Хлопцi з карного розшуку - Страница 55

— Коли знаєш, легше буде пояснити. Їдь, а то сонце вже ген де. У колгоспі всі по роботах розійдуться.

Простатін повернув коня в Харауз, а Дорохов з мисливцем переїхали вбрід річку й берегом рушили вниз за водою. Мисливець не поспішав, оглядаючи берег, і Дорохов йому не заважав. Несподівано позаду, з того боку, куди поїхав Простатін, ляснув постріл, за ним другий, третій. Потім два майже злилися разом Не змовляючись, Дорохов з мисливцем повернули коней і, розбризкуючи воду, кинулися річку. Тільки-но вибралися на луки, Дорохов погнав свого коня до дороги, але мисливець гримнув:

— Ти що, здурів? На дорозі кулю зловиш. Давай до того березняка та закрайком.

У березняку Гостєв зняв з плеча карабін, загнав патрон у ствол і поклав зброю впоперек сідла. Олександр почепив маузер на колодку й обидва, вдивляючись у чагарник, рушили вперед. Поки вони перетинали луки, почули ще два постріли, а тепер усе стихло. Не доїжджаючи до дороги, звернули в напрямі Харауза й на косогорі побачили вбитого коня, що був під сідлом у Простатіна. Він лежав у калюжі крові, вже мертвий. Трохи осторонь валялася Степанова шапка. Мисливець різко, на два пальці, свиснув, зачекав трохи, свиснув удруге. Ніхто не відгукнувся, навколо стояла мертва тиша, не було чути ні шурхоту, ні тріску гілок.

— Та де ж він? Невже вбили? Сте-на-не! — гукнув Дорохов, й одразу звідкись з вершини озвався Простатін:

— Давайте сюди! Вгору дорогою. Їдьте сміливо. Втекла та сволота.

Вони піднялися до Простатіна. Степан дістав цигарку, але сірники ламалися в тремтячих пальцях один за одним.

— Став підійматися на сопку, хотів закурити, пригнувся й бачу: мій гнідко вуха щулить і коситься. Я глянув, а з сопки двоє спускаються, між деревами метляють, недалеко, метрів за сто — сто двадцять. Я з сідла на землю, зірвав з плеча карабін… Той, що трохи менший, помітив мене, за дерево й одразу вистрелив. З мене шапку мов вітром здуло. А другим коня звалило. Я вмить за стовбур і почав палити. Вони, мов зайці, вгору — та через хащі й за хребет. Вискочив слідом, а вони вже внизу, в бік Харауза подалися. Ще двічі пальнув, але марно.

— Ну, гнідко! Виручив. Якби не вчув бандитів, провадив би ти, Олександре Дмитровичу, зараз новий огляд.

— Ти хоч розгледів їх?

— Не дуже. Той, нижчий, який стріляв, у темному півпальтечку, у вушанці, в чоботях, за плечима невеликий мішок, світліший, ніж півпальто. Другий високий, у шинелі, в шапці, теж у чоботях. У нього за плечима великий мішок із звичайної мішковини, чимось напханий. По тому мішку, як по світлій плямі, я й палив.

Біля модрини в півтора обхвати, за якою ховався бандит, на землі в гущі зів'ялої трави віялом лежали стріляні гільзи, що поблискували латунною жовтизною. Простатін зібрав їх. На денці кожної були відштамповані зірочка, літера «П» і цифра «35».

— З нашого складу, — впевнено мовив Степан. — Ті самі, що в Лисіна забрали. Що будемо робити?

— Давайте піднімемося нагору, на сліди їхні подивимося, — запропонував мисливець, — Може, зачепив ти котрогось?

— Не скидається на те. Промазав, — вимовив з жалем Простатін. — Стріляв похапцем, а потім уже далеко було.

— Але глянути треба, — наполіг Дорохов.

На слідах крові не виявилося. Було видно, як бандити стрибками збігли з сопки. Внизу, кілометрів за три, паралельно з хребтом простяглося село.

— Бачите болітце під сопкою? Я тут стояв і добре бачив, як між кущами метляли.

— Там, трохи далі, вторована дорога на займанку, — пояснив Мишаня.

— Слухайте, може, вони в село йшли, коли з Лисіним зустрілися?

— Я теж так, Дмитровичу, розумію. Вже як би там не було, а на казанок і на ложки в Хараузі розжилися б. Після вбивства десь відсиділися — і знову в село. Нині на єлань подалися, та ось на Степана напоролись. Є думка: цією стежкою на займанку хочуть прослизнути. Але там обхід, їм далі буде, ніж тут. Видно, діло в них з того боку.

