Гiмн демократичноi молодi - Страница 3

І ось вони домовились наступного ранку зустрітись у клубі. Гога обіцяв познайомити компаньйона з майбутнім арт-директором. Сан Санич під'їхав вчасно, його напарник уже був на місці і чекав на вулиці під дверима «Бутербродів». «Бутерброди» виглядали не найкращим чином, ремонт тут востаннє робили років тридцять тому, а враховуючи, що їх і побудували років тридцять тому, можна сказати, що ремонт тут не робили взагалі. Гога відчинив навісний замок і пропустив уперед Сан Санича. Сан Санич зайшов до напівтемного приміщення, заставленого столами і пластиковими кріслами, ну ось, подумав він печально, треба було лишатись в «Боксерах за справедливість». Але відступати було пізно – Гога зайшов слідом і причинив за собою двері. – Зараз прийде арт-директор, – сказав він і сів на один зі столів, – давай почекаємо.

Арт-директора звали Славік. Славік виявився старим торчком, на вигляд йому було за сорок, але це можна було списати на наркотики, він запізнився на півгодини, сказав, що були пробки, потім сказав, що їхав підземкою, одним словом, темнив. Був у старій джинсовій куртці і носив великі мудацькі сонцезахисні окуляри, скидати котрі в темному підвалі принципово відмовився. – Де ти його взяв? – спитав тихо Санич, доки Славік ходив і розглядався приміщенням. – Мама порекомендувала, – так само тихо відповів Гога. – Він у Палаці піонерів худруком був, потім його вигнали, здається за аморалку. – Ну, ясно, що не за релігійні переконання, – сказав Санич. – Ладно, – відповів йому Гога, – все окей. Ну що, – крикнув він Славіку, – подобається? – В принципі, подобається, – заклопотано відповів Славік, підійшов до них і сів на пластиковий стілець. Ще б цьому мудаку щось тут не подобалось, подумав Санич і навіть телефон відімкнув, щоб ніхто не заважав, тим більше, що дзвінків усе одно не було. Ну і що, – Гога відверто тішився з ситуації, – що скажеш, які ідеї? – Значить, так, – Славік тяжко видихнув повітря і дістав якусь голіму папіросу, – значить, так. – Він якусь мить помовчав. – Георгій Давидович, – звернувся він врешті до Гоги, – я буду з вами відвертий. От мудак, подумав Санич. Гога задоволено мружився в сутінках бутербродної. – Буду відвертий, – повторив Славік. – Я в шоу-бізнесі вже двадцять років, я працював іще з укрконцертом, мене знають музиканти, в мене є зачепки на грєбєнщікова, я організовував харківський концерт ю-ту… – У Харкові був концерт ю-ту? – перебив його Сан Санич. – Ні, вони відмовились, – відповів йому Славік, – і ось що я вам скажу, Георгій Давидович, – Санича він відверто ігнорував, – те, що ви купили цей клуб, це кльова ідея. – Думаєш? – засумнівався Гога. – Так, це справді кльова ідея. Я вам говорю відверто, я в шоу-бізнесі знаю все, я робив перший рок-сейшн у цьому місті, – тут він, очевидно, щось згадав, втратив думку і надовго замовк. – І що? – не витримав нарешті Гога. – Да, – кивнув йому головою Славік, – да. Блін, та він же обдовбаний, захоплено подумав Санич. – Що да? – не зрозумів Гога. Єс, – Славік знову закивав головою, – да… Сан Санич приречено потягнувся за телефоном, у принципі, на своїй попередній роботі він таких убивав, але тут була інша ситуація, інший бізнес, зрештою, хай самі розбираються. – Я вам, Георгій Давидович, ось що скажу, – раптом заговорив Славік, і несподівано для всіх видав таку тєлєгу -

