Фальшивий талiсман - Страница 14

Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має зараз статися, і не спускав очей з підліска на краю галявини, не помітив, як капітан виповз із кущів.

Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув шерех і озирнувся — побачивши незнайому людину, та ще й наставлений пістолет, впустив бадилля, з якого оббирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.

— Тихо, — наказав капітан, — бо я не жартую!

Чоловік випростався. Толкунов звичними рухами обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку підходить майор. На похмурому обличчі капітана майнула ледь помітна посмішка, й Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.

Лісник, — а це був саме він, все відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, — дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.

— Чого треба панам? — запитав нарешті не зовсім твердо. — Бо, крім бульби…

— От що… — мовив Толкунов. — Раджу самому признатися в усьому, бо інакше самі знаєте, чим це може скінчитися…

Капітан явно передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:

— Хто у вашій хаті й скільки їх? — запитав.

Лісник заперечливо замахав руками.

— Нікого, — мовив сквапно, — нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.

Толкунов блиснув очима й мовив люто:

— Тільки вовк переховуватиме диверсанта й ворог… — Він наступав на лісника, а той задкував по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами.

Бобрьонок заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечі й сказав спокійно, розважливо:

— Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, то ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…

Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважав у цій ситуації свою лінію цілком правильною, а тут майор усе зіпсував.

— Чого з ним панькатись! — вигукнув гнівно.

— Спокійно, — поглянув на нього Бобрьонок. — То як, шановний?

Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім’я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з’ява на галявині, бо відповів розгублено:

— То дуже прошу…

— А якщо згодні, — вів далі Бобрьонок з натиском, — давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, — вигадав, — садибу оточено, й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

— Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

— Племінник з лейтенантськими погонами! — зловтішно зареготав Толкунов.

— І я здивувався. Та каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися — не було іншого виходу…

— Крім Степана, хто в хаті? — швидко запитав Бобрьонок.

Лісник перехрестився.

— Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.

— Озброєний?

— Пістоля має.

— Гранати?

— Не бачив.

— Рація?

— Ні.

— Коли з’явився?

— Вчора на світанку.

— Казав, куди йде й для чого?

— Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив і поранив. Загоїться нога, тоді далі.

— Куди?

— А мені що? — раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався. — Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут крутився, крутитиметься і надалі.

— Чого ж переховуєте?

— Так племінник мій — Стьопка, і бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть уночі — й гаплик…

— І де зараз Степан? Як його прізвище?

— А на горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.

— Отакої, Василю Івановичу, — мало не весело мовив Бобрьонок, — значно пом’якшала ваша провина, а якщо ви здасте нам ворожого диверсанта…

— Так племінник же мій…

— Він диверсант, шановний, наш спільний ворог, озброєний ворог, і все одно…

— Так, ви все одно візьмете його, — погодився лісник.

— Де в нього пістолет?

— На горищі ж…

— У кишені, під подушкою?..

— Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.

Бобрьонок подумав трохи й запитав:

— Непомітно підійти до хати можна?

— Дуже прошу…

— Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.

Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:

— Та заспокою, пане офіцере.

Толкунов заперечив:

— На горище полізу я..

— Це чому ж? — не погодився Бобрьонок.

Капітан погладив руків’я пістолета.

— Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок погодився.

— Я тебе прикриватиму.

— Тільки врахуй, — попередив лісника Толкунов, — якщо зрадиш…

— Ясно… — лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Йшов попереду розшукувачів, відро поскрипувало в його руці, буцім скугикував тихо й жалібно лісовий птах.

Вони непомітно дісталися клуні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:

— Звідси до ганку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…

— Давай! — махнув пістолетом капітан.

Він сам визирнув із клуні і, переконавшись у правдивості слів господаря, пропустив його у двір. Подався слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до чапіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної бульби й квашених огірків, капітан вмить зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.

— Ну!.. — прошепотів.

Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:

— Ти, Василю?

— Хто ж іще? Стьопа на горищі?

— Спить, здається.

— А-а… — Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, і капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові. Вони вилізли на горище майже одночасно — тут було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб — там, тростягнувшись на рядні, спав чоловік у майці, парабелум лежав поруч. Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову, він виявився чесним, цей літній чоловік у лляній сорочці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми — відсторонив лісника й навів дуло пістолета на молодика. Побачив, як той розплющив очі. Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали, напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той тицьнув його дулом і наказав:

— Тихо, бо куля не дура!

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула — скривився й відкинувся назад на рядно.

— Чого вам треба від мене? — запитав, удаючи здивовання.

— Ну, не придурюйся! — мало не весело сказав Толкунов. — У тебе все вже позаду. — Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: — Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красунчик ти мій, і ти хотів обманути “смерш”?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

— Чого ж не стріляєте?

— Е-е, так не робиться! — Нараз Толкунов посуворішав. — Ану, підводься.