Гра триваe. Лiтературна критика та есеiстка - Страница 24

Ще одна прикметна риса «Алергії» — зменшення культурологічних і літературних ремінісценцій, властивих дискурсові такої ерудованої поетеси як Наталка Білоцерківець. Звичайно, вона й тут залишається поетесою «книжною», входячи бажаним гостем у горизонт радше інтелектуальних, ніж чуттєвих сподівань. Але в нових віршах ця книжність органічна, вона просякає саму атмосферу поезій як свого роду «алергійність» до недостатньої начитаності й водночас перестає сприйматись як звучання окремішніх голосів улюблених авторів. Про такий діалогічний підхід до попередніх текстів, про рівноправність співрозмовників свідчить «Хор хлопчиків», який можна читати без жодних алюзій із романом Юнґера — і насолоджуватися віршем, не читавши роман. Невипадково ж і «мармурові скелі» тут перестають бути топонімічною назвою, стаючи просто скелями з мармуру, на яких підлітки обдирають коліна (інша річ, що мармур — той самий, як «той самий» ніж, як «та сама» ніжність). «Прочитавши достатньо багато, перестаєш плутати літературу з життям; натомість приходить розуміння того, що для викшталтуваних людей література може бути життям, а життя — літературою», — писав уже згадуваний Томас Стернз Еліот у передмові до вибраного Павнда.

Підсумовуючи все вищесказане (а ще краще — читаючи «Алергію» самостійно), можна зробити висновок, що сучасна українська література збагатилася своєрідною перлиною інтелектуальної та ліричної поезії. У час переоцінки всіх цінностей, коли більшість орієнтирів виявилися непридатними, а новоявлені — сумнівними з етичного боку, коли гігантичний масив графоманської продукції, наштампованої радянськими віршоробами та їхніми ранньоукраїнськими спадкоємцями викликає байдужість — тобто нічого не викликає — ця перлина з дратівливою назвою бачиться особливо потрібною. Адже «Алергія» Наталки Білоцерківець чутливо резонує з нашою сучасністю, з нашою замотаністю та знервованістю, ніжністю та книжністю, з нашими реакціями на культурні та політичні події — з усім тим, що без решти складається на ціле людське життя.

«Книга перевтілень» Людмили Таран, нещодавно видана київським «Фактом» у серії «Зона Овідія», — це спокійна обсервація жаху старіння, історія старіння, яку кожний із нас переживає вперше й востаннє. Досі тобі всього було замало — мандрів, любові, непрочитаних, ненаписаних книг — і ось, сталося, ти сама шепочеш слово «досить». Досі ти була зграбною та майже невагомою, як летюча риба, а тепер почуваєшся старим неповоротким псом, у якого сльозяться очі, «і побитим, Невмитим поглядом він просить: „Не женіть…“». Старіння, як і смерть, кожний здійснює наодинці. Розповісти про власне старіння вголос, записавши дію знедійснення в мереживах поетичних слів — для цього потрібна неабияка буттєва відвага. Особливо ж тоді, коли про старіння розповідає жінка. Жінка гарна, розумна, чуттєва, сповнена еротичного чару, вона не визнає знехтуваності людей, що старіють, як і тієї несправедливої правди, що в епоху перенасичення інформацією її неінформативні повідомлення можуть видатися необов'язковими, надто сентиментальними або наївними. Старість стається з кожним, і тому Людмила Таран прилучає нас до неї не як до біологічного факту, а як до життєво важливої Таїни. Можливо, цю Таїну можна порівняти зі святою Таїною Подружжя, невипадково ж один із циклів книги має назву «Вірші про старість. Вона і він». Невипадкові й численні мотиви, пов'язані з еротичною насолодою. Старіння й еротика переплітаються в загадковому шлюбі, наче ті двоє коханців, що вже непотрібні одне одному, але жити окремо не в спромозі («Колекція життя — рясна і небезпечна…»). Підтримуючи себе навзаєм, старіння й еротика просуваються буттям як таємничий синтез, де в'янення та згасання межують із любовною насолодою, а часом перевершують її.