клубний бізнес, – почав він здалеку, – справа стрьомна, перш за все тому, що ринок уже сформований, розумієте, про що я? Всі зробили вигляд, що розуміють. Це все через середній бізнес, він, блядь, цей середній бізнес, розвивається в першу чергу. Ось ви купили приміщення, – звернувся він скоріше все-таки до Гоги, – хочете запустити нормальний клуб, з нормальною публікою, з культурною програмою, хуйо-майо. – Славік, давай без агітації, – перебив його Гога. – Гаразд, – погодився Славік, – але головне що? Що головне в шоу-бізнесі? – Гога поступово перестав посміхатись. – Головне – це формат! Да, да, – радісно закивав Славік і навіть заплескав у долоні, – єс, це воно… – І що з форматом? – запитав Гога після важкої паузи. – Та хуйня повна з форматом, – повідомив Славік. У цьому бізнесі вже все зайнято, всі місця, – він засміявся. Ринок сформований, розумієте? Хочете зробити фастфуд – робіть фастфуд, але в місті вже є сто фастфудів, хочете кабак – давайте кабак, я культурну програму влаштую, це без проблем, хочете диско – давайте диско, хочете паб – давайте паб. Тільки ні хуя у вас не вийде, Георгій Давидович, ви вже вибачте, що я так відверто, ні хуя. – Це ж чому? – ображено запитав Гога. – Тому що ринок уже сформований і вас просто задушать. За вами ж нікого немає, правильно? Вас просто спалять разом із вашим клубом. І що ти пропонуєш? – Гога занервував, – ідеї в тебе якісь є? – Єс, – задоволено промовив Славік, – єс, є одна кльова ідея, по-справжньому кльова ідея. – Ну, і що за ідея? – відчуваючи недобре, запитав Гога. – Потрібно зайняти вільну нішу, якщо я зрозуміло висловлююсь. І в цьому бізнесі ніша є лише одна – потрібно відкрити гей-клуб. – Який клуб? – не повірив Гога. – Гей, – відповів Славік, – себто клуб для геїв. Потрібно заповнити нішу. – Ти що – йобнувся? – запитав Гога після чергової паузи. – Ти що – серйозно? – Ну, а чому ні? – насторожено перепитав Славік. – Нє, ти що, – Гога розпалювався, – серйозно хочеш, щоб я, Георгій Ломая, відкрив у своєму приміщенні гей-клуб? Все – тебе звільнено, – сказав він і зіскочив зі столу. – По-чекайте-почекайте, Георгій Давидович, – тепер уже занервував Славік, – ніхто ж не буде писати на ньому великими літерами «Клуб для підарів», правильно? – Ну, а що ти будеш писати? – запитав його Гога, одягаючи пальто. – Напишемо «Клуб екзотичного відпочинку», – вигукнув Славік, – і назву дамо яку-небудь цільову. Наприклад, «Павлін». – «Інсулін», – передражнив його Гога. – Хто в цей твій павлін ходити буде? – В тому-то й річ, що буде, – запевнив його Славік. – Я ж вам говорю – ніша вільна, у двохмільйонному місті жодного клубу для геїв! Це ж золота жила. Навіть не потрібно працювати на цільову аудиторію, вони самі прийдуть, тільки бери їх теплими. – На ці слова Гога гидливо скривився, але знову сів на стіл, хоча пальто й не зняв. Славік сприйняв це як добрий знак, дістав ще одну папіросу і продовжив: – Мене самого перемкнуло, коли я подумав про це. Це ж капітал, який лежить на вулиці, підходь і забирай. Я досі дивуюсь, як ніхто до цього не додумався, це ж місяць-другий, і вкрадуть ідею, сто пудів украдуть, я вам говорю! – Славік усе більше нервував, схоже, справді боявся, що вкрадуть. Фактично, ми опиняємось поза конкуренцією! Ну, скажіть, – звернув він нарешті увагу на Сан Санича, шукаючи в того підтримки. – Окей, – сказав нарешті Гога, – в принципі, ідея непогана. Ти що, серйозно? – перепитав його Санич. – Ну, а що, може бути. – Ясно, що може! – захоплено вигукнув Славік. – Да почекай, – перебив його Санич і знову звернувся до Гоги. – Послухай, ми з тобою, звісно, друзі і все таке, але я проти. Я майже два роки в «Боксерах за справедливість» працював, вони ж мене прокленуть, ти що? Ми ж домовлялись нормальний бізнес робити, а не якийсь павлін. – Ну, скажімо, не павлін, – сказав Гога, – павліном його ніхто називати не збирається. Придумаємо нормальну назву. Або залишимо стару. Це ж яку? – не зрозумів Санич. – «Бутерброди»! А що, – знову заусміхався Гога, – нормально звучить: клуб екзотичного відпочинку «Бутерброди». А, Славуня? – Славуня кивнув, потім кивнув ще раз. Чогось більшого від нього чекати було важко. – Да ти не парся, – сказав Гога компаньйону, – геїв на себе візьме ось він, – він показав на Славіка, – нам із тобою головне до літа ремонт зробити, а там подивимось. Зрештою, – подумав він уголос, – чому б і не гей-клуб? У всякому разі блядей не буде.

