Глибинка - Страница 24

В очі раптом вдарило яскраве світло фар. Євген завмер, зачаровано дивлячись, як з іншого боку схилу повільно підіймається величезна маса автобуса, його вогні у цих похмурих дощових присмерках здавалися дивними вогненними квітами. Він зрозумів, що стоїть якраз попереду цієї гори заліза, зрозумів, що має трапитися через секунду, і його відчайдушний лемент пролунав одночасно з виттям клаксона якраз за мить до того, як…

— Стережися! — хотів крикнути Стефан, але було вже надто пізно.

Все відбулося надзвичайно швидко. Вони вискочили на схил, і там опинився чийсь автомобіль. Він побачив, як його розмиті блакитні обриси невпинно насуваються, і встиг лише підскочити та вхопитися за поручня, розуміючи, що цього замало. Водій, скрикнувши, розвернув своє велетенське кермо і вдарив по гальмах, але це вже не могло нічого змінити. На швидкості шістдесят кілометрів за годину автобус з гуркотом вдарив машину в бік і почав розвертатися навколо власної осі. Від поштовху вперед полетіли сумки та торби, а також пасажири, яких буквально викинуло з крісел. Стефана смикнуло так, що йому здалося, наче руки от-от відірвуться і він вилетить на вулицю крізь лобове скло.

Його ноги злетіли майже до рівня голови, і він зачепився однією за той самий поручень, благаючи Бога, щоб не впасти вниз. Хоча де верх, а де низ — цього він вже не міг сказати. Виск гумових покришок злився з лементом людей у салоні, коли автобус почав ковзати по мокрому шосе, як фігурист на льоду, а потім різко перекинувся. Заіскрило, застогнав метал, а тоді, нарешті, рух припинився і запанувала мертва тиша.

Він не знав, скільки часу пройшло, поки не прийшов до тями. Підвівши голову, Стефан побачив, що лежить під купою безвільних людських тіл, неначе на якійсь сюрреалістичній картині із зображенням пекла. Вгорі був ряд сидінь, а знизу — знову тіла. Тим, кого притиснуло до вікна, не пощастило — від удару скло порозліталося, і їх досить довго терло по асфальту…

— Господи, — прошепотів Стефан закривавленими губами. Втім, кров була не його — він не відчував на своєму тілі жодної подряпини. — Господи, за що?

Відповіді не було. Над його головою опинився поручень — той, що врятував йому життя. Вхопившись за нього, він напружив м’язи й обережно став на хиткі ноги, стежачи, щоб ні на кого не наступити. Тепер побачив те, що сталося, і в легенях почав накопичуватися крик, сповнений болю та відчаю. Якийсь голос всередині нього підступно промовив:

«То що, письменнику, як ти себе почуваєш? Сумління не тривожить? Це ж все через тебе, через твою надмірну цікавість і святу віру в реальність…»

Водій нерухомо звисав зі свого крісла, і його обличчям збігав струмінь крові. Переднє скло вкрилося сіткою тріщин.

«То як, ти ще хочеш продовжувати?»

Стефан не став сперечатися з цим голосом. Праворуч він побачив аварійний люк і потягнув за його червону ручку. Та клацнула й повернулася. Ударом ноги він відкрив собі шлях на волю і обережно виліз на шосе, під холодний і безжалісний дощ.

Блакитний автомобіль завмер метрах в тридцяти від того місця, де лежав автобус. Стефан побачив його розбитий і розчавлений силует, а потім перевів погляд у інший бік, туди, куди бігло шосе. Вони питають, чи хоче він продовжити? О, так. Тепер це його обов’язок.

Ватяні ноги самі понесли його вперед, і скоро він вже біг, збираючи свої останні сили, а на його обличчі сльози змішувалися з дощем.

У селі було тихо й порожньо. Марина довго блукала по лабіринті вуличок, вигукуючи ім’я чоловіка, але безрезультатно. В хатах не горіло світло, і жодного звуку не було чуть — тільки вітер шумів у верхівках дерев і грім посилав прокльони на голови сміливців, які відважилися у лиху годину залишити свої домівки. Селище було мертвим, як і всі його мешканці. Вона відчувала, як бігають по шкірі мурашки, але не могла піти звідси, поки все не з’ясує, і тому завернула у найближчий двір. Може, хоч тут вона дізнається, що ж відбувається?

