Графиня - Страница 7

– Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.

Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.

– І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.

– Заспокойся, – попросив я. – Ти ні в чому не винна.

– Ви справді так вважаєте?

– Авжеж. Витри сльози, – сказав я цілком щиро.

Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Невже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?

Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?

«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», – подумав я.

– Ви справді не…

– Ти вже про це питала, – перервав я. – Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.

Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.

– Він мені дав сімдесят гривень, – сказала Мирося, і в її очах знову майнув переляк. – Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?

– Ні, чому ж, – відповів я. – Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися як завгодно.

– Справді? – зраділа Мирося. – Тоді я візьму вам до соку коньяку.

– І собі, – сказав я.

– Я ж на роботі.

– Тоді побенкетуємо після роботи.

– Добре, я зайду до вас.

Вона вже майже зовсім заспокоїлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червоні плями. Життя тривало для Миросі останнім часом вдало. І я був до цього причетний.

У барі я дізнався другу новину. Моя колишня учениця, Люба Смажук, єдина, яка стала професійною художницею, виходить заміж і приїхала з майбутнім чоловіком до матері. Повідомляючи цю новину, Мирося поглянула на мене якось особливо. Невже вона знала про мої стосунки з Любою? Так, вони ж однокласниці. А втім, ні, я переплутав. Люба вчилася на клас пізніше.

Вдома я спробував узятися за своє найулюбленіше донедавна заняття. Кілька днів поспіль відтягував цю мить. Мить, коли візьму до рук пензля, а під пахву – мольберта і піду писати пейзаж. Дивна нехіть обкладала мене з усіх боків дедалі щільніше, мов туман самотнє дерево. Більше того, я відчув огиду до того, без чого досі не міг уявити своє життя, – до фарб, полотна і навіть нового пензля, якого я придбав перед поїздкою до Криму.

«Може, справа саме у пензлі?» – подумалося мені. Я взяв іще й старого розчовганого пензлиська. З ними обома й попрямував на луг. Але далі кількох мазків справа не пішла. Мені були байдужі й два стіжки, що бовваніли переді мною, і хмари, що поволі пливли небом, хоч і були химерні за обрисом – справжня знахідка для художника, і перша, ще ледь відчутна позолота на берізках, які примостилися на краю лугу.

Злий на самого себе, я повернувся до міста. Дорогою завернув на центральний майдан. Встановив мольберт, але вже за кілька хвилин зрозумів, що й свого улюбленого ясена писати не зможу. Я й так зобразив його у десятках ракурсів. Досить. До-сить…

«Невже це творче безсилля?» – спитав я себе. Відповіді не було.

Ясен потроху шумів собі під легким вітерцем. Знав би я, який сюрприз він мені готує! Але я тоді не знав. Зітхнув і, склавши мольберта, поплентався додому.

На подвір’ї я спробував іще раз взятися до роботи, але Маріїн город і наша вулиця були теж зображені мною, і не раз. Ні, до біса, ще раз відтворити все це я не зможу. Та й навіщо? Що за дивне прагнення щось там обов’язково мазюкати? Коли захочу, відчую потребу, тоді й писатиму. А якщо ні, якщо я остаточно став творчим імпотентом, то залишуся просто собі вчителем малювання. Принаймні до цього великої снаги не треба. Горщики, кубики, квіточки я ще зобразити зумію. Я пожбурив пензлик під хату і пішов до своєї оселі.

На ліжку, стомлений і фізично, і душевно, я згадав Мирославині слова про те, що Люба виходить заміж. «Овва, – сказав я собі, – мусила ж вона колись це зробити». Але даремно я себе втішав. Щось неприємно кольнуло в грудях. Раз і ще раз. Я підвівся і знову ліг.

Люба виросла на моїх очах. З вутлого, мовби скроєного з багатьох кутів, дівчиська перетворилася у довгоногу задумливу красуню. Водночас вона з кожним роком зростала, як художник подавала дедалі більші надії. Скільки я часу потратив, аби вмовити її маму, просту сільську жінку з окраїни Густого Лугу, аби вона віддала Любу в більше місто, Володимир, – у художню школу. А мати ж бачила дочку тільки бухгалтером (грошовита спеціальність) чи адвокатом (ще грошовитіша професія). А що художник – пхе, забава; обірванці вони всі, ледацюги, що тільки казна-чого псують папір і полотно. «Ви на себе подивіться», – казали її очі.

Я мусив вдатися до хитрощів і крадькома послати Любині малюнки на конкурс до Києва. Звідти вони втрапили до Канади. Любину маму не так вразив успіх дочки, як премія – цілих триста доларів. Як же вона раділа, мало не все місто обійшла, розповідаючи про заробіток дочки. Шостий клас – і триста доларів! Хоч і канадських, а не «мериканських». Любу хоч із запізненням, а таки прийняли до художньої школи. Два рази на тиждень їздила вона після уроків до сусіднього міста. Була ще одна виставка в Києві, куди потрапили дві Любині роботи. Ще одна грамота, хоч і без премії. Зрештою, я умовив придбати ці ще дитячі картини один благодійний фонд. Мати знову була на сьомому небі від щастя за успіх дочки. Шлях до художнього інституту для Люби був відкритий. Вона закінчила його минулого року. На той час інститут уже називався академією.

Але були ще приїзди на канікули, приходи в гості до свого вчителя. Як я готувався до її приходів! Люба ще в старших класах полюбила густе червоне вино. А втім, вона сама його робила густим, наливаючи в пляшку сиропу і накидаючи хліба. Потім, сміючись, тягла той несусвітний коктейль. Я завжди тримав у буфеті пляшку червоного вина. І часто купував до вина сир, особливо перед канікулами.

Під час останніх своїх канікул вона лишилася в мене ночувати.

– Шкода, що я не здійснила свою дитячу мрію, – сказала вона вранці, прокинувшись у моїх обіймах.

– Яку ж? – поцікавився я.

– Першою віддатися своєму вчителю. – Вона поглянула мені в очі з ледь помітною смішинкою в куточках своїх. – Вчителю малювання.

– То в тебе була така мрія? – трохи спантеличено спитав я.

– Авжеж. – Вона вже відверто засміялася.

Горошинки того сміху обпекли мені вуха, вуста, пальці. Я паленів, мов хлопчак, застуканий на чомусь негарному. Помовчав, не знаючи, що й казати. Люба першою порушила мовчанку:

– Я знаю, що вам хочеться запитати.

– І що ж? – Мій голос затремтів.

– Чому ж я не здійснила свого бажання?

– І чому? – вичавив я із себе.

– Бо ти… Бо ви були надто несміливі. А я… Я ще не дозріла до сьогоднішньої ночі.

Проводжаючи її, я запитав, чи прийде вона ще. «Прийди!» – моє бажання вона мусила зрозуміти й без цього слова.

– Ні, – сказала вона ніби рішуче й спроквола водночас.

– Ні?

– Хіба я вам іще не віддячила за все?

Який ясний невинний погляд був у неї! На дні його сиділа огидна жаба-ропуха – це я добре побачив.

«Я ж тебе не вчив цьому», – ледве не зойкнув я.

Я просто дав їй ляпаса. Дзвінкого, хоч і не дуже розмашистого.

– Спасибі, – сказала вона.

– Будь ласка.

– До побачення.

Вона пішла серед ранку, безсоромно, виклично, хоч до парканів уже поналипало повно сусідок, не думала ні про себе, ні про мене. Тільки лишила краплю гіркоти. І вбила, ні, швидше не вбила, а випередила мій задум, моє бажання, з яким я прокинувся… Я хотів запропонувати їй стати моєю дружиною.