Гра триваe. Лiтературна критика та есеiстка - Страница 17

Споглядаючи жінок, які щороку знімають рушники в церкві перед Великоднем, щоби випрати їх, поет гостро відчуває цю інакшу, дольну сакральність, звертаючись із питанням до Того, Хто відає безкінечне життя й кінечну смерть:

Те невимовне, сказане Господом жінкам, змінює самого поета, і він зауважує ці зміни:

Запропонована інтерпретація книги Василя Герасим'юка «Поет у повітрі» є лише одним із можливих тлумачень, і кожний вправний герменевт, ясна річ, подасть власне, відмінне прочитання. Питання «навіщо поет у повітрі?» можна переформулювати більш стисло, як зробив це свого часу Мартін Гайдеґґер: «навіщо поет?» або й узагалі коротко: «навіщо?» Немарність нашого й поетового запитування, як і самого його буття, полягає не так у знайденні прийнятних варіантів відповіді, як у тому, що ми все ще читаємо/слухаємо його вірші. Така герметична лірика передбачає необмежене число експлікацій, унаслідок, як це не парадоксально, самодостатньої замкненості поетичного слова на себе, на вслухання у свої фонетичні, ритмічні й конотаційні відлуння. В епоху всепроникних мас-медіа це чи не єдиний придатний для слова спосіб вирватися з потоку інформації в «повітря свободи» — і стати обов'язковим, для поета ж це власноручно створена нагода залишитися «словним». Та все ж хотілось би ще раз наголосити на вузлових пунктах динаміки основного сюжету книжки-сонати: на шаленому, задиханому бігові з гори вниз у погоні/втечі за/від домовиною (-и), на муках згорання в земній долині сліз і, насамкінець, на остаточному звільненні від шаленства страждань у зрозумінні їх жертвоприносинами, подільництвом цим черствим окрайцем із Богом, котрий продовжує страждати, завішений у повітрі, прибитий до дерева поруч із людиною; потім розпочинається зворотний рух угору, але вже без натиску й агресії, висхідний рух безсилої душі й диму від спалених вінків на цвинтарі, преображення нутряного крику «Ну коли вже той цвинтар, коли?!» на безмовність і позамовність таїнства причетності до сакральності земного, як і до многосвітлої пітьми таємних у Бога світел. Читаючи цю книжку, раз по раз пригадуєш заповіді улюблених Герасим'юкових героїв-повстанців, зокрема, українців-волюнтаристів: «Стремись до вершин і подай руку тим, що мають тугу за злетом», «Не піддайся і коли ти розіп'ятий», «Радій, що ти є і що шлях твій — нескінченний». Але цей шлях угору і шлях униз — один і той самий, можемо повторити за Гераклітом і Герасим'юком, і тільки на ньому кожний зустрічає своє осяйне дівча в найбілішій у світі сорочці, сповнюючись безмежним страхом і нескінченною, як сам шлях, любов'ю, бо тільки воно дарує нам життя та пробудження від життя.

Ігор Римарук — це жива легенда поетичних 80-х, одна із чільних постатей того потужного літературного руху, який поставив невтішний діагноз «імперії зла» та пришвидшив її скін. Це здійснилося не так за посередництвом революційних і, як часто буває, демагогічних декларацій, а радше завдяки суто літературним текстам та акціям, а також копіткій редакторській, перекладацькій, «культуртрегерській» праці, яка зазвичай випереджала біжучий час на 10–15 років.

Їх називали «метафористами», або ще «вісімдесятниками» — під такою назвою в Канаді вийшла впорядкована Ігорем Римаруком антологія їхніх поетичних текстів, і саме як «вісімдесятників» вони ідентифікували один одного. «Було два місця у Києві, де можна було зустріти цих письменників: квартира Миколи Рябчука… і офіс Ігоря Римарука, редактора поезії у видавництві „Дніпро“», — писала в передмові до іншої, англомовної антології, Соломія Павличко.

