Гра в пацьорки - Страница 9

Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш - заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-джентльменськи.

Але я не втекла…

Я взагалi не люблю задкувати, коли рiшення прийнято…

*

Ми нiколи не шукали одне одного. Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я вiдвозила документи, але бiльше не пригощав червоно-чорним портвейном. А я поки що вирiшила не помирати.

Тепер ти був для мене архiпелагом. Менi здавалося, що кожна станцiя метро - це столиця острова, з усiх бокiв оточеного водою. Я виходила на кожнiй, робила кола i знову поверталася пiд воду - в особливий запах, напiвтемряву i прохолоду метро. Всi, хто приїжджає сюди, полюбляють кататися на ескалаторах - на цьому восьмому дивi свiту туди-сюди, i спостерiгають, як назустрiч пiдiймаються чи спускаються тисячi людей з однаковим виразом обличчя.

Певно, я гаяла час…

Ти спробував дати менi шанс i звернувся з iншою пропозицiєю: «Дiвчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблi Вiрського?» I тут же запропонував у ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирськiй. Чомусь ти весь час намагався звести мене на ту кручу…

Хотiв скинути? Чому?

Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.

I ти це вiдчував.

I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…

Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в крихке старовинне камiння.

Тепер я чула твої дзвони…

I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.

Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.

*

Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…

Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що, мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.

Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…

Як я могла пробачити таке?

Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.

*

Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi - так як має бути, коли ще немає любовi, але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).

Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.

Ланцюжки вогнiв нарештi приводили туди, куди не можливо дiйти без любовi. Я почала чути, як ти дихаєш i чим пахнеш. А мої нiчнi квiти, без яких я себе не уявляла, за словами Ерiха Марiї Ремарка, «пахли крадiжкою» i фарбами, i березовими бруньками, i мокрим асфальтом, i кавою, яку чомусь продавали в лазнi на Малiй Житомирськiй…

Я навiть змирилася зi страшною металевою тiткою, що здiймає щит i меч над мостом Патона, i думала, що якби мiй дiдусь багато рокiв тому, перепливаючи в тому мiсцi Днiпро, побачив таку залiзну жiнку, вiн би, певно, дуже здивувався…

Ти обертався до мене зi священним скреготом, спроквола, i майже сам того не бажаючи. Адже ось так, навпомацки торкаючись долонями твоїх мурiв, я - можливо i випадково! - натрапила на потаємний, ледь помiтний важiль, i ти важко заворушився, струшуючи з себе тисячолiтню пилюку. Ти повернувся i прочинив дверi.

I я побачила там все, про що читала в книжках i про що гугнявив екскурсовод.

Твоя красу, твою велич, потаємнi ходи у твоєму тiлi.

Я не знала, чим засвiдчити свою вдячнiсть за цю скороминущу причетнiсть до цих таємниць. I… купила два помаранчi на Бессарабцi (тодi їх можна було придбати лише там!). I стара сива ворона, що сидiла на деревi бiля Чорторийського озера, з подивом спостерiгала, як я роблю «жертвоприношення» - закопую їх у землю. Певно, тодi менi здавалося, що тобi не вистачає лише апельсинових садiв… (Я не була на тому мiсцi, на Чорториї, який нинi називається парком Дружби народiв - рокiв п'ятнадцять - так менi легше уявити, що посеред верболозу ростуть два розкiшнi апельсиновi дерева…)

*

У мене завжди було дивне вiдчуття: нiби я спустилася на твою землю з повiтряної кулi. До того вона розгойдувалася пiдi мною, намагаючись струсити небажану мешканку - i от я ухопилась за канат, яким була зав'язана її пуповина, i почала досить вправно спускатися, хоча з фiзкультури мала трiйку.

А коли зiстрибнула, одразу вiдчула, що пiд ногами нарештi тверда i не хистка земля. Я припинила балансувати на кулi. I почала балансувати над зовсiм iншим, набагато бiльшим простором, впасти в який можна лише раз. Але я не впала - ти пiдставив руки, обережно зняв згори, немов я була яблуком. I оселив у собi, i привчив любити тебе таким, яким ти є…

Яким був тодi.

Без скляних потвор-хмарочосiв, помпезних готелiв, жлобських вiтрин з не менш жлобськими цiнами, з розвагами для тих, чиї матусi досi живуть в селi i садять непотрiбну нiкому з них картоплю. З цими кумедними у своїй провiнцiйностi свiтськими заходами, з потворними монументами, з розпродажами, на яких продають, купують, закладають i перезакладають твоє четвертоване тiло.

Але який ти красивий у сутiнках! Звiсно, можна вигадати багато епiтетiв, метафор i порiвнянь, але ти гарний i без них.

Просто - гарний.

Який ти довiрливий вранцi, коли спиш, розкинувшись на пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним i безборонним. Таким, якого хочеться тихо цiлувати в теплу спину, i чути, як ти ворухнешся увi снi. I сказати тобi: «Спи, спи, мiй коханий. Я з тобою. Я завжди буду з тобою…»

ПОЖАРТУВАЛИ…

- Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.

- Коли?

- Бiльше того, - продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). - Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!

- Маячня… - процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.

Збиралися вечеряти.

Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.

Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.