Хлопцi з карного розшуку - Страница 44

— Тетеруків та й іншої дичини в нас тут хоч гать гати, — похвалився Тимофій Спиридонович. — Отуди трохи нижче, ліворуч токовище. Минулого року бачив півнів там понад сотню. Бійку зчинили, як на базарі. Неподалік од займанки знаю глухаряче токовище. Коли є бажання, вранці гайнемо. Там глухарів — як ворон. Ягідники тут багаті, а на лужках покорму також вдосталь. А бити їх — хто тут б'є? Юшка? Так він замість глухаря краще козу або козла пристрелить. Ближче йти і м'яса більше.

На березі річки, на невеликій, до півтора-двох гектарів, рівній площині розташувалася літня ферма з просторим скотарником, телятником і двома житловими бараками. Ще здалеку Дорохов і Хлинов помітили колгоспників, які лагодили покрівлю й міняли стовпи в огорожі.

— Тут їх шестеро працює,— пояснив Хлинов. — П'ять чоловіків і Степанида, Юшчина дружина, куховаркою.

Тільки-но на займанці помітили верхівців, один з колгоспників покинув роботу й рушив до барака.

— Он той, який пішов, і є Юшка.

Під'їхавши до людей, Хлинов повагом, не кваплячись, зліз із коня, з кожним привітався за руку. Сашко також поздоровкався і разом з Хлиновим попрямував у барак. Одразу з ганку обидва опинилися в кухні. За довгим столом біля великого закуреного чайника сиділи Слєпньови, попиваючи з емальованих кухлів чай, і мирно гомоніли про щось своє. Юшка, невисокий, чорнявий, верткий чоловічок з гладенько поголеним нахабнуватим обличчям, одразу ж заговорив, осміхаючись, позираючи на дружину:

— Здоров був, Тимохо. Скучив там за мною в Хараузі, прискакав провідати? Сідай чай пити. А це кого ще за собою привів, мабуть, мисливець чи теж ваш, міліцейський?

Жінка й не ворухнулася. Як сиділа, підпираючи щоку лівою рукою, поглядаючи то на чоловіка, то на нежданих гостей, так і лишилася сидіти. На вигляд була трохи старша за Юшка, та обличчя зберегло свіжість і здавалося досить приємним.

— Чого сидиш мов нежива? Наливай людям чаю, варенням почастуй, зголодніли, мабуть, з дороги.

— Дякуємо. Чаювали під кручею. Познайомитися ось з тобою хоче наш начальник карного розшуку, того й приїхали.

— Сам начальник? Та він же ще хлопчак! — зареготав Слєпньов. — Невже у вас когось трохи старшого на це місце не знайшлося? Гаразд, побалакаємо. Вийди, Степанидо, надвір.

— А навіщо, нехай сидить, — спокійно промовив Дорохов. — Я справді хотів з вами поговорити. Дивуюсь оце, начебто ви набагато старший за мене, людина, як то кажуть, у літах, а терпите, що всі вас Юшкою звуть.

Степанида глянула на чоловіка й на Дорохова і з явною цікавістю стала чекати, як повернеться розмова.

— Мене хоч як називай, тільки випить подай, — відбувся жартом Слєпньов.

— Ну то я вам сам поясню. Не поважають вас, Слєпньов, люди. Голова колгоспу каже, що ви погано працюєте. Сусіди не дружать з вами через те, що ви до них без поваги. Друзів, приятелів у вас нема.

— Ти, начальнику, кинь теревені розводити. Я це в різних місцях чував. Раз приїхав говорити, до діла кажи.

— Я й кажу до діла, — спокійно вів далі Сашко. — Ось ніяк не збагну: що, вас медом у виправному таборі годували, що ви туди знову проситесь?

— Дарма, начальнику, той строк мій згадуєш. Мені суд п'ятірку визначив, а я її за три роки відбув. Тому що надривався, мов кінь. День за два рахували, от і випустили достроково.

— Ось бачите, — звернувся Сашко до Степаниди. — За дротом, та під охороною, ваш чоловік працював добре. Можна сказати, відмінно, а тут, у колгоспі, за минулий рік у нього всього сімдесят трудоднів. Якщо рахувати в середньому, то всього один день за шестиденку вийде. Якби в таборі так працював, то за такою арифметикою лише через тридцять років звільнився б.

— Немає такого закону, щоб більше строку тримали.

— Ну гаразд, це я так, до слова. А зараз про інше. Ось ви, Слєпньов, сказали нашому інспекторові, що по чужих коморах та по хлівах лазити перестали.

— Що правда, то правда. Відколи прийшов додому, ще й чутки не було, щоб десь у людей нашкодив, — підтвердив Хлинов.

