Євангелiя вiд Iсуса Христа - Страница 76

Від будинку первосвященика до палацу прокуратора було не так далеко, але Ісусові здавалося, він ніколи туди не дійде, й не тому, що юрба, яка остаточно переконалася, що жалюгідний обшарпанець, якого ведуть вулицями, не годиться їй у царі, надто допекла йому освистуванням та глузами, — ні, не в тому річ, йому хотілося якнайшвидше добутися до того місця, де, за його ж таки, Ісуса, бажанням, його засудять до смертної кари, поки Богові не заманулося поглянути в цей бік і сказати: Стривай-но, ми з тобою так не домовлялися. Біля брами палацу прокуратора стояли на варті римські легіонери, яким вояки Ірода та стражники Храму передали бранця й залишилися чекати результату на вулиці, а з ним увійшли лише кілька священнослужителів найвищого рангу, яким було дозволено увійти. Сидячи у своєму прокураторському кріслі, Пілат, бо таким було ім’я намісника Рима, побачив, як завели до палацу й поставили перед ним обшарпанця, бородатого й босого, у туніці, покритій давніми й недавніми плямами від соку розчавлених плодів земних, що їх боги створили зовсім не для того, аби люди, жбурляючи їх, давали вихід своїй люті та ганьбили до себе подібних. Бранець стояв перед ним із високо піднесеною головою, але його погляд був спрямований не на нього, а в якусь точку, що була десь на середині відстані між їхніми поглядами. Пілат знав лише два види звинувачуваних: одні опускали перед ним погляд, а другі, навпаки, з викличним зухвальством дивилися йому просто у вічі, перших він зневажав, а других завжди трохи побоювався, й тому намагався ухвалити їм вирок якнайшвидше. Але цей стояв так, наче його там і не було, з виду цілком впевнений у собі, наче й справді був особою царського походження, а тому сприймав як прикре непорозуміння все, що з ним відбувалося, і вірив у те, що незабаром усе з’ясується і йому повернуть його корону, скіпетр і мантію. Пілат зрештою дійшов висновку, що треба віднести цього чоловіка до другої категорії зловмисників і засудити його якнайскоріш, тому відразу розпочав допит: Як тебе звуть, чоловіче? Ісус, син Йосипа, народжений у Віфлеємі, в Юдеї, але знають мене як Ісуса з Назарета, бо в Назареті, що в Галілеї, я жив. Хто твій батько? Його звали Йосип, я вже сказав. Яке в нього було ремесло? Тесля. Поясни мені, будь ласка, як у теслі Йосипа міг народитися Ісус, цар Юдейський. Якщо цар може народити теслю, то й тесля спроможний народити царя. У цю мить до розмови втрутився один із первосвящеників, сказавши: Я хочу нагадати тобі, Пілате, що цей чоловік називає себе також Сином Божим. Це неправда, я кажу тільки, що я Син Людський, заперечив Ісус, а первосвященик сказав: Не дай одурити себе, Пілате, в нашій релігії Син Людський означає те саме, що Син Божий. Пілат байдуже стенув плечима: Якби цей чоловік стверджував, що він син Юпітера, а такі випадки вже бували, це ще могло б мене зацікавити, але мені немає ніякого діла до того, вважає він себе чи не вважає сином вашого бога. Тоді суди його за те, що він називає себе царем Юдейським, для нас цього вже досить. Залишається тільки з’ясувати, чи досить цього для мене, — досить грубо відказав Пілат. Ісус спокійно чекав, коли закінчиться цей діалог і Пілат продовжить допитувати його. То хто ти, кажеш, такий, перепитав його прокуратор. Цар Юдейський. І чого ти домагаєшся? Усього того, що належить мати й робити царю. Наприклад? Правити своїм народом і захищати його. Захищати від чого? Від усього, що може йому загрожувати. Захищати від кого? Від усіх тих, хто загрожуватиме йому. Якщо я правильно тебе зрозумів, то насамперед ти маєш намір захищати його від Рима. Ти мене правильно зрозумів. І щоб захистити його, ти оголосиш римлянам війну? Іншого способу не існує. І захочеш вигнати нас із цієї країни. Одне веде за собою друге. Отже, ти ворог цезаря. Я цар Юдейський. Признайся, що ти ворог цезаря. Я цар Юдейський, і уста мої не розтуляться, щоб назвати себе кимось іншим. Первосвященик у стані крайнього збудження підніс руки до неба: Ти бачиш, Пілате, він зізнався, й ти не можеш зберегти життя тому, хто при свідках проголосив себе твоїм ворогом і ворогом цезаря. Пілат зітхнув, подивився на первосвященика і сказав: Замовкни. Потім обернувся до Ісуса й запитав: Ти щось маєш сказати ще? Ні, відповів Ісус. Я змушений засудити тебе на смерть. Виконуй свій обов’язок. Дозволяю тобі обрати для себе спосіб смерті. Я вже обрав. Який? Хрест. Гаразд, ти помреш на хресті. Очі Ісуса нарешті зустрілися з очима Пілата. Ти дозволиш мені попросити в тебе однієї ласки? Якщо вона не суперечитиме вироку, який я тобі щойно оголосив, то проси. Накажи, нехай на хресті в мене над головою напишуть, хто я такий, щоб люди знали, хто перед ними висить. Більше нічого? Більше нічого. Пілат подав знак секретареві, щоб той подав йому, на чому й чим писати, і власного рукою вивів на табличці: Ісус із Назарета, Цар Юдейський. Первосвященик, побачивши, що відбувається, вийшов зі свого стану блаженного задоволення й запротестував: Ти не повинен писати «Цар Юдейський», напиши «Той, що називав себе Царем Юдейським», але Пілат був сердитий на самого себе, він відчував, що повинен був відпустити цього чоловіка на всі чотири сторони, бо навіть найпідозріливіший із суддів не побачив би ніякої загрози для Римської імперії від такого ворога, а тому відповів різко й сухо: Не надокучай мені, що я написав, то написав. Він подав сигнал легіонерам, щоб вивели засудженого, й наказав принести води, щоб, як годилося, вимити після суду руки.