Разом із тим, розвиваючи поширену метафору, що подає старіння як надвечір'я, Людмила Таран інтерпретує схиляння віку як цілковиту ніч, з одним, проте, істотним застереженням: ця ніч — без сну. Омріяний  с п о к і й  і довгождане розчинення у водах засвідомої благодаті — не настають. Свідомість триває в безперервному сприйнятті вражень, у безплідній фіксації власного не-до-кінця згасання. Раніше саме так описували пекельні муки нерозкаяних грішників: безвихідь самосприйняття й самозаперечення свідомості, кара без прощення триватиме повсякчас. Тепер так описують старіння. Сповільнений до абсурду розпад ланок часу врешті викликає спротив, чинність котрого полягає в рішучому розриванні спутаності, в евтаназійному розчакловуванні заклятого нічного часопростору старості. Треба встати й вийти. Ніч — пора переходу; старіння — також, позаяк воно винагороджує кожну істоту, включно з людьми й неповороткими псами, останньою цінністю: можливістю назавжди покинути межі іманентного концтабору. І цей перехід до трансцендентного, тобто до свободи, здійснюється не віртуально, як у принагідному витті, молитві або містичній візії, а реально, всім собою сповна. Тому лірична героїня одного з кращих віршів «Книги перевтілень» нічого не сповіщає нам про повернення до безсонного покою; після ретельнішого вчитування враження обірваності цього тексту змінюється відчуттям безмежної відкритості потойбіччя і, як не дивно, його архітектурної структурованості:

Читаючи «Книгу перевтілень», часто зауважуєш оцю багату смислами недомовленість, обірваність на півслові. Саме вона робить вірші Таран (насичені європейськими культурними реаліями та способами версифікації) дуже схожими на японські хайку. Цитувати поодинокі, найбільш «вдалі» рядки хайку — недоречно, тому що вони складають єдиний образ. Так само з багатьма поетичними рядками Таран, чітка мисленнєва каліграфія та своєрідність яких найадекватніше прочитуються в добре продуманому контексті цілого твору, циклу, всієї книги. Часто навіть назва окремого циклу звучить як місткий концепт: «Летюча риба й ангели», «Нова колекція коханок», «Щоденник самотньої», «Запізнілі мандрівки»… Аркадне перевисання одного циклу до іншого стає серією перевтілень, які, відтак, складаються на «Книгу…». Не-до-кінця згасання, почергове спалахування напівзаснулого жару створює феєричну, заворожливу картину — може, драму, — інтенсивного життя тонкої та вразливої душі («наскрізної», за визначенням поетеси). Пташиний профіль, летюча риба, русалка із дзеркальною лускою, єгиптянка з котячими очима й ніжна книга, босонога душа на темному снігу — вервиця цих та інших улюблених зображень і самозображень Людмили Таран замикається в смислове коло єдиного образу ідентичності, образу до смерті тендітного й незламного. Жінка, яка впокорюється власному тілу й повстає проти нього, жінка, яка відчуває інтимну насолоду від свого старіння — і тужить за юністю, жінка, закохана в подорожі й повнозвучні екзотичні слова, подеколи створені самотужки (ось хоча б і цей дивовижний «ангеларій»), ця повністю начебто земна жінка з милим лепетанням і схильністю до вчування у світогляди черепах, саламандр, чоловіків та інших чудернацьких істот, — отже, ця багаторазова жінка не забуває з усією можливою серйозністю наголосити на тому, що хоча вона й порох, але порох  б о г о н а т х н е н н и й. Її особлива гідність криється в невигаданій і невдаваній причетності до безсмертних сутностей, у громадянстві, котре належить Речі Непосполитій, високогірній вітчизні: