Хлопцi з карного розшуку - Страница 52

Весна тисяча дев'ятсот сорок другого року випала похмура, дощова.

Дорохов з матір'ю займав кімнату в комунальній квартирі на верхньому поверсі триповерхового будинку. Звичайно він повертався пізно, останнім із мешканців, коли вхідні двері вже замикали на ніч. З площадки сходів ще один марш вів на горище, куди двері були зачинені. В цьому закутку було завжди темно, та й увесь під'їзд ледве освітлювався тьмяною, на шістнадцять свічок, лампочкою, яку опівночі обов'язково хтось гасив. Ліхтарика він не брав з собою, оскільки беріг батарейки. Ось і тепер у темряві пласким ключем він намагався попасти у вузьку щілину замка.

Біля горішніх дверей почулося шарудіння, і хтось тихо, невпевнено спитав:

— Це ви, Дорохов?

Голос був спокійний і навіть видався знайомим, проте Сашко не міг згадати, де й коли він його чув.

— Коли прийшов, то чого ж ти там стоїш, іди сюди. Ти сам?

— Сам я, Олександре, сам. Ось подивися! Було чути, як «гість» черкнув сірником, зламав один, другий, вилаявся.

— Розумієш, я спочатку на горищі сидів, а там протяг і холоднеча. Коли світло погасили, сюди перебрався, але відігрітися ніяк не можу.

— Як же ти на горище потрапив? Там же замок, — здивувався Сашко.

— Ха! Замок!

Нарешті сірник спалахнув і висвітлив худу постать чоловіка в чоботях і шинелі, з рукою на перев'язі. Білий бинт виднівся й з-під шапки. Сірник розгорівся, і «гість» підняв його над головою, освітлюючи всього себе, мабуть, для того, щоб Дорохов переконався, що нема у нього зброї.

— То що, так і будемо через сходи говорити? — запитав Сашко. — Іди сюди, давай знайомитися.

— Ми з тобою, Олександре, давно знайомі, тільки ти мене не впізнав. Льоха я, на прізвисько Козубець. Невже й тепер не згадав? Діло маю до тебе, допоможи.

У худому чоловікові в військовій формі Сашко впізнав Чипізубова, злодія, з яким познайомився за досить дивних обставин, у кіно. Разом з ним дивився тоді фільм «Син Зорро». Давним-давно це було, ще в тому, довоєнному житті…

Першою думкою було, що Козубець воював, був поранений, утік з госпіталю і тепер не хоче на фронт, шукає приводу, щоб залишитися в тилу.

— На фронт боїшся? — прямо спитав Сашко.

— Та ти що, збожеволів, чи що? — обурився Козубець.

— Гаразд, ходімо. В кухні поговоримо. Чайку вип'ємо та підвечеряємо. Тільки врахуй, кухня в нас спільна, на десять родин, сусідів не розбуди. Посвіти мені, бо я цього бісового замка ніяк не відімкну.

Дорохов разом з Козубцем тихенько зайшли в кухню.

Сашко причинив двері, розпалив гасницю і поставив чайник. Сходив навшпиньки до кімнати, приніс миску дерунів, що мати напекла йому на вечерю, зазирнув у каструлю й поцікавився, чи їстиме дорогий гість суп.

Козубець, що зручно вмостився на табуретці, мовчки кивнув.

— Ну, розповідай, як на фронт потрапив, — спитав Сашко.

Козубець скинув з себе шинель і шапку, поклав усю свою амуніцію на лаву, поправив на голові бинт. Під шинеллю в Льохи виявилася майже нова шерстяна гімнастерка. Таке саме солдатське галіфе, заправлене в добротні ялові чоботи. Закурив цигарку, жадібно ковтнув дим.

— Розумієш, не був я в армії. Таких, як я, не беруть. Сам знаєш. Усю цю «перемінку» Таська на барахолці купила. Пам'ятаєш Таську? Ну, вона ще тоді мені передачі носила? Так ось. Я в таборі, а вона щомісяця до мене — то їжу, то одежину якусь привезе. Перед самим Новим роком приїхала й каже, що ти знов у карному з'явився і великим начальником став. Задумав я з тобою порадитися і попросив Таську одежину підходящу мені приготувати та дізнатися, де живеш. Учора втік і одразу до Таськи. Переодягся, руку замотав, а вона мені ще й голову. — Чипізубов підняв бинти, і з-під білої марлі стало видно коротко обстрижене волосся. — Я в колонії всьому начальству набрид як гірка редька. Нам дозволено раз на місяць заяви писати. Ось я щомісяця й писав. — Льошка витяг з-за халяви загорнуту в газету пачку паперу, розгорнув і передав Дорохову — Дивися! Одинадцятий місяць іде війна, і заяв тут десять штук — і на кожній відмова. Все через те, що я рецидивіст, три судимості в мене, та ще два роки недобутого строку. Не вірять, що на війну рвуся Батьківщину захищати, що життя за неї не пошкодую. Ось і прийшов до тебе. Ти, Сашко, людина, я тобі вірю, вирішуй мою долю. Як скажеш, так і зроблю.

