Євангелiя вiд Iсуса Христа - Страница 75

Ні, не втратите, якщо ви підкорятиметеся мені, бо підкорятися мені — це підкорятися самому Богові. На обрії, десь на краю пустелі виринув краєчок червоного місяця. Говори далі, — промовив Андрій, — але Ісус зачекав, поки повний місяць піднявся над землею, величезний і кривавий, і тільки тоді заговорив: Син Божий муситиме померти на хресті, щоб у такий спосіб виповнилася воля Отця, проте якщо замість нього на хресті розіпнуть звичайну людину, то Бог уже не зможе віддати в жертву Сина. Ти хочеш, щоб замість тебе розіпнули когось із нас? — запитав Петро. Ні, це я займу місце Сина. В ім’я Бога говори ясніше. Це справді буде чоловік звичайний, але чоловік, що проголосить себе царем Юдейським, чоловік, який захоче підняти народ, щоб скинути з престолу царя Ірода й прогнати з нашого краю римлян, тому моє прохання до вас полягає в тому, щоб хтось із вас пішов до Храму і сказав, що цей чоловік — я, і можливо, якщо влада діятиме швидко, Бог просто не встигне виправити помилку людського правосуддя, адже не відхилив він руку ката, який зітнув голову Іоаннові. Здивування опанувало всіх, але на дуже короткий час, бо незабаром з усіх уст зірвалися слова обурення, протесту, сумніву й недовіри. Якщо ти син Божий, то й померти ти повинен як син Божий, заявив один. Я переломив із тобою окраєць хліба, як я можу тепер на тебе донести, обурено вигукнув другий. Не може назвати себе царем Юдейським той, кому судилося стати царем усесвіту, стверджував третій. Помре тут на місці той, хто захоче на тебе донести, погрозливо кинув четвертий.

І тоді над усім цим гармидером виразно пролунав голос Юди Іскаріота: Я піду до Храму, якщо така твоя воля. Його схопили десятки рук, і вже зблиснули леза кинджалів, вихоплених із-під складок одягу, коли Ісус наказав: Відпустіть його, нехай ніхто не зробить йому зла. Потім підвівся, обняв його й поцілував в обидві щоки: Іди й роби те, що ти повинен зробити. Не промовивши більше жодного слова, Юда закинув за плече край плаща і зник у темряві, ніби відразу його поглинула ніч.

