Фальшивий талiсман - Страница 8

— А ви самі звідки? — безцеремонно поцікавилася жінка.

— Ну знаєте, військові…

— Таємниця, значить, — посміхнулася глузливо, — ні, прошу пана-товариша, не бачила.

— І ніхто з чужих не проходив?

— Може, й проходили. За всіма не вгледиш.

— Сьогодні сіно возили… — не здавався майор. — Звідки?

— А з Григорівських луків.

— Бачили, як везли?

— Ну, бачила.

— І нікого не підвозили?

— А дідько його зна…

Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати.

— Ви коли сьогодні підвелися?

— Як завжди, на світанку.

— Корови ж нема, для чого так рано?

— За звичкою, — посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. — За селянською звичкою, разом із сонцем, бо й лягаємо рано. Гасу нема. О п’ятій вже в городі порпалася.

— І машини військової не бачили?

Жінка затнулася лише на мить.

— Ні, — відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав через Дашковичі їхній віліс — шофер висадив їх з Толкуновим кілометрів за п’ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.

— А в селі чужих людей нема? — запитав.

— Може, й є…

Бобрьонок зрозумів, що нічого від неї не доб’ється. Підвівся і вийшов на ганок. Толкунов сидів навпроти бабусі.

Молодиця вийшла за майором. Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.

— Не проминете, — лише відповіла. Стояла на ганку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся ще раз, але жінка навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.

Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток. Для чого вони в селі? Так і не розв’язавши цю загадку, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.

— А в селі, — відповіла, не вагаючись.

— Село велике.

— Велике, — погодилась, — та дядько Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, — пояснила, — то сьогодні ховатимуть.

Садибу бабці Стефанії довго шукати не довелося. У завулку під хатою юрмилися люди, розшукувачі попрямували туди — натовп розступився, даючи дорогу, але майор зупинився й запитав, де тут голова сільради.

Старий і зморшкуватий чоловік у чорному, видно, парадному капелюсі зміряв його з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом і запитав сам:

— А вам, прошу, для чого?

— Потрібен, — не звернув уваги на його цікавість Бобрьонок. — У справі.

— Ну, якщо в справі… — поважно кивнув старий. — Голова пішли по коні для похорону, тераз будуть.

Треба було чекати, і Бобрьонок з Толкуновим влаштувалися в затінку під грушею, що росла на подвір’ї, відчуваючи цікаві погляди, звернені на них.

Люду на похорон зібралося чимало, переважно бабці й літні зовсім чоловіки, бо молодь в армії, і тільки діти й підлітки шастали в натовпі. Трохи осторонь, правда, стояв чоловік років під сорок у солдатській гімнастерці, курив і розмовляв із старою жінкою, потім пройшов з нею до хати, і Бобрьонок помітив, що він накульгує на ліву ногу. Взутий чоловік у кирзові чоботи — Бобрьонок ледь торкнувся ліктем Толкунова й вказав очима на чоловіка в гімнастерці, той розуміюче опустив очі й клацнув пальцями, мовляв, сигнал прийнято, той чоловік нікуди не дінеться.

Бобрьонку захотілося курити, але не знав, чи можна під час такої сумної події, проте бажання переважило сумніви, й він витягнув коробку цигарок. Певно, старий у чорному капелюсі не спускав з майора очей, бо одразу виріс перед ним і безцеремонно потягнувся до коробки.

— Дозвольте, пане офіціре, — попросив улесливо, — бо таких цигарок ми тут і не бачили.

Майор стукнув пальцем по коробці, дістаючи цигарку, запалив сірника, дав прикурити старому, той затягнувся з насолодою і сів на краю лавки поруч з Бобрьонком. Певно, йому хотілося побалакати, та ще з таким великим начальником, — поштиво торкнувся мозолястими й покрученими від важкої роботи пальцями крис капелюха й мовив:

— Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер!..

Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому — звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:

— Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла, стара суціга, нема більше кому варити…

— Що таке бімбер? — запитав Толкунов.

Дід здивовано подивився на них, як на вар’ятів.

— А-а, — збагнув нарешті, — то, прошу, по-вашому самогонка, по-нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…

— Без користі, кажете? — всміхнувся Бобрьонок, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні? Та ще й коли на тебе дивиться жінка в запраній кофтині незизначеного кольору, у завеликих, не по нозі верзунах. Вона тримала дівчинку — білокосу й голубооку, тоненькі, як сірники, ніжки якої тонули в таких самих величезних і неоковирних верзунах.

— Пане, — раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, — вибачте, пане, але коли вона кінчиться?

— Що? — не збагнув майор.

— Коли чоловіки наші повернуться? — Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рога, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов-таки кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.

— Бери, — підштовхнула її жінка, — це ж цукор. Давно не бачила його й забула, — пояснила майорові.

— Їж, будь ласка… — Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг дати іще дитині? Це все його сьогоденне багатство.

Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками, проте не витримала й засунула до роїа одразу дві грудочки.

Бобрьонок затоптав докурену цигарку й запитав у діда:

— А хто це? — кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме виходив з хати.

Дід зсунув капелюха на потилицю і пояснив простої

— Степан.

— Який Степан?

— А Маріччин.

— Ваш сільський?

— А який же іще?

— Що в нього з ногою?

— Від народження.

— А-а… — Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: —Чого це ваш голова так бариться?

— Так коней на все село лишилося тільки троє. — І додав розсудливо: — Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.

За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він приплуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним.

— Старий, — люто сплюнув на траву дідуган, — старий наш піп, помре, хто правити стане?

“Певно, — подумав Бобрьонок, — він не міг уявити собі в церкві іншого попа”. Але, виявилося, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:

— А попів до армії беруть?

Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив:

— А піп що, не громадянин?

Нараз дід зареготав — тихо й прикриваючись рукою, але якась бабця все-таки помітила це аж із ганку і осудливо насварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.

— А най його… — мовив крізь сміх. — Отець Василь з автоматом… із “шмайсером”, прошу пана…