Гiмн демократичноi молодi - Страница 4

Відкриття відбулось на початку червня. Сан Санич пробив вокально-інструментальний ансамбль, який грав у ресторані готелю «Харків», програма у них була накатана, брали вони недорого, на роботі не пили. Славік склав список запрошених, усього сто з чимось чоловік, Гога довго вивчав запропонований йому список, потім довго його редагував, викреслив прізвища буфетниць із виконкому і чотирьох працівниць палацу піонерів, решту списку було узгоджено, Славік намагався відстояти хоча б буфетниць, проте після тривалої суперечки відступив. Гога запросив партнерів по бізнесу, оптовиків, з якими він торгував гіпсокартоном, друзів дитинства і братів Лихуїв. Сан Санич запросив маму, хотів запросити знайому, колишню проститутку, але подумав про маму і відмовився від цієї ідеї.

Відкриття вийшло пафосним. Славік упився за півгодини, Сан Санич попросив охорону слідкувати за ним, Гога сказав усім розслабитись – відкриття все-таки. Мама Сан Санича незабаром пішла, сказавши, що музика грає надто голосно, Санич викликав для неї таксівку і повернувся святкувати. Оптовики поскидали краватки і пили за здоров'я власників, Славік голосно співав і цілувався з представниками податкової, в принципі, з усієї публіки він єдиний поводив себе як гей, у всякому разі як він це розумів, причому робив це цілеспрямовано, аби завести публіку. Публіка, врешті, завелась, в результаті брати Лихуї побились у чоловічому туалеті з оптовиками, в принципі нормальний мордобій, за щось же вони бабки платили, з туалету лунали ображені крики Гриші Лихуя «сам ти підар!», брат, Сава Лихуй, підтримував його. Бійку було швидко локалізовано, Санич усіх розвів, і п'яні оптовики поїхали допивати в клуб зі стриптизом, оскільки в «Бутербродах» стриптизу не було. Представники податкової теж поїхали в клуб зі стриптизом, Славіка вони з собою не взяли, аби не псувати репутації. Публіка майже розійшлась, лише біля бару на стільці сиділа якась дівчинка, а в кутку шепотілось двоє чоловіків середнього віку, зовні схожі на тих таки представників податкової, себто щось означене про їхню зовнішність сказати було важко. – Хто це? – запитав Санич у Славіка, котрий почав потрошку тверезіти і тепер згадував, із ким він тут цілувався. – А, це, – сказав він, сфокусувавши погляд. – Не хочу образити нікого із присутніх, але, по-моєму, саме це і є геї. – Ти їх знаєш? – на всяк випадок перепитав Санич. – Так, знаю, – закивав головою Славік, – це Доктор і Буся. Який доктор? – не зрозумів Санич. – Нормальний доктор, – відповів Славік, – пішли, я вас познайомлю. Привіт, Буся, – звернувся він до чувака, котрий виглядав молодше і був більше схожий на представника податкової, – драстуйте, Доктор, – потис він руку чуваку, котрий виглядав більш солідно, відповідно, на представника податкової був схожий менше. – Знайомтесь, це – Саньок. – Сан Санич, – боязко поправив його Сан Санич. – Наш менеджер, – не дав йому закінчити Славік. – Дуже приємно, – сказали Доктор і Буся і запросили їх до столу. Санич зі Славіком сіли. Запала мовчанка. Санич занервував, Славік потягнувся за своїми папіросами. – Що, Славік, – вирішив розрядити ситуацію Доктор, – ти тепер тут? – Да, – сказав Славік, підкурюючи і загасивши сірник в їхньому салаті, – друзі попросили допомогти, думаю, чому б і ні, в мене якраз вікно в графіку. Звісно, у них ще не все виходить, – продовжував Славік, взявши у Доктора виделку і зачепивши нею салату, – ось хоча б і це відкриття: в принципі, можна було по-людськи зробити, щоб культурна програма, я вже домовився з грєбєнщіковим… Ну, але нічого, – він поклав руку Саничу на плече, – нічого, я їм підказую то тут, то там, все буде нормально, да… Санич обережно прибрав його руку, встав, кивнув Доктору і Бусі, мовляв, гарного вам відпочинку, ще поговоримо, і відійшов до бару. – Ти хто? – запитав він дівчинку, яка замовила чергову водку. На обличчі в неї був пірсинг, і коли вона пила, металеві кульки дзенькали об скло. – Я Віка, – сказала вона, – а ти? – Сан Санич, – відповів Сан Санич. – Гей? – діловито запитала Віка. – Власник, – виправдовуючись, сказав Санич. – Ясно, – сказала Віка, – відвезеш мене додому? А то я щось зовсім тут у вас назюзялась. – Санич знову викликав таксі і, попрощавшись із Гогою, вивів дівчинку надвір. Таксист виявився якимось горбанем, Санич його і раніше тут зустрічав, тепер ось довелось разом їхати, горбань весело подивився на них, а, сказав, це ви з підарського клубу? – Да-да, – стурбовано відповів йому Сан Санич. – Куди нам? – запитався він у Віки. Віку в машині накрило, що, – запитав горбань, – блювати будете? – Все нормально, – сказав Санич, – не будемо. – Як хочете, – дещо розчаровано сказав горбань. – Так куди їдемо? – Санич узяв Віку за плече, повернув до себе, заліз до внутрішньої кишені її косухи і витяг паспорт. Подивився на прописку. – Давай спробуємо, – сказав горбаневі, і вони рушили. Віка жила зовсім поруч, простіше було віднести її додому, але хто знав. Санич витяг її на вулицю, попросив горбаня зачекати і поніс Віку в під'їзд. Під дверима поставив на ноги. – Ти в порядку? – запитав. – У порядку, – сказала Віка, – у порядку, паспорт віддай. – Санич згадав про паспорт, дістав його і подивився на фото. – Тобі без пірсингу краще, – сказав він, Віка забрала паспорт і заховала до кишені. – Якщо хочеш, – сказав Санич, – я залишусь у тебе. – Чувак, – відповіла йому Віка, задоволено посміхаючись, – я ж лесбіянка, ти що – не розумієш? А ти навіть не гей, ти власник. Січеш? – Віка поцілувала його і зникла за дверима. Санич відчув на устах холодний присмак її пірсингу. Враження було таке, ніби він торкнувся губами срібної ложки.

