Хлопцi з карного розшуку - Страница 5
Фомін поклав трубку і пояснив Сашкові, що начальник відділення по боротьбі з найтяжчими злочинами Картинський зараз принесе один цікавий документ. Тільки-но Фомін вимовив останні слова, як до кабінету стрімко увійшов чепуристий, гарний, середнього віку чоловік. На його смаглявому обличчі поблискували карі грайливі очі. Сашка здивувало, що замість френча на ньому картатий піджак, а під ним тонкий светр. Картинський потис Михайлові Миколайовичу руку й одразу фамільярно поплескав його по плечу. Підійшов до Дорохова, замість привітання скуйовдив йому чуб, неначе якомусь хлопчиськові, і, не звертаючи уваги на Сашків невдоволений погляд, сів на край його письмового стола.
— Ну що, Мишо, зачепився за мої справи? Хочеш схопити бандитів сам? Знаю я тебе, старого бродягу. Все нищечком, все потихеньку, а потім раз — і в дамках. Урахуй, група серйозна, одного схопиш — решту сполохаєш: давай краще викладай, що в тебе є, і порадимося.
— Про що радитися? — невесело всміхнувся Фомін. — Нема в мене поки що нічого. Як тільки щось з'ясується, одразу до тебе. На такі справи поодинці не ходять, хіба я не розумію? Ти сам як вважаєш: коли склалася ця група?
Картинський підвівся, пройшовся по кабінету, помітив, що Дорохов його насторожено розглядає, не відповів на пряме запитання Фоміна, а, дивлячись просто в Сашкові очі, запитав:
— Ну як твій новий помічничок? Наша майбутня зміна. Бачу, йоржистий хлопець. Я його погладив, а він уже ладен кусатися. Це добре, що зубатий. Не люблю нікчем.
— Я цілий день бігав, а він тут з «кінською справою» розбирався. І знаєш, що мені сказав? «Конокради якісь особливі».
— Молодець! — Картинський вже з цікавістю дивився на Дорохова. — Справді, конокради дивні. Ти мені дай ту справу, Михайле, я її ще раз перегорну.
— Якщо не заперечуєш, то завтра. Зранку. Сьогодні я сам хотів дещо уточнити. Тому й попросив орієнтацію.
— Орієнтації загальної ще нема. Про кожен окремий випадок повідомили сусідів, а узагальнюючого документа не склали. А от довідку для себе я накидав. Візьми, почитай, вранці передаси разом зі справою. — Картинський дістав з кишені кілька аркушів, згорнутих удвоє, і поклав на стіл Фоміну. — Читай, а я піду.
Вже з порога підморгнув Сашкові, чи то жартома, чи серйозно попросив:
— Слухай, Фомін, віддай-но мені свого практиканта. Я з нього людину зроблю…
— Сам зроблю, — відпарирував Фомін.
Картинський ще раз по-змовницькому підморгнув Сашкові й, насвистуючи якийсь мотив, вийшов.
Дорохов ніяк не міг визначити свого ставлення до нового знайомого. Він надто відрізнявся своїм виглядом од тих співробітників, яких Сашко вже бачив. По-перше, після того як Картинський пішов, у кабінеті лишився запах якогось незнайомого, явно «ненаського» одеколону, а потім цей одяг… Сірі бриджі — узимку! А чоботи! З білим рантом, носи немов вистругані. І чуприна гладко зачесана на косий проділ, та ще й чимось змащена. Неначе той Льосик, який так і не прийшов до карного розшуку. І взагалі Картинський справив враження якоїсь манірності, ніби не на роботу прийшов, а на вечірку.
— Борис — працівник справжній! — відгадав Сашкові думки Фомін. — Ми з ним разом прийшли сюди в двадцять п'ятому році. Сміливий чолов'яга. Років зо три тому був у відрядженні, в тайзі. Завдання виконав і зібрався додому, а місцеві працівники до нього з проханням: «Барліг є, чи не хочеш на полювання?» Ну, умовили, зостався. Мисливці з вечора патрони налаштовували, рушниці чистили, радилися, як той барліг краще обкласти, а Борис уклався спати. Вранці йому рушницю найкращу пропонують, а він каже: «Не треба. Піду подивлюся, що воно за полювання». Коли ведмедя почали жердиною піднімати, Борис до самого ведмежого лазу підійшов. Звір вискочив, а він у нього з револьвера один раз і вистрілив, акуратненько так — у вухо. На тому все «полювання» й скінчилося. На операціях нікого поперед себе не пустить. Його й калічили, й різали, й стріляли. Востаннє у госпіталі мало не півроку пролежав… Гаразд, давай-но, Сашко, подивимося, що воно за документик. — Михайло Миколайович розгорнув надруковані на машинці сторіночки й прочитав уголос: — «Довідка про бандитські напади в місті Іркутську та прилеглих районах». Знаєш що, читай-но краще ти. Подивишся, як ці документи складаються, а я послухаю.