І всі взялись до роботи. Гога скинув гіпсокартон, Санич звів його із потрібними людьми, і вони почали ремонт. Славік, у свою чергу, викликався зареєструвати гей-клуб як клуб молодіжних ініціатив, щоб не башляти за комерційну діяльність. Як виявилось, Славіка справді знали всі, через що намагались уникнути з ним спілкування. Зранку Славік ішов у виконком, заходив до буфету, пив там чай, розмовляв із буфетницями про погоду, після чого йшов до управління культури. До управління його не пускали, Славік ображався, прибігав до клубу, сварився з робітниками, які робили ремонт, кричав, що він у шоу-бізнесі вже двадцять років, і погрожував запросити на відкриття грєбєнщікова. І ось, до речі, про відкриття – минула весна, ремонт було зроблено, клуб можна було відкривати. Гога знову зібрав усіх, цього разу в своєму, щойно відремонтованому, кабінеті. – Ну що, – спитався він, – у кого які ідеї щодо відкриття? – Значить так, Георгій Давидович, – діловито почав Славік, – є ряд ідей. По-перше, феєрверк… – Давай наступну ідею, – перебив його Гога. – Добре, – не розгубився Славік, – пропоную японську кухню. – Де ти її візьмеш? – спитався Санич. – У мене є знайомі, – відповів йому Славік не без гідності. – Японці? – Ні, в'єтнамці. Але працюють під японців – у них контейнери на Південному, в одному вони шуби шиють, в інших у них кухня. – Ще, – знову перебив його Гога. – Цирковий стриптиз, – переможно видав Славік. – Який? – перепитав Гога. – Цирковий, – повторив Славік. – У мене є зачепки, чотири тьолки в бікіні, працюють добу через дві, частіше не можуть – підпрацьовують у палаці піонерів. – Так, – зупинив його Гога, відпадає, я ж говорив – блядей у мене в клубі не буде. Мало мені геїв, – заклопотано добавив він і знову звернувся до Славіка. – У тебе все? – Славік дістав папіросу, повільно припалив її, випустив дим, важко зітхнув і почав: – Ну що ж, добре, добре, – він зробив значущу паузу, – гаразд, Георгій Давидович, я розумію, до чого ви ведете, гаразд, що ж, я поговорю з борею, якщо ви наполягаєте, тільки, думаю, він не захоче безкоштовно, навіть для мене… – Коротше, – відмахнувся Гога, – Санич, будь другом, пробий яких-небудь музикантів, добре? А ти, – це вже він до Славіка, – подумай, кого запрошувати будемо. – Як кого? – пожвавився Славік. – Пожежників потрібно, податкову, з управління культури кого-небудь. Помоніторимо, одним словом. – Ну добре, – погодився Гога, – тільки ти вже постарайся, щоби крім цих підарів і пару нормальних геїв було.