усе чекав, але від твого імені до мене ніхто не приходив. А кімнату для тебе в готелі другий тиждень тримаю.

Через годину обидва повернулися у відділення. Вони були майже ровесники і знали один одного, не раз зустрічалися в Читі, коли Мудриков приїздив з доповідями або на наради. Листувалися в справі Пєскова.

— Обстановка в нас така, — доповідав Мудриков, — Миколи Агєєва на копальнях не виявлено. Ще до вашої телеграми я, коли дізнався, що Агєєв утік, розшукав кількох його знайомих і навіть родичів. Але жодного сигналу про те, що він тут, не надійшло. Під осінь на околицях сусідніх копалень були три збройні напади. Спочатку пограбували будинок лісника. Прийшли четверо, двоє з гвинтівками, забрали продукти, мисливську рушницю, два ватники. Через кілька днів на одному струмку мили золото двоє старателів, та сама четвірка напала. З півфунта золотого піску відняли і дріб'язок усякий. І останнє: є в сусідів на березі річки факторія. Бандити зв'язали заготівельника, завгоспа, сторожиху, забрали боєприпаси, три новенькі двостволки, а рушницю, що відняли в лісника, покинули. Взяли борошно, цукор, чай, крупи — всього кілограмів чотириста — і зникли. Зв'язаних знайшли через добу, коли бандитів і слід прохолов.

— Як же вони такий вантаж понесли?

— Зачекай, Олександре Дмитровичу, слухай усе по порядку. Найцікавіше, що лісник живе на півдорозі від нас до тих копалень. Трохи далі двоє старателів, а факторія знаходиться на п'ятдесят восьмому кілометрі.

— Виходить, ця четвірка від вас ішла.

— Виходить, що так. Повезли все награбоване в човні, а от куди подалися, не знаю. Могли на жердинах угору піднятися, могли вниз піти. Але найцікавіше я тобі залишив на десерт: ватажок тієї четвірки дуже схожий за прикметами на збіглого Агєєва. Я послав свого працівника показати потерпілим його фотокартку, і вони всі, як один, його пізнали.

— Як показували? — не витерпів Дорохов.

— За наукою, як належить. Дві фотографії схожих і третя Агєєва.

— Значить, він усе-таки тут?

— Гадаю, що десь тут. Найімовірніше, в рідні краї подався. До речі, трохи нижче копалень, де живе мати Агєєва, в сусідньому районі вже Амурської області, видно, ця сама четвірка вкрала двох корів, а з колгоспної комори витягла кілька мішків борошна.

— На зиму запасаються?

— Може, на зиму, а може, в путь-дорогу збираються, по золото. Скажи мені, Олександре, той ваш Пєсков показував карту Агєєву?

— У тому-то й річ, що показував. Вони в колонії в одному бараці жили, і Пєсков вибрав собі за друга Агєєва, бо він також із Зеї, та ще й через те, що той Микола — міцний дядько і казав, що свою рідну річку знає як п'ять пальців. Де ж він тепер, Мудриков? Де будемо шукати?

— Хтозна, але найвірогідніше, десь біля дому в тайзі вештається. По золото якщо й підуть, то під весну, та й карти ж у них нема.

— Чому ж вони до тебе на копальні не з'явилися?