Гаррi Поттер i Смертельнi релiквii - Страница 129

Його тіло й свідомість зараз існували ніби відокремлено, кінцівки рухалися без усвідомлених інструкцій мозку, наче він був пасажиром, а не водієм у тілі, яке незабаром мав покинути. Небіжчики, що йшли поруч із ним у лісі, здавалися йому реальнішими за живих, що лишалися в замку. Рон, Герміона, Джіні й усі інші стали для нього примарними. Він відчував це, ковзаючись, спотикаючись і наближаючись до завершення свого життя, до Волдеморта...

Щось гупнуло і почувся шепіт. Неподалік заворушилися якісь живі істоти. Гаррі зупинився, не знімаючи плаща, роззирнувся й прислухався. Його батьки, Люпин і Сіріус теж зупинилися.

- Там хтось є, - пролунав грубий шепіт на відстані руки. - У плащі-невидимці. Може, це?..

З-за найближчого дерева з’явилися дві постаті. Їхні чарівні палички світилися, і Гаррі побачив Якслі й Дологова, що вдивлялися в темряву - саме туди, де стояв Гаррі, його батьки, Сіріус і Люпин. Смертежери, очевидно, нічого не бачили.

- Я точно щось чув, - завагався Якслі. - Звір, мабуть, що скажеш?

- Той причмелений Геґрід тримав тут повно різних почвар, - відповів, озираючись, Дологов.

Якслі зиркнув на годинник.

- Час майже скінчився. Поттер мав годину. Вже не прийде.

- Він був певний, що прийде! Він не зрадіє.

- Краще вертаймося, - сказав Якслі. - Послухаємо, що далі робити.

Вони з Дологовим розвернулися й подалися вглиб лісу. Гаррі пішов за ними, знаючи, що вони його виведуть саме туди, куди треба. Скоса глянув на батьків, і мама йому всміхнулася, а тато підбадьорливо кивнув головою.

Ішли всього кілька хвилин, і ось Гаррі помітив попереду світло. Якслі з Дологовим вийшли на галявину, де, як упізнав Гаррі, колись жив потворний Араґоґ. Рештки його величезної павутини ще збереглися, а от зграю нащадків, яких він наплодив, смертежери погнали звідси воювати на їхньому боці.

Посеред галявини палахкотіло вогнище, в його мерехтливому світлі видно було юрбу мовчазних і пильних смертежерів. Дехто й досі був у масках і каптурах, а дехто вже відкрив обличчя. Трохи поодаль сиділо двоє велетів, кидаючи позад себе здоровенні тіні. Обличчя в них були жорстокі і мовби грубо витесані з каменю. Гаррі побачив Фенріра, що тинявся по галявині, гризучи свої довжелезні кігті. Білявий здоровило Роул мацав закривавлену губу. Побачив Луціуса Мелфоя, розбитого й охопленого жахом, і Нарцису з запалими й повними страху очима.

Усі погляди були звернуті до Волдеморта, що стояв, схиливши голову й склавши білі руки на бузиновій паличці. Могло здатися, що він комусь молився або щось подумки рахував, і Гаррі, що стояв тихенько на краю галявини, стрілила в голову абсурдна думка про дитину, що лічить до п’яти у грі в хованки. За Волдемортовою головою, наче потворний ореол, звивалася кільцями у летючій зачарованій клітці величезна змія Наджіні. Коли до кола підступили Дологов і Якслі, Волдеморт підняв голову.

- Його ніде не видно, володарю, - повідомив Дологов.

Волдемортове лице не змінилося. Червоні очі палали у відблисках вогню. Він покрутив довжелезними пальцями бузинову паличку.

- Володарю...

Заговорила Белатриса. Вона сиділа найближче до Волдеморта, була розпатлана, із закривавленим лицем, хоч загалом неушкоджена.

Волдеморт підняв руку, зупиняючи її, і вона вмовкла, захоплено й благоговійно дивлячись на нього.

- Я думав, що він прийде, - прорік Волдеморт своїм високим чітким голосом, не зводячи очей з язиків полум’я. - Я сподівався, що він прийде.

Усі мовчали. Вони, здається, були перелякані не менше за Гаррі, чиє серце так билося об ребра, наче вирішило втекти з цього тіла, яким він усе одно мав пожертвувати. Його руки спітніли, коли він скинув з себе плащ-невидимку і запхав його під мантію разом з чарівною паличкою. Щоб не було спокуси вступити у двобій.

- Здається, я... помилився, - сказав Волдеморт.

- Не помилився.