«Свої». Духовне братство. Маленька Касталія, яка цілою випірнула з тоталітарної кораблетрощі. Редагування численних поетичних збірок у видавництві «Молодь», упорядкування антологій, поетичні вечори й акції, збирання матеріалів для часопису «Світо-вид», редактором якого певний час був Римарук, нарешті вже згадана праця у видавництві «Дніпро», поєднувана із самовідданим триманням і видаванням переміщеного до України часопису «Сучасність», — це всього-навсього кілька видимих і загальновідомих штрихів його діяльності. Проте хай якою важливою була ця діяльність, вона не повинна затуляти від нас стрижневої, найприкметнішої риси особистості Римарука, якою, звичайно ж, є його поетична творчість.

«Діва Обида», п'ята книжка Ігоря Римарука, складається з двох частин: «Видіння», де подано нові поезії останніх років, і «Відлуння» — стисле вибране з його попередніх збірок. Вірші «Відлуння» добре відомі читачеві, котрий цікавиться сучасною українською поезією, — окрім «Діви Обиди», що дала назву всій книжці та є свого роду творчим маніфестом Римарука, його генеалогією зі «Слова о полку Ігоревім», знаходимо тут також неперевершені «кунст-штюки» — «Від'їзд», «Покрова», «У підземному світлі, в скляному тремтінні…». Перечитуючи ці вірші, знайомі багатьом із юнацьких літ, знову переконуєшся та дивуєшся тому, яким напрочуд книжним, ученим і начитаним поетом є Римарук. Його поезія має чітко встановленого адресата — філолога й естета, може, так само поета, здатного належним чином оцінити численні перлини Римарукової «гри в бісер», — досить переглянути, скажімо, його епіграфи — з Миколи Зерова, Юрія Клена, Олега Ольжича, Євгена Плужника тощо, або його присвяти — Василеві Герасим'юкові, поетам нью-йоркської групи, Миколі Воробйову… Між іншим, у першій частині нової книжки немає жодного вірша з епіграфом, і для того, хто стежив за попереднім творчим шляхом Римарука, це промовиста деталь, так само, як деякі інші, назагал ледь зауважувані зміщення і трансформації стилю, які, взяті разом, свідчать про концепційний поворот і в самій творчості, і в поетовому ставленні до неї. Це, насамперед, «уміння накликати натхнення» (Василь Стус), обходячись без цитат, принаймні, помітних неозброєним оком, які хоч-не-хоч, а вказують-таки на певну гетерономію, властиву кожному інтелектуалові, на гамір незліченних «голосів» і неусвідомлювану загрозу релятивізму — адже на кожну цитату знайдеться своя антицитата. Римарукова поезія часто має спорідненість із густою історіософською прозою — і без знання історичних деталей і подій її не завжди можна зрозуміти. Римарукові великою мірою властиве загальне відчуття історичної відносності й культурної та соціальної зумовленості власної поетичної мови; таке відчуття більше притаманне прозаїкові або знову ж таки історикові, воно руйнує самодостатність поетичного роду, перенастроює його на прозаїчний лад — може, тому в Римарука завжди відточена, бездоганна форма його віршів — як спосіб захисту «птолемеївського світу поетичного жанру» (Бахтін) від множинності довколишніх мовних світів.

У «Видінні» Римарук демонструє формально автономний дискурс, у «Відлунні» — дискурс гетерономний, який складається з численних відлунь голосів згаданих і не згаданих поетів, із дзеркальних відображень чужих поетичних свідомостей, які в поета з менш усталеним власним голосом перетворились би на стилізацію — аж до пародії. Новизна (модерність) «Видіння» полягає в тому, що замість есенційної витяжки-виписки з тексту, замість фрагмента, який відсторонено стоїть обіч власне авторського твору, інколи завдаючи настрій, інколи — тему, Римарук одразу ж і сповна занурює читача — і занурюється сам — у цілісний міт: