Гаррi Поттер i келих вогню - Страница 183

Коли через місяць Гаррі згадував події тих днів, то усвідомлював, що в пам'яті залишилося всього кілька спогадів — можливо, тому що пережиті ним пригоди були занадто яскравими, щоб запам'ятати ще щось. Усі спогади були для нього дуже болісні. Найгіршою була зустріч із подружжям Діґорі на другий день.

Вони не звинувачували його в тому, що сталося. Навпаки — обоє дякували за повернуте їм Седрикове тіло. Містер Діґорі майже весь час схлипував. А от горе місіс Діґорі було вище за сльози.

— Він майже не мучився, — сказала вона після розповіді Гаррі про Седрикову смерть. — До того ж, Амосе... він помер, коли виграв турнір. Він, мабуть, був щасливий.

Коли вони підвелися, місіс Діґорі поглянула на Гаррі й сказала:

— Бережи себе.

Гаррі схопив торбу із золотом, яка лежала на тумбочці біля ліжка.

— Візьміть, — пробурмотів він. — Воно мало належати Седрикові, він добрався до Кубка перший... візьміть...

Та місіс Діґорі позадкувала:

— Ні-ні, це твоє, ми не можемо...

До ґрифіндорської вежі Гаррі повернувся аж на другий вечір. Герміона та Рон розповіли, що під час сніданку Дамблдор звернувся до всієї ніколи. Він попросив усіх не займати Гаррі, не розпитувати й не вимагати розповідей про те, що сталося в лабіринті. Більшість учнів обходили Гаррі, уникаючи його погляду. Деякі шепотілися, затуляючи роти долонями, коли він проходив повз них. Напевно, чимало з них повірили статті Ріти Скітер про те, який Гаррі Поттер неврівноважений і небезпечний. Можливо, вони мали свої власні версії Седрикової смерті. Та Гаррі було байдуже. Йому більше подобалося проводити час з Роном та Герміоною, розмовляти про щось інше, або просто сидіти й дивитися, як вони грають у шахи. Здавалося, що друзі досягли такого розуміння, коли вже не обов'язкові слова; кожен чекав знаку про те, що діється за межами Гоґвортсу, і розумів, що, поки достеменно нічого невідомо, нема ніякого сенсу обговорювати події, які можуть статися. Лише раз вони зачепили цю тему: Рон розповів Гаррі про зустріч місіс Візлі з Дамблдором перед її поверненням додому.

— Вона ходила питати, чи не міг би ти на літо поїхати до нас, — сказав Рон. — Але Дамблдор хоче, щоб ти повернувся до Дурслів — принаймні спочатку.

— Навіщо? — здивувався Гаррі.

— Мама сказала, що Дамблдор має на те підстави, — розгублено похитав головою Рон. — Думаю, що ми повинні йому вірити, правда ж?

Окрім Рона та Герміони, Гаррі міг розмовляти хіба ще з Геґрідом. Тепер, коли не було кому викладати захист від темних мистецтв, на цих уроках можна було робити що завгодно. Тому якось у четвер після обіду вони подалися провідати Геґріда. Стояв ясний сонячний день. Іклань вискочив з відчинених дверей їм назустріч, гавкаючи й шалено махаючи хвостом.

— Хто се? — спитав Геґрід, наближаючись до дверей. — Гаррі!

Він вийшов до них, однією рукою обійняв Гаррі, а другою скуйовдив йому волосся і сказав:

— Радий тя видіти, Гаррі. Файно, шо прийшлисте.

Увійшовши до хатини, друзі побачили на дерев'яному столі перед каміном двоє горняток, більше схожих на відра.

— Пилисьмо чайочок з Олімпією, — сказав Геґрід. — Вона якраз пішла.

— З ким, з ким? — зацікавився Рон.

— Та же з мадам Максім! — відповів Геґрід.

— То ви помирилися? — спитав Рон.

— Не втямлю, про що ти мовиш, — безтурботно відказав Геґрід, дістаючи з буфета горнятка. Наливши всім чаю і поставивши тарілку з глевким печивом, він відкинувся в кріслі й пильно подивився своїми чорними, мов жуки, очима на Гаррі.

— Всьо файно? — хрипко спитав він.

— Еге ж, — відповів Гаррі.

— Та ні, не всьо, — сказав Геґрід. — Певно, що не всьо файно. Але скоро буде. Увидиш.

Гаррі промовчав.

— Я знав, шо він іще си верне, — проказав Геґрід. Вражені Гаррі, Рон та Герміона підвели голови. — Я знав уже про то купу років. Знав, що він десь сидит і чекає на свій час. Так мало си стати. Що ж — тепер врешті си стало, і ми мусимо якось дати собі з тим раду. Будемо си бороти. Треба спинити його перед тим, як він здобуде владу. Се Дамблдорів план. Файний чоловік, сей Дамблдор. Доки він з нами, я не дуже си хвилюю.

Помітивши недовіру на їхніх обличчях, Геґрід звів свої кущисті брови.

— Зле отак сидіти і хвилюватися, — сказав він. — Те, що має си стати — станеться, і тоді ми його стрінемо. Дамблдор оповів мені про те, що ти зробив, Гаррі.

З цими словами Геґрід випнув груди.

— Ти зробив стілько, як зробив би твій тато — не вмію похвалити тебе якось ще файніше.

Гаррі всміхнувся у відповідь — уперше за ці дні.

— Геґріде, а яку справу мав до тебе Дамблдор? — спитав він. — Він послав професорку Макґонеґел по тебе і по мадам Максім... тієї ночі.

— Знайшов мені мацьопку роботу на літо, — відповів Геґрід. — Але то секрет. Мені не вільно говорити про се, навіть з вами. Може си стати, що Олімпія — для вас мадам Максім — поїде зо мною. Гадаю, поїде. Гадаю, мені си вдало її переконати.

— Це має якийсь стосунок до Волдеморта?

Геґрід здригнувся, почувши це ім'я.

— Всьо може бути, — ухилився він від відповіді. — А тепер... хто хтів би піти зо мною і навідати останнього скрута?.. Та жартую — жартую! — квапливо додав він, помітивши вираз їхніх облич.

Увечері перед поверненням на Прівіт-драйв Гаррі з важким серцем пакував свою валізу. Він з острахом чекав бенкету з нагоди завершення навчального року, на якому зазвичай святкували тріумф переможця чемпіонату гуртожитків. Він намагався не бувати в переповненій учнями Великій залі після того, як вийшов з лікарні, воліючи їсти тоді, коли приміщення порожніло, щоб не натикатися на погляди товаришів.

Коли він, Рон та Герміона увійшли до Великої зали, виявилося, що там немає ніяких прикрас. Завжди під час подібних оказій залу прикрашали прапорами гуртожитку-переможця, проте цього вечора на стіні за вчительським столом висіло чорне полотнище на знак жалоби за Седриком.

Справжній Дикозор Муді сидів за вчительським столом, його дерев'яна нога й магічне око знову були на своїх місцях. Муді був до краю знервований: варто комусь було до нього заговорити, як він підстрибував. І Гаррі міг його зрозуміти: Дикозорів страх перед нападами ще більше зріс після десятимісячного ув'язнення у власній скрині. Стілець професора Каркарофа був вільний. Цікаво, подумав Гаррі, сідаючи за ґрифіндорський стіл, де зараз Каркароф, і чи вдалося Волдемортові його впіймати.