Гра в пацьорки - Страница 1
Annotation
Пацьорки - дрібний різнокольоровий бісер. Ним можна вишити гарну картину, а можна розсипати по підлозі і ніколи не зібрати до купи. Власне, все наше життя є гра в пацьорки. І від того, як ти використовуєш ці «дрібниці шиття», залежить, чи складуться вони у візерунок.
Ірен Роздобудько
Я Є!
ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
ХВIСТ
ОСIНЬ - ЦЕ Я
ШIСТНАДЦЯТЬ
БРИДКЕ ПАЦЯТКО
ЗАХВАТ I ВIТЕР
НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ
ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ
КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?
ПОЖАРТУВАЛИ…
РЕМОНТ
ПРОЗРIННЯ
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА
*
ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI
IРОНIЯ ДОЛI-2
ПОТВОРКА
П'ЯТЬ ХВИЛИН
КОЛИСЬ ДАВНО…
ФАТАЛЬНА ЖIНКА
КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI
ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА
СОВА
ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ
Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ
ФОРМУЛИ КОХАННЯ
СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ
Ірен Роздобудько
Гра в пацьорки
Я Є!
1
«…вона вистрибнула з темряви прямо пiд колеса мого лiмузина.
Нi, брешу. Лiмузина тодi у мене ще не було. Навiть не було ще такого поняття як «райдер», тобто перелiк всього, без чого твої гастролi неможливi. Нинi у моєму перелiку умов вказана навiть чорна iкра i пляшка «Айс Вайн»…
Отже, лiмузина не було. Проте була «Волга», яку надало керiвництво мiста - чорний катафалк з протертим шкiряним сидiнням.
Зараз такi є хiба що в музеях.
Пiсля концерту ми чудово влаштувалися позаду вчотирьох: я, моя донька (тодi їй було десять) i зворушлива парочка геїв з бек-вокалу, моїх найкращих друзiв. Це я точно пам'ятаю.
Нiби вчора було…
А от назву того мiстечка забула. Їх в моєму життi було безлiч. Надто багато, щоб запам'ятовувати назви. Як, власне, i було безлiч ось таких провiнцiйних дуреп, готових зненацька кинутися пiд колеса.
Але чому я запам'ятала саме її?!
Ця картинка чiтко закарбувалась у пам'ятi: в мерехтливому свiтлi фар, прямо посеред дороги, розгублено розкинувши руки, стоїть вона: чорнi штанцi «пiд шкiру» з дешевого цупкого атласу, такий же топ на тоненьких бретельках, неймовiрного вигляду i якостi дерев'янi босонiжки-стукалки (тодi вони лише входили в моду) на височеннiй платформi - вершина майстерностi якогось мiсцевого теслi.
Повний несмак!
I бiла тека, судомно затиснута в руцi. Нi, не тека. Це був просто стосик паперу, який вона випустила з рук прямо на капот, злякавшись виску гальм.
Папiрцi розлетiлись на всi боки. Один навiть затягло протягом в напiвпрочинене вiконце машини. Менi навiть здалося, що вона навмисне осипала авто своїми папiрцями. Артдиректор Володя, що сидiв попереду, механiчним жестом зловив бумаженцiю, засмiявся i тицьнув її менi пiд нiс:
- Поглянь, ще одна божевiльна освiдчується тобi у вiчному коханнi!
Водiй засигналив.
I дiвчисько, як наполохана кицька, вiдстрибнула вбiк. Краєм ока я встигла помiтити, як вона збирає свої папiрцi по кущах…
Проїхали!
Я страшенно втомилася вiд концертiв, втомилася продиратися крiзь спiтнiлий натовп прихильникiв, що крутилися довкола мене, мов зграя хижих птахiв, готових вiдiрвати бодай клапоть сукнi, а насправдi - виклювати печiнку й очi, розiрвати на шматки селезiнку, нирки i серце. Втомилася вiд незатишних готельних номерiв i вiд задушливого аромату квiтiв, якi встеляли днище автiвки.
Ноги - на трояндах! Хiба не про це ти мрiяла колись?…
Я машинально глянула в папiрець…
…за пiвнiч вiкна - вхiд,
куди пролiг безтямний шлях,
позбавлений покою…
там, де скуштуєш славного напою,
щоб не впiзнати анi добрих, анi злих…
I трохи нижче:
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…
Зрозумiло, знову тексти.
Безкiнечна кiлькiсть римованих рядкiв, якими мене осипали в кожнiй провiнцiйнiй дiрi! Молоде дарування! Я склала з папiрця лiтачок i випустила у вiкно навздогiн iншим.
