Глибинка - Страница 25

Вона вийшла на шлях, перебуваючи у цілковитій розгубленості. Що ж робити? Зазирати в усі хати, шукаючи чоловіка, і бачити там цих клятих істот? Ні, у неї нерви не залізні і такого просто не витримають. А, може, просто залишити все і втекти? А як же тоді Стефан?..

Думки у неї зовсім заплуталися.

Крізь шум дощу пролунав голос:

— Марино…

Вона озирнулася. Позаду неї стояв якийсь чоловік з довгою патлатою бородою і палаючими зеленими очима.

Ні… не те. Чому їй це здалося? Не чоловік, а красива чорнява дівчина опинилася за її спиною. Ось тільки очі в неї були такі ж — зелені і дуже глибокі. В них відбивався цілий світ.

— Поклади книжку, — м’яко промовила вона.

Марина глянула на Біблію у своїй руці. Чому вона досі її тримає? Раптово здалося, що книга важить цілу тонну, і захотілося відкинути її геть. Погляд дівчини полонив її, підкорив своїй волі, і всі тривоги кудись поділися.

— Ну ж бо, — незнайомка не зводила з неї очей. — Я знаю, ти шукаєш свого чоловіка, і я можу відвести тебе до нього, тільки спочатку поклади цю книжку. Викинь її.

— Можеш? — чужим голосом спитала Марина. Вона слухняно махнула рукою і Біблія полетіла у придорожню грязюку. Тепер вона їй вже не потрібна, і ця дівчина зараз відведе її до Стефана, а решта не має значення. Чорнява красуня наблизилася до неї і протягнула свою руку.

— Молодець, — сказала з посмішкою. — Тепер я проведу тебе туди, куди ти так мріяла потрапити. Ходімо!

Вони взялися за руки й пішли в глиб села, як дві давні подруги, що не бачилися багато років, і блискавки висвічували їм шлях.

Стефан відчув, що більше не може. Сили полишили його, і він втомлено впав на коліна під невеличкою ялинкою, в розпачі опустивши голову. Все, досить. В теперішньому стані він навіть таргана не дожене, не кажучи вже про якусь боротьбу. Вони перемогли, виграли бій ще до його початку, і йому залишилося тільки віддатися на милість того, що має статися. Може, хоч тоді, нарешті, прийде спокій.

«Спокій? Як же, чекай. У кращому випадку залишишся на все життя їх вірним рабом.»

— Ні, — прошепотів він. — Не можу. Хоч убийте…

А як же люди в автобусі? Невже їх життя для нього нічого не важить?

— Їх все одно вже не повернути! — вигукнув Стефан у розпачі. Але все ж примусив себе підвестися. Ні, він мусить довести справу до кінця, хоче він цього чи ні. Залишилося зовсім небагато, і якщо вже помирати, то з чистим сумлінням.

Стиснувши кулаки, він знову вирушив уперед, ковзаючи по лісовій грязюці, і скоро вже йшов знайомим шляхом, дивлячись, як над темними хатами перекочуються велетенські пасма хмар. Все навколо дихало загрозою, утворюючи якусь зловісну неживу атмосферу, але йому було байдуже. Стефан неквапно завернув на вулицю, що вела до хатини дідуся і побрів нею, роздивляючись навколо. Так і є, диявольське колесо заоберталося. Він майже бачив, як це відбувалося — спочатку Семен, а потім всі інші. Відвідавши всіх, кого змогли, Оксана і той малий пустили справу на самоплив, і пізніше — може, наступної ночі — ті, хто став їх жертвою, вже самі вирушили на полювання, стукаючи у хати своїх родичів або сусідів. І їх пускали, оскільки не було причин підозрювати найгірше, якщо тільки хтось не дізнався до цього, що могила Данилової «онуки» раптово спорожніла… Чи вдалося комусь вижити? Цього він не знав, але дуже сумнівався.

Тепер, якщо людей у селищі більше не залишилось, вони будуть шукати нової крові. Червоний Хуторець? Можливо. А що буде далі, страшно навіть передбачати.

Щось привернуло його увагу — щось чорне, заляпане брудом. Воно лежало на узбіччі, і Стефан схилився над ним, щоб роздивитися, але раптом випростався, відчувши різь у очах. З горла вирвався повний болю стогін, бо він вже знав, що це за річ, але до останньої хвилини відмовлявся вірити. Ні, тільки не це — не може бути, щоб все було настільки погано.

