Хiба ревуть воли, як ясла повнi? - Страница 6

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, – тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?… Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мову! Вони людей – своїх рідних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.

– Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?

– Був, сину.

– Де ж він тепер?

– У москалі пішов.

– Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

– То – дурні хлопці!

– А хіба що?… Що то воно – недобре що?

– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

– Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

– А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

– Люди оддали.

– За віщо ж вони оддали його?

– Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

– Чому, бабусю?

– Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, – утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав – гарбав усе те!

Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, – іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

– Що то, бабусю? – указує на зорі.

– То? – Зорі.

– Що ж то за зорі?

– То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зірочка покотиться – щезне…

– І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

– І твоя є, й моя, й мамина.

– А де ж моя, бабусю? – пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

– Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

– Ай Бог там?…

– Там, сину…

– А що то за Бог, бабусю?

– Бог?… Бог – батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло – почина світом каламутити, – то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою – то блискавка заблище… Отакий-то Бог! Він страшний задля злого, а для доброго – й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний Бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію – карати злого!.. Котить Ілія – небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб’є, бо вони злі! Я буду добрий, бабусю…»

Замовк Чіпка – дух притаїв: думає про Ілію страшного, про Бога доброго… Трохи згодом питає баби:

– Ви казали, бабусю, що Бог нас хлібом годує?

– Він, дитино, – він нас годує…

– А чого ж мама хліб заробляє, – ось досі з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?…

– Дурний ти, хлопче! – каже баба. – Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, – як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини – і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя, – та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово Боже… Тоді ото Господь вигнав їх з раю огняною різкою – й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то – нічого не робили, – як святі були!

– І навіщо ті люди согрішили, бабо?… От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..

– На те Божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «Їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «Їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, – наказує Чіпці, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, – хто хліб поїв? – то бозя вкаже пальцем, – мати й виб’є… Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускає – їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, – ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилає руку, не спускає очей – здається йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв – увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» – озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, й той хліб з’їв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хліб поїв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очі, щоб не дивилася!..» – І байдуже собі, забулося. – Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» – питає в Оришки. «Де?» Глянула – справді без очей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» – Сміється: «Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, – і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужає Чіпка, – Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка, – нехай з’їсть лишній шматок хліба, чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються – то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.