Гаррi Поттер i орден Фенiкса - Страница 240
Настав останній шкільний вечір. Більшість учнів уже спакувалися й поспішали на прощальний бенкет з нагоди завершення навчального року, а ось Гаррі ще й не починав складати речі.
— Спакуєшся завтра! — підганяв Рон, чекаючи біля дверей спальні. — Ходімо, я вмираю з голоду.
— Мені тут недовго... а ти собі біжи...
Та коли за Роном зачинилися двері, Гаррі все ще не поспішав пакуватися. Йому анітрохи не хотілося йти на прощальний бенкет. Він боявся, що Дамблдор згадає його в своїй промові. Зрозуміло, він говоритиме про Волдемортове повернення. Зрештою, торік він теж казав про це учням...
Гаррі вийняв з самісінького дна валізи кілька зібганих мантій, щоб покласти туди вже складені, аж тут помітив у куточку абияк загорнутий пакунок. Не міг пригадати, звідки він там узявся. Нахилився, витяг його з-під кросівок і придивився уважніше.
За якусь секунду збагнув, що то таке. Це ж йому дав Сіріус перед виходом з будинку номер дванадцять на площі Ґримо. "Скористайся цим, якщо я буду потрібен, добре?" Гаррі сів на ліжко й розгорнув пакунок. З нього випало маленьке квадратне дзеркальце. Було воно старезне й брудне. Гаррі підніс його до обличчя й побачив там своє віддзеркалення. Перевернув його і прочитав нашкрябану ззаду інструкцію Сіріуса:
"Це дзеркальце складається з двох частин, і друга його половинка в мене. Якщо захочеш зі мною поговорити, назви дзеркальцеві моє ім'я. Ти з'явишся в моєму дзеркальці, а я говоритиму в твоєму. Ми з Джеймсом частенько ним користувалися, коли відбували покарання у різних учителів".
Серце Гаррі закалатало. Пригадав, як чотири роки тому побачив своїх покійних батьків у дзеркалі Яцрес. Він знову зможе розмовляти з Сіріусом, зараз, негайно... він це знав...
Озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут нікого немає. Спальня була порожня. Знову подивився в дзеркальце, тоді тремтячими руками підніс його до обличчя і виразно й голосно промовив: — Сіріус.
Поверхня дзеркальця запітніла від його дихання. Підніс дзеркальце ще ближче, мало не вибухаючи від хвилювання, але очі, що дивилися на нього звідтіля, були, безсумнівно, його власними. Ретельно протер дзеркальце й знову дуже виразно промовив кожнісінький склад:
— Сіріус Блек!
Нічого не сталося. Розчароване обличчя, що дивилося з дзеркальця, зрозуміло, належало йому самому...
"Коли Сіріус провалився в арку, то не мав при собі дзеркальця, — пролунав тихенький голосок у Гаррі в голові. — Ось чому воно не діє..."
Гаррі на якусь мить завмер, а тоді так сильно шпурнув дзеркальце назад у валізу, що воно розбилося. Цілу осяйну хвилину він був переконаний, що побачить Сіріуса, що знову з ним порозмовляє...
У грудях аж запекло від розчарування. Устав і почав жужмом кидати речі у валізу просто на розбите дзеркальце... І тут йому сяйнула думка... цікавіша, ніж дзеркальце... серйозніша й важливіша... як це вона не з'явилася раніше... чому він не спитав?
Гаррі вилетів зі спальні й стрімголов помчав униз ґвинтовими сходами, натикаючись на стіни й майже цього не помічаючи. Кулею пролетів через порожню вітальню, вискочив з отвору за портретом і помчав коридором, не звертаючи уваги на Гладку Пані, що гукала йому вслід: "Бенкет ось-ось почнеться, ще трохи — і ти запізнишся"! Але Гаррі й не збирався йти на бенкет... Чого воно так буває, що коли не треба, тут аж кишить привидами, а от зараз...
Він збігав сходами, метався коридорами, але не зустрічав ні душі — ні живої, ні мертвої. Усі були, зрозуміло, у Великій залі. Гаррі різко зупинився біля класу замовлянь, переводячи подих і засмучено думаючи, що мусить зачекати, аж доки закінчиться бенкет...
Та коли він уже зовсім втратив надію, раптом побачив — наприкінці коридору линула чиясь прозора постать. — Гей... гей, Нік! НІК!
Привид вистромився зі стіни, показавши вбрану в екстравагантний капелюх з пір'їнами небезпечно хитку голову сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона.
— Добрий вечір, — привітався привид, повністю виринаючи з кам'яної стіни й усміхаючись до Гаррі. — Виявляється, що не тільки я відсутній на бенкеті? Хоч, зрозуміло, — зітхнув він, — трохи в іншому сенсі...
— Нік, можна тебе щось попросити?
На обличчі Майже-Безголового Ніка з'явився дуже своєрідний вираз — устромивши пальця за свій стоячий комір, він обвів ним довкола шиї, ніби поправляючи, а насправді міркуючи над відповіддю. Перестав поправляти лише тоді, коли його частково відрізана голова мало не відвалилася.
— Е-е... що, Гаррі, саме зараз? — розгубився Нік. — А не можна почекати, доки закінчиться бенкет?
— Ні... прошу тебе... Нік, — благав Гаррі, — мені дуже потрібно з тобою поговорити. Можемо зайти сюди?
Гаррі відчинив двері в найближчий клас, і Майже-Безголовий Пік зітхнув.
— Ну що ж, — змирився він, — не вдаватиму, що я цього не чекав.
Гаррі потримав для нього двері, але привид проплив крізь стіну.
— Чого ти чекав? — запитав Гаррі, зачиняючи двері.
— Що ти мене шукатимеш, — відповів Нік, підпливаючи до вікна й визираючи на сутінкове подвір'я. — Таке буває, іноді... коли хтось зазнає... втрати.
— Твоя правда, — Гаррі не бажав говорити на цю тему. — Я тебе шукав.
Нік нічого на це не відповів.
— Просто... — зніяковів Гаррі, сам того не сподіваючись, — просто... ти помер. Але й далі залишаєшся тут.
Нік зітхнув і не відводив очей від вікна.
— Це ж правда? — наполягав Гаррі. — Ти помер, але я з тобою розмовляю... ти можеш ходити по Гоґвортсу...
— Так, — спокійно погодився Майже-Безголовнй Нік, — я ходжу й розмовляю, справді.
— Отже, ти повернувся, правда? — не вгавав Гаррі. — Люди можуть повертатися, так? Привидами. Вони ж не зникають остаточно. Га? — нетерпляче додав він, бо Нік і далі мовчав.
Майже-Безголовий Нік повагався, а тоді сказав: — Не всі можуть повертатися привидами.
— Тобто? — негайно запитав Гаррі.
— Тільки... тільки чарівники.
— Он як, — Гаррі трохи не засміявся з полегшення. —
Тоді все гаразд, бо людина, про яку я питаю, чарівник. То він може повернутися, так?
Нік відвернувся від вікна й скорботно поглянув на Гаррі.
— Він не повернеться.
— Хто?