—І ніхто не скаже, не кривджу я людей; а коли й вип'ю, то за свої або за Степашині.

— Людей ви не кривдите, бо боїтеся. Ще, дивись, заявлять або ще гірше — спіймають та самосуд учинять. Через те ви й вирішили грабувати тайгу. Але браконьєрством займатися не дамо. Не дозволимо винищувати під корінь звіра й птицю. Вважайте, що я вас попередив. Творитимете й далі безчинства — заарештуємо. І ще — здайте гвинтівки. Принесіть добровільно.

— Нема в мене гвинтівок, і ти, начальнику, не лякай, у тайзі мене ще й спіймати треба. Ти ось скажи своєму Тимосі, щоб по п'ятах не ходив. На лиху годину, десь та й посковзнеться. — Слєпньов уже оговтався від розгубленості й поводив себе у своїй звичній нахабній манері.

— Даремно ви погрожуєте, Слєпньов. Ніхто вас не боїться, з усім сільським активом вам не справитися, а дільничному я допоможу. Хотілося б, щоб і ваша дружина не залишалась осторонь. Для неї ж краще, коли ви вдома, а не у в'язниці.

Жінка гірко зітхнула і мовчки вийшла з барака. Дільничний інспектор, який з інтересом слухав розмову, також підвівся.

— Я ж знаю, Слєпньов, чого ти на займанку подався. Вирішив пантачів поганяти. Та ти врахуй, що й торішніх ізюбрів тобі ніхто не забув. А в цих місцях я всі солонці знаю, і якщо будь-де твій слід знайду — стережися. Ну, бувай, погостювали — й досить. Поїхали, товаришу начальник, сонце он уже за сопку перевалило.

За кілометр від займанки Хлинов зліз із коня, зачекав Сашка, взяв обидва поводи і прив'язав коней до берези.

— Тут краще пішки. Солонець тут чудовий. Уся звірина з найближчої округи на нього сіль лизати йде. Через місяць чи й трохи раніше в ізюбрів панти поспіють. Тоді й почнеться відстріл. На нашу сільраду цього року лише дві ліцензії дали. Одну Прокопові, а другу Мишаньці Гостєву, теж знаменитий мисливець, і все. Слєпньов просив, але йому відмовили. Він під одну ліцензію п'ятеро звірів покладе. Коли застукають з ізюбром, він одразу покаже дозвіл на відстріл. А спробуй дізнайся, перший це пантач чи п'ятий?

Непомітно Дорохов і Хлинов вийшли на невеликий лужок. Посеред нього була неглибока яма, заповнена талою водою. Навколо ями чорніла земля з дрібною, що ледве пробилася, але вже була витоптана, травою. Дрібні подвійні ямки у формі паралельних ком залишали своїми ратичками кози. Трохи більші, довші заглиблення — сліди ізюбрів. Зовсім великі лунки підтисли лосячі ратиці. Хлинов кілька разів обійшов солонець, уважно розглядаючи землю, довго роздивлявся грунт між двома березами, що росли неподалік, і покликав Сашка:

— Погляньте сюди, побував уже тут Юшка. Мабуть, збирається лаштувати поміст на березах.

Справді, під березами було чітко видно недавно зім'яту легким взуттям землю, вдавлені торішні травинки, зламані сучки.

— Значить, і гвинтівка у нього десь тут, коли пантачів зібрався полювати. Промашка в нас з вами вийшла, товаришу начальник, треба було перед розмовою хоча б на цей солонець наглянути. — Хлинов подивився на сонце, що вже підкотилося до обрію, і запропонував: — Якщо поспішимо, то до смерку ще на один солонець устигнемо. Подивимося, що і як там, і переночуємо на річці. Коли сюди їхали, запримітив стіжок сіна. Спати будемо як на перині, і коненята похрумають уволю.

Другий солонець виявився майже на середині дороги до села, у виярку, по якому жваво збігав струмочок чистої джерельної води. Невелике болотисте місце, оточене чагарником та поодинокими ялинками, також стоптала звірина. На нижніх гілках великої крислатої берези, метрів за п'ять од землі, Сашко побачив поміст з трьох дощок. До стовбура берези впоперек, як щаблі, були прибиті короткі поліна. Блискучі головки цвяхів ще не встигли й заржавіти. Дорохов виліз на поміст, на ньому можна лежати, тримаючи в полі зору солонець. Трохи вище стриміли коротко обрубані гілки спеціально для того, щоб повісити на них торбу, тілогрійку або ще що-небудь.

— Добре влаштувався, — вирішив Дорохов, — з комфортом. Як, Тимофію Спиридоновичу, зруйнуємо це гніздо чи залишимо?