Марина наблизилася до дверей розмальованої квітами хатини й обережно постукала. Ані звуку. Раптом з’явилося відчуття, наче щось наближається до неї ззаду. Вона різко озирнулася, але побачила все ті ж порожні вулички й темні вікна будинків. Ні, так далі не можна. Її рука натиснула на ручку, двері рипнули й відчинилися, неначе запрошуючи її приєднатися до хазяїв у царстві мертвих. Із завмираючим серцем вона зробила крок усередину.

— Гей, є тут хто-небудь?

Відповіддю була тільки тиша. Навколо панував таємничий напівморок, але хата виглядала так, неначе її полишили зовсім нещодавно. Марина увійшла до гостинної і нерішуче зупинилася, озираючись на всі боки.

Засланий скатертиною обідній стіл, на якому ще стояли залишки чиєїсь вечері. Цокає годинник на стіні. В кутку причаїлася кремезна шафа із тріснутим дзеркалом. І ні душі.

— Стефане?

Звісно, він не відгукнеться, бо його тут немає. А може, немає і в Маренівці? Тоді де ж він?

Вся ця мовчазна порожнеча подобалася їй все менше й менше. Марина зазирнула у кімнату, але й там нікого не знайшла. Ліжко, маленький чорно-білий телевізор і стілець з одежею. Вона розгублено покружляла на місці і вже збиралася йти геть, коли раптом її хтось схопив за гомілку. Скрикнувши від несподіванки, вона глянула вниз. З-під ліжка висовувалась чиясь повна біла рука, вона вчепилася в її ногу залізною хваткою. І коли Марина спробувала звільнитися, зарипіли пружини і звідти виповзло те, що ховалося там увесь цей час.

Це була огрядна жінка років, може, сімдесяти. Смикаючись, немов ящірка, вона повільно виповзала зі свого притулку, а її білі нелюдські очі вирячилися на несподівану гостю з неприхованою ненавистю. Марина неначе закам’яніла. Її мозок відмовлявся прийняти те, що вона побачила — не дивлячись на розповідь Стефана, вона не вірила до кінця у його історію про вампірів. І ось тепер їй довелося зіштовхнутися з цим жахом лице в лице, але почуття страху її просто паралізувало. Вона дивилася, як бабця намагається підвестися на ноги, бачила довгі ікла в її роті і спотворене злістю зморшкувате обличчя, але не могла примусити себе навіть рушити з місця. І лише коли друга рука упирихи потягнулася до її шиї, в голові яскраво спалахнула думка:

«Біблія»

Пальці гарячково пірнули у сумочку й відразу ж намацали тверду обкладинку. Господи, все це неначе епізод якогось пришелепкуватого фільму. Коли жінка зробила крок, простягуючи руки вперед, Марина відсахнулася убік і виставила книгу прямо перед собою.

Нутрощі хатини сповнив несамовитий вереск страшної істоти. Упириха затрусилася, як навіжена, і затулила обличчя руками, з її горлянки полинули жахливі звуки — щось схоже на запис на зім’ятій магнітній плівці. Зробивши кілька кроків вглиб кімнати, її дебеле тіло раптом гепнулося на підлогу і швиденько закотилося у темряву під ліжком.

Знову запанувала тиша.

Кілька хвилин Марина приходила до тями. Все відбулося так швидко, що вона знову почала сумніватися, а чи сталося це насправді. Проте зазирати під ліжко, щоб переконатися, не стала. Перевівши подих, вибігла з проклятої хатини, стискаючи Біблію в руках. Тепер це її єдина зброя у цьому божевільному місці.

Отже, все, що розповів Стефан — правда, якою б химерною не видавалася. Не було сенсу обходити всі ці хати, щоб зрозуміти це. Невже він думав, що зможе щось тут змінити? Їх приїзд сюди дорівнював самогубству, тепер це стало зрозумілим, і їй залишалося тільки знайти чоловіка й забрати звідси, поки нові, перероджені жителі Маренівки не вийшли зі своїх схованок. Але як це зробити?

Вона може до темряви блукати цими закутками і гаяти дорогоцінний час.

А може, він пішов у ту хату, де бачив привида? Чи не могла вона стати епіцентром всього цього жаху? Марина вирішила, що це можливо. Ось тільки вона ніколи її тут не знайде, і це знання нічого їй не давало.