— Ходімо до мене в кімнату, поспимо, тільки тихо, щоб матері не розбудити. Вона з чергування, а вранці подумаємо, як жити далі.

Наступного дня Сашко насилу розбуркав гостя. Спав Козубець, укрившись шинеллю, на підлозі, на матраці, що постелив йому навпомацки господар. Спав міцно, посопуючи, підклав обидві руки під щоку, а прокинувшись, зірвався, здивовано озираючись.

— Гаразд, іди вмивайся, та будемо вирішувати, що нам з тобою робити, а заразом поснідаємо. Мати вже на роботу пішла.

Поки Козубець умивався, Олександр обмірковував, як йому діяти. Куди подіти хлопця? Відправити його до Таськи? Мабуть, не варто. У селищі або в неї на квартирі Козубця затримає перший-ліпший міліціонер. А вже коли місцевий дільничний дізнається, тоді все загинуло. Доведи потім, що цей Льоха втік з найкращих міркувань. Ніхто, напевне, не повірить. Та й не добратися Льошці до своєї знайомої. На першому розі зупинить патруль: «Ваші документи». Ні, так не можна.

Взяти з собою на роботу? А раптом начальство скаже: «Навіщо нам відповідати за цього рецидивіста? Чому ми повинні йому вірити?»

Але ж не можна вважати Козубця, якому й років усього дев'ятнадцять, безнадійним! Як же перевиховувати, коли не вірити? Цікаво, а сам він до кінця вірить Льошці?

Олександр долив окропу з чайника в кухоль Козубцеві й підсунув до нього блюдце з дрібно наколотим цукром. Помітив, як гість, перш ніж узяти грудочку рафінаду, відшукав найменший і обережно підчепив його ложкою.

— Ось що, Льошо. Я тут подумав, поміркував і вирішив: залишайся у мене вдома. Сиди й чекай, поки повернуся. На вулицю носа не потикай. А я спробую пошукати ходів-виходів.

Дорохов знав, що намір злодія-рецидивіста Леоніда Чипізубова, який утік з колонії з тим, щоб потрапити на фронт, здійснити зовсім не просто, але всіх складностей, з якими йому довелося зіткнутися, він і не уявляв.

Військовий комісар міста пояснив, що засуджені до умовного покарання призиваються в армію у тих випадках, коли у вироці суд спеціально застерігає: «з відправкою на фронт», і що з виправно-трудових колоній з наступним призовом до армії достроково звільняються тільки за рішенням виїзних судів. У розмові з військкомом Дорохов навіть і не згадав про Чипізубова, наперед знаючи, що той відповість.

В управлінні Олександр насамперед поцікавився у чергового, чи нема відомостей про втечі з колоній, але той погортав свої «талмуди» і тільки знизав плечима. Дорохов одібрав справи, з яких треба було порадитися, й вирушив до прокурора.

Заступник прокурора, літній чоловік, старший за Сашкового батька, прийняв Дорохова доброзичливо.

— Ну що, детективе, знову, мабуть, з якоюсь каверзою завітав? Я тебе давно розкусив. Коли справа гладесенька-рівнесенька, то з нею з'являється той, хто її веде. Коли приходить гроза розбійників і вбивць, значить, чекай якоїсь каверзи. Викладай, з чим прийшов?

На подив прокурора, справи таки були гладесенькі-рівнесенькі. В одній Олександр доповів, як виконано його, прокурорське розпорядження, а в другій потрібна була лише невелика порада.

— Все в тебе? — недовірливо запитав прокурор.

— Якщо дозволите, у мене ще одне питаннячко. Одержав цими днями листа від одного свого «хрещеника», — схитрував Сашко. — Пише з колонії, що хоче втекти на фронт, поради просить, а я не знаю, що й відповісти.

— Ну що тут складного? Напиши, щоб звернувся до начальства, зберуть на нього всі характеристики, подадуть на дострокове звільнення, приїде виїзний суд, і вирушить твій «хрещеник» воювати. — Прокурор пильно подивився на Дорохова й помітив, що той зам'явся. — Ви, шановний Олександре Дмитровичу, щось темните, як висловлюються ваші «хрещеники». Кажіть, які там ще складності.