— Господи, — прошепотів він. — Будь ласка, не допусти цього…

На чорній обкладинці він побачив зображення золотого розп’яття і свої власні відбитки, що залишилися після пам’ятного учорашнього вечора на кухні. І потрапити сюди ця Біблія могла тільки одним-єдиним шляхом. Марина. Усвідомивши це, він розкинув руки і несамовито закричав у важке сіре небо, і цей крик розлетівся навколо, відбиваючись у найпотаємніших кутках Маренівки.

Він програв, на цей раз остаточно. Але дещо він ще може зробити, і цього шансу він не прогавить.

Шалена лють заслала очі червоною плівкою, коли він кинувся вперед. Спочатку до Семена, щоб оцінити становище, а потім… Коли попереду з’явився знайомий обрис дідової хати, він навмисно не дивився у інший бік, туди, де за кущами причаївся центр всіх його жахів — реальних та уявних. Щось підказало йому, що спішити більше немає куди. Вони все одно вже знають, що він в Маренівці, і завітати до них він ще встигне. Спочатку треба провідати родича.

Стефан увійшов на подвір’я і зупинився, розмірковуючи.

Як не крути, а це він прирік цих людей на долю, гіршу ніж смерть, і саме він має дати їм спокій. Спокута, ось що. Коло сараю він побачив лопату і взяв її в руки, провів пальцем по лезу. Загострене як треба, і це було схоже на Семена, такого, яким він його запам’ятав. Сповнившись рішучості, він підійшов до дверей і натиснув на клямку.

Всередині було тихо й темно. Тримаючи лопату напоготові, Стефан відразу попрямував на кухню — туди, де хазяїн тримав дрова на розпал. Ззовні поступово темнішало, але він сподівався, що упирі ще продовжують спочивати. Чи, може, час для них не має значення, а головним є відсутність сонячного світла? Що ж, тоді вже скоро. Натиснувши на вимикач, він схилився над ящиком з дровами, взяв звідти два кілки і сунув їх за пояс. Осикові чи ні, цього він не знав, і взагалі вважав, що це не має значення. Головне — пробити серце… і відрубати голову.

Тепер у кімнату. Тут все було так само, як і за його від’їзду, тільки годинник над столом зупинився, бо більше не було кому його завести. Стефан потягнув за гирю у вигляді шишечки, і маятник знову захитався з боку в бік, наповнивши хату звичним цоканням. Ось так краще, тепер все майже як раніше…

Двері шафи зарипіли і відчинилися, і на нього глянули світляні очі Семена. Розсунувши старі пальта, той вийшов зі свого схову і зупинився, дивлячись на Стефана. Його губи розтягнися у жахливу подобу посмішки, відкривши довгі ікла.

— Радий тебе бачити, письменнику, — вимовив він хрипло. — Бачу, на тобі знак нашої володарки? Що ж, вітаю.

— Привіт, Семене. А я ось їхав мимо і вирішив зайти. Заразом забіжу до вашої королеви і скажу, що вона зробила велику помилку.

— Ось як? А знаєш, це не так вже й погано. Я навіть вдячний, що ти відкопав її, чесне слово. — Він повернувся до своєї кімнати й гукнув: — Гей, Уляно, йди глянь, хто прийшов!

Щось завовтузилося, і через секунду з’явилася його дружина. Запалі очі робили її схожою на мумію, що пролежала в землі тисячу років.

— Стефане! — просичала вона, вишкіривши зуби. — Який сюрприз! А для чого тобі ці жахливі дрючки?

— Хочу зробити вам невеличкий подарунок, — відповів Стефан, відчуваючи, що ще трохи — і він втратить ті залишки глузду, що в нього залишилися. Ці дві постаті не могли бути тими людьми, яких він знав. Це якась пародія, жахлива карикатура, яку необхідно знищити, щоб не залишилося жодних слідів її існування.

— Ти робиш велику помилку, — попередив його Семен, наближаючись. — Якби ти не був міченим, я б тебе переконав у перевагах такого існування, але, на жаль, нічим не можу допомогти. Так що забирайся звідси, і забудемо про все.

— Дуже шкода, але це неможливо, — він стиснув держака лопати і заніс її над головою. — Вибач мені.

Обличчя істоти, яка раніше була Семеном Стеценком, скривилося від люті. Вона кинулася на нього, і в цей момент Стефан наніс удар, розкрутивши лопату, як булаву. Лезо гучно дзенькнуло об кістку, і голова вампіра, заобертавшись, покотилася по підлозі. Тіло Семена по інерції пробігло повз нього й налетіло на стіл, і він миттєво встромив йому у спину кілок. Голова з полу відгукнулася пронизливим верещанням, а потім настала тиша.