— Тоді так: бери, Степане, мого коня і разом з Мишанею знайдіть горбок якнайвищий і якнайзручніший, щоб у бінокль луки проглядалися, і чатуйте. А я пішки в Харауз, людей підніму, і вздовж дороги прочешемо все навколо, до самої займанки.

— Не варто тобі, Дмитровичу, самому йти, коли б не напоровся на них часом.

— Нічого, Мишаню, тут до села, коли налягти, то тридцять — сорок хвилин ходу. — Дорохов подав Простатіну повід і попрямував униз. — Біля займанки зустрінемося.

— Ми тут згори початуємо, поки на поле вийдеш. У бінокль добре все видно.

Прийшовши в Харауз, Дорохов насамперед подзвонив з сільради в Петровськ-Забайкальський, розповів Сидоркіну про перестрілку. Попросив терміново блокувати стежку, що веде до Красночикойського тракту.

— Пам'ятаєте, Леонтію Павловичу, мене минулої осені в тайгу посилали? Я вам розповідав про свою знахідку. Отуди й виходить звідси стежка. Дуже прошу вас перевірити. — Дорохову доводилося говорити так, щоб ні присутні, ні телефоністи на лінії не здогадалися, про що йде мова.

Група зібралася велика. Голова колгоспу, озброївшись карабіном, вирішив узяти участь у пошуку. З ним на займанку вирушив бригадир тваринників і двоє колгоспників з мисливськими рушницями.

Зв'язався Дорохов і з сусідньою Бічурською районною міліцією, ті пообіцяли прочесати місцевість у напрямі Харауза.

До своїх працівників Дорохов прикріпив колгоспників, і в нього вийшло три групи по три чоловіки кожна.

— Врахуйте, злочинці відкривають вогонь перші, тому кожному треба уважно дивитися на всі боки і, зустрівши бандитів, перш за все знайти для себе укриття.

По селу вмить розійшлася чутка про те, що бандити десь тут, поблизу, через те озброєних вершників проводжали всі, хто був удома. Одні дивилися з вікон, інші стояли біля хвірток. Проїжджаючи повз хату Юшки Слєпньова, Дорохов побачив крізь вікно Степаниду. Вигляд у неї був понурий. Вона зовсім не була схожа на ту метку молодицю, яка ще вчора хвалилася чоловіком-фронтовиком.

Прочісування навіть міського парку — справа складна, а в тайзі шукати бандитів — все одно що вичерпувати ложкою став. Всі три групи перевалили сопку, спустилися на єлань, перейшли вбрід річку. Вже на тому боці їх наздогнав Простатін.

— Ви на займанку, а ми з Мишанею дорогу до Обора подивимося. Вас помітили одразу. Як тільки голова на вершину вибрався, Мишаня каже: «Сам вирушив». У бінокль добре видно.

—Їдьте. Тільки обережно, знов не наткніться. Надвечір біля броду зустрінемось. Я на займанку, дізнаюся, як там справи, і назад.

Люди на займанці працювали, наче й не було нічого. Вони навіть не чули про пригоду. Голова одразу ж узявся за господарські справи, а Дорохов почав докладно інструктувати дільничного й уповноваженого карного розшуку Корольова. Випивши нашвидку чаю, він зібрався назад. До нього приєднався й голова колгоспу.

— Бригадир з моїми дядьками на кілька днів тут залишиться, йому роботи вистачить, — вирішив він. — А я з тобою, Дорохов, у мене також справ хоч одбавляй. — Голова глянув на сонце і визначив — Завидна додому дістанемося.

На першому солонці вони оглянулися.

— Відчуває звірина, що в мене мисливців не зосталося, просто стежки повтоптували, — пробурчав голова. — А людина сюди, видно, не заглядала.

На другому солонці, ближчому до Харауза. Олександр побачив слєпньовський поміст, виявлений ним і Хлиновим раніше. Збитий з дощок, прилаштований на березі, він виявився цілим. Тільки дошки від дощів і часу стали зовсім чорні. Дорохов обдивлявся яму, в якій за десять кроків лісом пройдуть — і не помітиш. А ось посидіти біля солонцю, мабуть, варто. Олександр вирішив відправити Простатіна з головою в Харауз, а самому з Мишанею залишитися тут.

—Їдь, Степане, в село та збери кого зможеш, організуй уночі спостереження. Сидоркіну подзвони, чи нема чогось нового. А ми з Гостєвим повернемося на займанку і ще тут дещо подивимось. Як, Мишаню, не заперечуєш? Скажи, Мишаню, в яку пору доби звір на солонець іде?

— Дрібнота всяка — кози, кабарга — ще до смеркання, а великий звір — ізюбр, лось — уночі або над ранок приходить. Ведмідь, цей і вдень на солонці в засідку може залягти.