Гаррі сказав це якомога голосніше, зібравши в кулак усю свою волю. Він не хотів видати свій страх. Воскресальний камінь вислизнув з онімілих пальців, і краєм ока він побачив, як зникли батьки, Сіріус і Люпин, коли він ступив наперед, на світло вогнища. У цю мить відчув, що ніхто й ніщо вже не має значення, крім Волдеморта. Залишилися тільки вони вдвох.

Ця ілюзія розвіялась так само швидко, як і з’явилася. Заревіли велети, смертежери зірвалися на ноги, залунали крики, охкання, навіть регіт. Волдеморт закляк на місці, однак його червоні очі знайшли Гаррі й дивилися, як він підходить, і ось їх уже не розділяло нічого, крім вогню.

І тут хтось закричав...

- ГАРРІ! НЕ ТРЕБА!

Він озирнувся. Геґрід, скручений і прив’язаний до дерева на краю галявини, розпачливо рвався всім своїм великим тілом, аж тряслося гілля над головою.

- НІ! НЕ ТРЕБА! ГАРРІ, ТИ ШО?!

- ТИХО! - гаркнув Роул, махнув чарівною паличкою - і Геґрід затих.

Белатриса, зірвавшись на ноги, напружено поглядала то на Волдеморта, то на Гаррі, а її груди пришвидшено підіймалися й опускалися. Усі заклякли, окрім вогню і змії, що звивалася кільцями в блискучій клітці за Волдемортовою головою.

Гаррі відчував на грудях свою чарівну паличку, але не робив жодної спроби її вийняти. Він знав, що змію добре захищено, і розумів, що й не встигне ще націлити чарівну паличку на Наджіні, як у нього влучить з півсотні заклять. Тож Волдеморт і Гаррі й далі дивилися один на одного, тільки Волдеморт трохи нахилив убік голову, оцінюючи хлопця, що стояв перед ним, і дивно безрадісна посмішка скривила його безгубий рот.

- Гаррі Поттер, - вкрадливо сказав він. Його голос зливався з шелестом вогню. - Хлопець, що вижив.

Ніхто зі смертежерів не ворухнувся. Вони чекали. Усі і все чекало. Геґрід пручався на дереві, Белатриса важко дихала, а Гаррі несподівано подумав про Джіні, про її палкий погляд, про смак її вуст на його губах...

Волдеморт підняв чарівну паличку. Голова його все ще була схилена набік, наче в допитливої дитини, якій цікаво знати, що буде далі. Гаррі подивився прямо в ці червоні очі, воліючи, щоб усе відбулося зараз, швидко, поки він ще стоїть на ногах, поки він ще панує над своїми почуттями і не виказує свого страху...

Він побачив, як ворухнувся рот і спалахнуло зелене світло, а тоді все зникло.

Він лежав долілиць, слухаючи тишу. Був абсолютно сам. Ніхто за ним не стежив. Нікого не було. Він навіть не мав певності, що сам там був.

Через якийсь час, якщо взагалі можна було говорити про час, до нього дійшло, що він існує, що він щось більше, ніж безтілесна думка, бо він лежав, безумовно, лежав на якійсь поверхні. Отож він мав чуття дотику, і те, на чому лежав, теж існувало.

Майже одразу після того, як дійшов такого висновку, Гаррі усвідомив, що абсолютно роздягнутий. Був упевнений у своїй цілковитій самотності, тому це не надто його схвилювало, радше трохи заінтригувало. Стало цікаво, чи він тільки відчуває на дотик, чи може й бачити? Розплющив очі, і в такий спосіб пересвідчився, що вони в нього є.

Він лежав у яскравій імлі, зовсій не схожій на звичайний туман. Усе навколишнє не було сховане за цією імлистою мрякою. Радше, ця мряка ще не сформувалася в оточення. Підлога, на якій він лежав, сприймалася білою - не теплою й не холодною, вона просто була - щось пласке й невиразне, на чому можна було бути.

Він сів. Виявилось, що тіло неушкоджене. Торкнувся лиця. Окулярів він уже не носив.

Тоді дивний шум долинув до нього крізь несформовану порожнечу, яка його оточувала: м’яке й неголосне тупання чогось, що чапало, крутилося й пручалося. Це були звуки жалісливі і водночас трохи непристойні. Гаррі відчув певну незручність, немовби підслуховував щось приховане й ганебне.

Уперше йому захотілося бути вдягнутим.

Ледве бажання виникло в голові, як неподалік з’явилася мантія. Він її взяв і накинув на себе: вона була м’яка, чиста й тепла. Було щось надзвичайне в тому, як вона з’явилася - просто так, у ту ж мить, як він забажав...