Дорохов почав читати:
— За деякими припущеннями, минулого, 1937 року в Іркутську почала діяти небезпечна озброєна група. Першим їхнім злочином було пограбування промтоварної крамниці біля залізничного вокзалу. В серпні місяці троє злочинців зі зброєю увірвалися до крамниці, забрали у двох касах денну виручку — близько трьох тисяч карбованців — і зникли. Перш ніж грабувати, у крамниці на обоє дверей вони повісили таблички з написом «облік», а коли йшли геть, двері замкнули навісними замками, що їх принесли з собою. Незважаючи на те, що покупців і продавців було сімнадцять осіб, ніхто з них детально описати прикмети грабіжників не зміг, оскільки ті примусили усіх лягти на підлогу долілиць. Касири стверджують, що гроші забирав середнього зросту чоловік, кремезний, у темно-сірому дорогому костюмі, на обличчі у нього була маска з темної матерії. У якому напрямі зникли злочинці, ніхто не помітив. Загубилися на людній привокзальній площі чи поїхали на якомусь транспорті — так і не дізналися.
Наступний злочин було вчинено у жовтні того ж року. До квартири зубного техніка вранці подзвонила жінка й сказала, що принесла телеграму. Господиня спершу з'ясувала, звідки ця телеграма. «Поштарка» відповіла, що з Красноярська. Родина справді чекала від родичів телеграми з цього міста, і господиня відчинила двері. Замість «поштарки» вдерлося двоє, одразу ж зв'язали господиню, її сестру та пацієнтку, яка випадково виявилася в цей час у квартирі — принесла гроші за протез. Самого зубного техніка вдома не було. Злочинці, шукаючи гроші й коштовності, вчинили справжній розбій. Забрали багато одягу, близько тисячі карбованців і все допитувалися у потерпілої, де чоловік ховає золото. Грабіжники були озброєні, пристойно одягнуті, але перелякані на смерть жінки роздивитися їх не зуміли і про прикмети дали суперечливі свідчення. Під час пошукових дій пощастило знайти жінку, яка саме тоді гуляла на вулиці з немовлям. Вона бачила, що біля під'їзду, де живе зубний технік, стояв візник і в нього у фаетоні сиділа гарненька молодичка, яка розмовляла з візником. Свідок, помітивши жінку здалеку, спершу подумала, що це її знайома кравчиня, і підкотила коляску з дитям ближче до екіпажа, маючи намір погомоніти, але збагнула, що помилилася. Одначе, за її твердженням, схожість була виключною, і описала прикмети цієї особи, яка, мабуть, і була «поштаркою»: маленька на зріст, білява, волосся великими кучерями з-під берета спадало на плечі. Обличчя овальне, сама у темно-зеленому, як кажуть, — пляшкового кольору демісезонному пальті. Візник жінку не зацікавив. Та й сидів він до неї майже спиною, але в його одязі вона помітила щось таке, що не відповідало його професії. Проте це могло їй і здатися після того, як вона дізналася про пограбування. На молодиків, що винесли речі, вона просто не звернула уваги. За її словами, фаетон був новий, на гумових шинах, і спиці коліс пофарбовані червоною фарбою. Ні «поштарки», ні фаетона, ні тим більше інших злочинців знайти не вдалося. Не з'явилися також у місцях збуту й викрадені речі».
Сашко читав довго. У довідці детально описувалося ще п'ять збройних пограбувань. Усі надто зухвалі, і в кожному брало участь по троє-четверо грабіжників, один обов'язково був у масці. Крім того, перераховувалося шість пограбувань перехожих саночниками. Чотири — минулої зими, і два — вже цього року. Лише в одному випадку потерпілий — учитель музики — сяк-так змалював прикмети злочинців. За його словами, один був кремезний, оцупкуватий, невисокий на зріст. Другий — високий і значно молодший. Перший командував, другий роздягав.
Михайло Миколайович відклав набік аркуш з позначками, які робив для себе.
— Ну й що ти скажеш, колего?