Маячня.
Суцiльна маячня.
А скiльки їх iще буде таких-от папiрцiв з нотами або текстами!
I цих спiтнiлих вiд хвилювання долоньок, якi разом з букетом намагаються сунути до рук i свою «нетлєнку».
Дивно, що я все-таки запам'ятала її - у вузьких штанцях у таку спеку! Що за дива пiдсвiдомостi?
I дивно, що нинi, коли чергова нiч навалилась на груди, мов величезний ньюфаундленд, пам'ять видала саме цi кадри кiнохронiки. Тодi я була… Як там у Пушкiна: «Онєгiн, я тодi, здається, була весела й молода»?…
Я i зараз ще молода.
Нi, не так: без цього невблаганного «ще»!
Я - молода.
Я - сповнена сил.
Я - кохана. (Тут, власне, варто б розсмiятися!). Нi, мене дiйсно любить публiка. Але чому менi так сумно?…
Як там було, в тому папiрцi?
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…
«Як самотнiй лiхтар…» Пам'ятаю цю самотнiсть! Це коли тобi, негарнiй i неладнiй, з нотною текою у руках, навздогiн кричить дворова шпана: «Агов, спiвачко з погорiлого театру!», i кидають в бiлий сарафанчик перезрiлий помiдор.
А скiльки потiм їх було. Цих помiдорних пострiлiв, цих бурих плям на бiлому пiр'ї? Аж доки сама не стала злою, i пiшла лише вгору i вперед. Лише вгору i вперед.
Вона б так не змогла, ця провiнцiйна дурепа. Iнакше ще тодi кинулася б пiд колеса мого авто, зупинила б цей бiсовий «катафалк», постукала б у вiкно - нахабно i самовпевнено. Закричала б на все горло: «Я - є!!»
I хто знає, можливо, я б i взяла її з собою. Витрусила б з цього паршивого мiстечка, мов iз запилюженого мiшка.
Нi. Це їй не пiд силу. На таке була здатна лише я. Коли менi довкола торочили: «Ти - нiщо!», а я усiм тiлом, усiм своїм єством пробивала будь-якi вiкна i, спльовуючи кров, вперто кричала, стиснувши до болю зуби: «Я - є!»
А де ти тепер, провiнцiйна дурепо в штанцях «пiд шкiру»? Агов?!
Заспокоїлася. Вариш борщi або лiпиш вареники. Закочуєш пiд кришку огiрки. Сто вареникiв за зиму. I сто слоїкiв з огiрками влiтку. А все, що тобi було потрiбно, це, зцiпивши зуби, закричати цю просту фразу: «Я - є!»
Я розумiю, це важко.
Адже тодi б довелося доводити це щоденно. Все життя.
Вибач…
Ти, певно, здивувалася, коли б знала, що через таку прiрву рокiв я згадала саме тебе. В цю нiч, що лежить на грудях, як кошлатий злий ньюфаундленд…»
2
«…я вистрибнула прямо пiд колеса її автiвки.
Цю мить я запам'ятала на все життя. Три днi її перебування у нашому мiстечку були дивом, святом, промiнцем свiтла на темному горищi. Так буває: один промiнець, який пробивається крiзь дiрку в даху, наповнює темний простiр золотим танцем тисячi порошинок.
Багато разiв, здершись на горище нашої триповерхiвки, я спостерiгала цей золотий танок мiкроскопiчних частинок.
Усi три вечори я провела у почтi її столичних фанiв, уже зранку обкурених смердючою травою i накачаних дешевим теплим пивом, яке продавалося у нас на кожному кроцi. Разом з ними я ночувала пiд балконом її готельного номера. I менi не було соромно.
Нi, божевiльною фанаткою я не була. Я взагалi не розумiла, як можна, забувши честь i гiднiсть, бiгати за столичною знаменитiстю. «Не сотвори собi кумира!» - було моїм девiзом ще тодi, в сiмнадцять. Але її приїзд в наше розмите спекою i загальною задухою мiстечко все перевернув догори дриґом!
Посеред безкiнечної сiростi марiонеток, що стрибали на екранах телевiзора, вона була єдиною, хто мiг би мене зрозумiти.
У сiмнадцять ми шукаємо розумiння майже так само несамовито, як i кохання. Але, якщо любов може статися з будь-яким хлопчиськом, то розумiння - це святе. Його треба шукати десь ТАМ, в захмарнiй височинi, в архангела Гавриїла чи ж у «духа Ахматової-Горенко», яких викликаєш у рiздвяну нiч…