Звідти Ісуса повели на пагорб, який називався Голгофою, а що ноги в нього підламувалися під вагою перекладини, хоч він і був міцний тілом, то центуріон покликав перехожого, який необачно зупинився, щоб подивитися на процесію, й наказав йому допомогти засудженому. Ну а про освистування та глузи, якими проводжала Ісуса юрба, і про те, що юрба була великою, ми вже писали. Писали ми й про те, що мало хто висловлював співчуття до засудженого, хоч були й такі. Що ж до учнів, то вони йдуть у натовпі, й щойно якась жінка запитала Петра: А ти не з тих, що були з ним? — і Петро відповів: Я — ні, й поквапився заховатися за спинами людей, але незабаром знову зустрів ту жінку і знову їй сказав: Я — ні, але, як відомо, Бог трійцю любить, то Петрові ще раз поставили таке запитання, й утретє він відповів: Я — ні. Жінки підіймаються на гору по обидва боки від Ісуса, й Марія Магдалина серед тих, хто до нього найближче, але зовсім близько підійти вона не може, бо легіонери не пускають, так само не підпускають вони близько нікого, ані чоловіків, ані жінок, до того місця, де височать три хрести, на двох уже висять двоє покараних, що виють, кричать і плачуть від болю, а третій, високий і прямовисний, наче колона, яка підтримує склепіння небес, стоїть посередині й чекає на свою жертву. Легіонери наказали Ісусові, щоб він ліг, і він підкорився, вони розкинули йому руки на перекладині, й коли перший цвях під ударами молотка пронизав йому зап’ясток між двома кістками, час із запаморочливою швидкістю побіг назад, й Ісус відчув той самий біль, який колись відчув його батько, побачив себе таким, яким побачив колись його, розп’ятим у Сефорисі, потім цвях пробив його другий зап’ясток, і відразу стали роздиратися шкіра та м’ясо, коли перекладину почали ривками підіймати вгору на вершину стовпа, і вся вага його тіла повисла на тонких кістках, і він відчув навіть полегкість, коли його ноги підгорнули вгору, й третій цвях пробив йому ступні, тепер для нього все позаду, йому залишилося тільки чекати смерті.

Ісус помирає, помирає, і життя вже виходить із нього, коли несподівано склепіння неба в нього над головою розколюється і з’являється Бог, одягнений так само, як тоді, коли вони з ним сиділи в одному човні, і його голос гримить над усією землею, коли він каже: Ти Син мій улюблений, до тебе прихильна душа моя! І тоді Ісус зрозумів, що він став жертвою обману, як те ягнятко, яке несуть на вівтар, що від першопочатку часів було призначено, що життя його урветься саме так, і, згадавши про річку крові та страждань, яка почне витікати з нього, а потім затопить усю землю, він закричав у розколоті небеса, з яких йому усміхався Бог: Люди, простіть йому, бо він не відає, що робить! Потім у напівмертвому забутті він побачив Назарет і свого батька, який казав йому, знизуючи плечима й теж усміхаючись: Ані я не можу поставити тобі всі запитання, ані ти не можеш дати мені всі відповіді. У ньому ще жевріли рештки життя, коли він відчув, як освіжила йому уста губка, намочена у воді та в оцті, й, подивившись униз, побачив чоловіка, який ішов геть із відром у руках і жердиною на плечі. Але він уже не встиг побачити на землі чорну глиняну чашку, в яку стікала його кров.