Почались трудові будні. Головна проблема трудових буднів полягала в тому, що клуб виявився цілком неприбутковим. Цільова аудиторія вперто оминала «Бутерброди». Гога лаявся, Славік намагався на очі йому не потрапляти, а коли потрапляти доводилось, голосно кричав про нішу, про укрконцерт і в'єтнамську діаспору, навіть запропонував перепрофілювати «Бутерброди» на суші-бар і працювати виключно на в'єтнамську діаспору, після чого отримав від Гоги по голові і якийсь час на роботі не з'являвся. Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані в «Бухгалтерському обліку». Сан Санич розшукав Віку і запросив її на вечерю. Віка сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.

З'явився Славік. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славік сидів, печально киваючи головою, і мовчав. – Довго мовчати будеш? – запитав Гога, радісно посміхаючись. – Георгій Давидович, – почав Славік, ретельно добираючи слова, – я розумію, да – ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. – Я? – далі посміхався Гога. – Зрештою, ми професіонали, – сказав Славік і поправив окуляри. – Я розумію – бізнес є бізнес, і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якісь претензії – говоріть, я не ображусь. Але, – продовжив Славік, – я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не співпадали, ну, але так сталось, я розумію – ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. – Славік, – сказав йому Гога, – це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. – Так, – сказав Славік, – так. Я розумію – ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд… – Славік, – знову звернувся до нього бос, – я тебе прошу – давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? – Славік ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. Назавтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! – Що? – перепитав його Гога. – «Рушнички», – терпеливо повторив Славік, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався. – «Вишивані рушнички»! Да почекай ти! – крикнув він по той бік розмови і, знову припавши до слухавки, продовжив: – Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде – вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доїбеться. – А ти впевнений, що нам це підходить? – про всяк випадок перепитав його Гога. – Ясно, що підходить, – закричав Славік, – це саме те, що нам треба – малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, блядь – розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все – цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шов маст го он, Георгій Давидович, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, блядь! – закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали. Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворда.