Гербарiй коханцiв - Страница 1

Отримавши рукопис «Гербарію коханців», я зісковзнув стежкою пам’яті до «Колекції пристрастей» – першого роману Наталки Сняданко. Титули так очевидно перегукуються, що природно було очікувати римейку дебюту (до того ж дуже успішного). Як виявилося, між цими книгами є небагато спільного.

Свого часу в редакторській передмові до журнального варіанту «Колекції пристрастей» у часописі «Четвер» я характеризував феномен Сняданко як анти-Забужко, порівнюючи еротично-епатажну прозу Наталки із голосними тоді «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Степанівни. Однак новий роман Наталки Сняданко – такого ґатунку, що в українській жіночій прозі (хай вибачить мене авторка) його взагалі нема з чим порівняти. Це не колекція любовних історій, а дійсно гербарій певних людських типів з дивними, часом кафкіанськими стосунками між ними. Секс тут, звісно, трапляється, і в доволі відвертих проекціях, але він також дещо дивний: таким нам міг би видатися інтим інопланетян.

Побутово-психічне тло, на якому все відбувається, – розгорнуте, розгладжене, висушене, мов листок (з прожилками маршрутів людей, скованих кайданками обов’язків і комплексів, ув’язнених у власноруч виготовлених клітках суспільних конвенцій та стереотипів), що нагадує мапу Галичини. Міфічної країни, існування якої в одних викликає глуху ненависть, а в інших ностальгійну сльозу. «Гербарій коханців» – це пародійний, шаржований портрет Галичини, де графічна виразність дозволяє побачити те, що зазвичай ховається в зеленому шелесті крон. На технічному рівні це означає, що авторка препарує: персонажів, події, стосунки, інтригу і… власні технічні прийоми.

Характери, зображені в романі, навряд чи є типовими галичанами. Однак у вибудованих авторкою мізансценах вони тчуть павутину суто галицьких, складних, переплетених, інцестуальних стосунків.

Мовні стилізації тут також навряд чи є зразками автентичного галицького діалекту, але сама тканина книги (така ж химерна, з багатьма вузлами в канві) відтворює гротескний образ анекдотичного сприйняття Галичини автохтонами того типу, що на твоє «перепрошую» реагують відрижкою «ты шта, паляк?».

Наприклад, гротескний портрет «тети Амалії» важко сприйняти як пародійну ікону «галицької Роксоляни-2», проте він вдало поповнює пантеон брутально-казкових галицьких потвор, оживленням яких уславився Міфотворець Всія Галичини Юрій Винничук.

До речі, просунуті в галицький контекст читачі матимуть нагоду радісного впізнавання деяких наших літераторів, хоча авторка вміло уникає пафосу документальності.

В гербарії на відміну, від, скажімо, покадрового коміксу кожен експонат може видаватися і першим, і останнім. Кожен персонаж може бути і основним, і другорядним. Крізь епізод проглядаються можливі розгалуження сюжету: архітектоніка листка копіює будову цілого дерева. Графічна виразність гербарію – прийом, що його було обрано як засіб гротескної стилізації, – набуває ознак самостійної стилістичної вартості. Такий гербарій варто читати.

Іздрик

Дев’ять із половиною кроків потрібно зробити по коридору від дверей кімнати до ванної. Ще п’ять відділяють ліжко від дверей, але Ірина не рахує їх ніколи. Вранці, перед школою, ступає, ще не прокинувшись, у якомусь наївному сподіванні, що, поки двері кімнати зачинені, вона перебуває під захистом і має ілюзорну, та все ж надію, що все минеться, зараз виявиться, що уроки сьогодні відмінено, або трапиться щось несподіване і звільнить її від необхідності пройти наступні дев’ять із половиною кроків, щоб відчути пронизливий холод білих кахлів під підошвами й відрізати собі шлях назад струменем крижаної води, яка похапцем скочуватиметься по пальцях, ніби тікаючи від свого власного холоду. Прощання зі сном завжди болісне. Вона уважно розглядає павутинки ледь помітних тріщин на кахлях, порівнюючи їхні візерунки з переплетіннями справжнього павутиння, яке опускається на підлогу по кутках. Схожість між павутинням і тріщинами позірна, це Ірина збагнула давно. Тепер вона лише пересвідчується в цьому щоранку, мимоволі зауважуючи зміни фактури, рельєфу, кожного разу констатуючи основну відмінність, яку пов’язує з холодом. Крихке і вразливе плетиво павука не викликає в неї негативних емоцій, навпаки, ця створена кропіткою працею конструкція дихає теплом і затишком, Ірина розуміє комах, які піддаються цій ілюзії й потрапляють до пастки. Підступність павука і наївність комах очевидні, виставлені напоказ і в цьому чесні.

