Глибинка - Страница 28

— Ну, що там?

— Горить, — відказав Стефан втомлено. — Мабуть, до ранку не згасне.

— От чорт!

— Стефе, що будемо робити? — запитала дружина. — Нам треба вибратись звідси…

— Стривай-но.

Він дивився зовсім в інший бік. Там, подалі, на самому краю дороги цілісіньким стояв автобус, на якому він приїхав сюди. Не вірячи власним очам, Стефан попрямував туди. Ні, немає сумнівів — це той самий; в салоні він побачив пасажирів, що визирали у вікна на відблиски далекого вогнища, і водія, який вовтузився біля колеса, грюкаючи інструментами, і кляв нескінченну зливу. Стефан підійшов до нього.

— Що, не щастить вам сьогодні?

Той роздратовано глянув уверх:

— А що, помітно?

— Вибачте, але… — Стефан не знав, як би це краще спитати. — Ви сьогодні не потрапляли у аварію?

— Аварію? — водій вдарив ногою по колесі. — А це що, не аварія? Я вже три години тут стирчу замість того, щоб удома футбол дивитися, а з автопарку й досі нікого не прислали. — глянувши за його спину, він крикнув тому чоловікові, що збирався їхати у Хуторець: — Петре, подзвониш заразом Москальцю у Ніжин і скажеш, хай висилає техдопомогу, якщо не хоче, щоб мої пасажири ночували на шосе! Чорт зна що сьогодні відбувається…

— То, кажете, нічого не було?

— Слухай, чоловіче, — скипів водій. — Йди звідси. Не бачиш — в мене й так повно проблем, а ти мені тут голову морочиш. Чи ти людської мови не розумієш?

— Стефане!

Його гукала Марина. Вона вказувала на одну з машин, що стояла на дорозі.

— Це той водій, що привіз мене сюди. Але що він тут робить? Я ж сама бачила, як він їхав назад…

Він побачив ті самі блакитні «жигулі», у які вони врізалися кілька годин тому. Чоловік в картузі, що сидів за кермом, видивлявся у вікно на стовп диму, що підіймався вгору, і виглядав цілком живим і неушкодженим. Стефан, який пам’ятав те що сталося тут нещодавно, розгублено глянув на свою дружину.

— Все повернулося, — пробурмотів він.

— Ти про що?

— Ні… нічого. Ти пам’ятаєш, що сказав той чоловік у селі?

— Так. «Просто вірте…»

— Отож бо. Ні про що його не питай. Давай будемо сприймати все так, як є.

— Не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Ходімо.

Вони рушили до автомобіля. Побачивши Марину, водій відчинив дверцята і вийшов з машини.

— Отакої, — промовив він. — Ви ж казали, що тільки на півгодини.

Помітивши збентежений погляд дружини, Стефан підморгнув їй.

— Швидше ми не могли, — відповів він.

— А ви, напевне, її чоловік?

— Так.

— То, може, поясните мені, що тут відбувається?

— Там, в селі, пожежа, — він стенув плечима. — Блискавка влучила у старе дерево.

— Он воно що, — промовив водій. — А я вже думав, що кінець світу настав. Я тут задрімав ненадовго, прокидаюся — а все навколо димить і спалахує… Он той бідолага вже години три з колесом мучиться, ледве мою машину не зачепив, коли його почало заносити… То що, будемо їхати?

— О так, — посміхнувся Стефан. Вони сіли всередину і грюкнули дверцятами. Марина з полегшенням поклала голову йому на плече.

— Невже все закінчилося? — запитала вона з сумнівом.

— Здається, так. Тепер вже все.

Водій сів за кермо і завів мотора. Потроху вони рушили з місця, залишивши позаду і людей на трасі, і автобус, і хмари диму, який повільно розчинявся у нічному небі.

— Що ж, вирушаємо, — промовив він, натискаючи на газ. — У мене від цих місць мурашки по шкірі.

— Хочу прокинутися вдома і ні про що не згадувати, — позіхнувши, сказала Марина чоловікові на вухо. Вона опустила руку у свою сумочку в пошуках носової хустинки і раптом завмерла: — Стефе, що це?

Його дружина тримала в руках Біблію, і тепер її обкладинка знову була чистою і рівною. Вона здивовано глянула на нього.

— Звідки вона взялася? Я ж…

— Дай-но мені.

Стефан обережно взяв книгу в руки. Вона неначе сама собою відкрилася на Об’явлені Івана Богослова, і він прочитав ті рядки, що першими кинулися йому в очі:

— «А як заговорили сім громів голосами своїми, я хотів був писати. Та я почув голос з неба, що до мене казав: „Запечатай оте, що сім громів казали, і того не пиши!“» Цікаво, — промовив він замислено.

Марина дивилася на нього.

— То що, любий, — запитала вона. — Ти все ще хочеш написати про все це?

Вони мчали вперед, розганяючи темряву світлом фар, і Стефан востаннє озирнувся назад, у ту пітьму, яку вони залишали за собою. Він розмірковував лише секунду, і його відповідь була твердою та рішучою:

— Ні.

Ним заволодів спокій.

Він дотримав своєї обіцянки — жодного слова, пов’язаного з Маренівкою, так і не було надруковано. Коли минув час, і все, що сталося, почало здаватися їм лише страшним сном, єдине, що продовжувало нагадувати про ті жахливі події — записи в його ноутбуку і ледве помітні шрами на шиї Марини. Коли дружини не було вдома, Стефан довго сидів і продивлявся той матеріал, який він зібрав у селі. Щось ворухнулося в його душі, якесь нечітке бажання продовжити справу, і, не дивлячись ні на що, закінчити книгу… але він був непохитний. І без жалю зітер усе.

— «…і будуть понищені», — ледь чутно зірвалося з його вуст, і він посміхнувся, коли рядки речень зникли з екрану.

А якщо іноді серед ночі Стефанові здається, що хтось тихесенько стукає у шибу, він не підводить голови.