Прожилки на кахлях нагадують їй бабусині руки, сітка капілярів на яких прозирає під шкірою так само чітко, й від вигляду цієї висушеної часом шкіри, як і від простежування траєкторій майбутніх розламів на кахлях, завжди стає трохи моторошно. У повільності та підступності цих непомітних під час щоденного розглядання змін схована безнадійність, приреченість на поступове втрачання тепла, повільний відступ перед руйнівним тиском, неквапливим, свідомим та жорстоким знищенням.

Ці думки про неминучість руйнування власного тіла викликають в Ірини наївний дитячий бунт. У якомусь журналі вона читала, що часті посмішки сприяють утворенню зморщок довкола вуст і очей, а вплив води шкідливий для шкіри обличчя. Тепер вона намагається контролювати власну посмішку, робити її якомога стриманішою, щовечора виконує спеціальну гімнастику для очей, масує шкіру й прагне позбутися звички морщити чоло. Вона заливає окропом сушені квіти ромашки, потім заморожує відвар і щоранку протирає крижаними кришталиками обличчя. Їй подобається розглядати ці кришталики, що нагадують вигорілий на сонці бурштин, якби такий існував. Усередині залишаються поодинокі частинки висушеного ромашкового кришева, котрим вдалося уникнути проціджувальної процедури, їхня впертість трохи нагадує Ірині її власну затятість, усю цю виснажливу мімічну гімнастику і численні косметичні процедури з метою затримати час. Щоправда, надовго її не вистачає, й незабаром цей період старанного догляду за собою завершується безславно, щоб не відновитися з такою ж інтенсивністю вже ніколи, але після нього в Ірини назавжди залишаться дві речі. Відчуття нудьги охоплюватиме її серед полиць косметичних магазинів, де їй спершу хотітиметься піддатися на всі ці рекламні спокуси і накупити собі очищувальних, відживлювальних, розгладжувальних та інших засобів, але щойно вона почне уявляти собі, скільки часу і зусиль доведеться витратити, аби зужити все це, як бажання консумпції безслідно зникатиме. І повертатиметься відчуте вперше саме тоді, у дитинстві, фаталістичне примирення з усіма руйнівними мітками часу на власній шкірі. Як і десь глибше, під шкірою, де утворюватимуться усі ці больові сигнали, які перешкоджатимуть вільно поворухнути шиєю, різко встати з місця, і щоб при цьому не паморочилася голова, не дозволятимуть довго сидіти в одній позі або стояти на одному місці, підступно провокуватимуть ранкову втому, вечірню роздратованість і безсоння, небажання дивитися на себе в дзеркало й купувати новий одяг, непомітно зроблять так, щоб раптові і безпричинні спалахи радості та енергійності ставали усе рідшими і коротшими, як і усвідомлення, що коли в людині не залишається цієї спонтанної радості, то вона переможена й у неї вже немає шансів опиратися.

Відтоді в Ірини залишиться не дуже ввічлива звичка ніколи не посміхатися, якщо не смішно. І скільки вона не намагатиметься позбутися її, навчившись автоматичної ввічливої посмішки, в неї нічого не вийде. Наскільки легко їй у дитинстві вдалося привчити себе до стриманості міміки, настільки ж складно буде позбутися цього згодом. І як тоді вона комплексувала, коли у занадто широкій посмішці негарно оголювалися її верхні ясна, так потім вона лякатиметься того, що зможе колись стати схожою на всіх вічно роздратованих та похмурих тіток її дитинства – істеричних виховательок, вчительок, директрис і завідувачок із характерними монументально-суворими зморшками над верхньою губою та на переніссі й не менш характерним типом ожиріння – відвислим донизу животом і задом, що майже набув форми стільця.