Храмова сторожа та вояки Ірода прийшли схопити Ісуса, як тільки почало розвиднятися. Вони тихо й непомітно наблизилися до шатрів, а тоді кілька з них, озброєні мечами та списами, вдерлися на територію табору, й головний над ними закричав: Де тут той, хто називає себе царем Юдейським? — потім гукнув іще раз: Нехай вийде той, хто називає себе царем усіх юдеїв! — і тоді Ісус вийшов зі свого шатра і сказав: Я — цар Юдейський. Марія Магдалина, плачучи, вийшла з ним. Тоді підійшов до нього один із солдатів і, зв’язуючи йому руки, тихо сказав: Якщо попри те, що сьогодні ми тебе схопимо, ти все ж таки колись станеш моїм царем, пам’ятай про те, що я прийшов схопити тебе за наказом іншого, й тоді ти накажеш мені схопити його, і я виконаю твій наказ, як виконую сьогодні наказ того іншого, а Ісус йому відповів: Цар не хапає іншого царя, бог не вбиває іншого бога, для того, щоб хапати та вбивати, й були створені прості люди. Коли Ісусові також обплутали мотузкою ноги, щоб він не міг утекти, він тихо промовив, ніби звертаючись сам до себе: Пізно спохопилися, я вже втік. У ту мить Марія Магдалина гірко заголосила, а Ісус їй сказав: Ти ще не так заплачеш по мені, а вам, жінки, теж доведеться багато плакати, коли настане подібний час для всіх тих, котрі тут стоять, і для вас самих, але ви повинні знати, на кожну з пролитих вами сліз пролилися б у майбутньому тисячі, якби я самохіть не погодився прийняти смерть. І обернувшись до того, хто був головним над воїнами, сказав йому: Відпусти людей, які були зі мною, я цар Юдейський, а не вони, і, не сказавши більше ні слова, пішов, оточений вояками. Сонце вже досить високо підбилося в небі й висіло над дахами Віфанії, коли великий натовп людей з Ісусом попереду, який ішов між двома вояками, що тримали в руках обидва кінці мотузки, яка зв’язувала його, рушив у напрямку Єрусалима. Відразу за Ісусом ішли його учні та жінки, чоловіки були у гніві, жінки схлипували, але пуття було однаково мало і з гніву перших, і зі схлипувань других. Що нам робити? — тихо перемовлялися вони між собою, напасти на вояків і спробувати визволити Ісуса, можливо, загинувши в цій сутичці, чи розбігтися до того, як надійде наказ схопити й нас, а що вони були неспроможні зробити вибір між першим і другим, то не робили нічого і просто йшли за військовим підрозділом, тримаючись дещо поодаль. Через певний час вони побачили, що військовий загін зупинився, й спочатку не зрозуміли, з якої причини, навіть подумали, що надійшов інший наказ і вояки тепер звільняють Ісуса від пут, але щоб таке припустити, треба мати надто буйну уяву, й дехто з них її мав, але навіть такої уяви було б не досить, аби уявити, щó там насправді сталося. А там сталося те, що вояки справді розв’язували вузол, але не той, якими були затягнуті пута Ісуса, а той, що урвав життя Юді Іскаріоту, який висів на смоковниці, що стояла біля дороги, по якій вели Ісуса, висів із туго затягнутим на шиї зашморгом, слухняний учень, котрий зголосився виконати останню волю вчителя. Командир підрозділу подав сигнал двом своїм підлеглим перетяти мотузку й опустити тіло. Ще теплий, сказав один із них, певно, Юда Іскаріот сидів на гілці смоковниці, уже з накинутим на шию зашморгом, і терпляче чекав, коли з-за повороту дороги з’явиться Ісус, щоб стрибнути вниз у мирі з власним сумлінням, як людина, що чесно виконала свій обов’язок. Ісус підійшов — вояки не стали йому заважати — й довго дивився на обличчя Юди, спотворене недавньою агонією. Він ще теплий, повторив вояк, і тоді Ісус подумав, що міг би, якби захотів, зробити для цього чоловіка те, чого він не зробив для Лазаря, воскресити його, щоб він міг іншого дня, в іншому місці померти своєю природною смертю, якої ніхто не може уникнути, смертю далекою й нікому не відомою, замість одержати безсмертя, позначене вічною зрадою. Але відомо, що тільки Син Божий обдарований спроможністю воскрешати людей, такою спроможністю не наділений цар Юдейський, який тут стоїть і чий дух німує, а руки та ноги зв’язані. Командир загону сказав: Залиште його тут, нехай його закопають жителі Віфанії або з’їдять круки, але спершу обшукайте тіло, чи немає при ньому чогось цінного. Підлеглі виконали його наказ, але не знайшли нічого. Жодної монетки, сказав один із них, і в тому не було нічого дивного, скарбником громади був Матвій, який знав свою справу, бувши митарем у ті часи, коли його звали Левій. Йому нічого не заплатили за донос, прошепотів Ісус, а стражник, що почув його слова, відповів: Йому пропонували гроші, але він сказав, що має чим заплатити свої борги і, схоже, він розквитався за все цілком. Загін рушив далі в дорогу, дехто з учнів зупинився і з жалем дивився на тіло свого колишнього товариша, але Іоанн сказав: Облишмо його, він не з наших, але інший Юда, якого звали Тадей, із ним не погодився: Любимо ми його чи не любимо, але він залишається одним із нас, ми не знаємо, щó з ним робити, але він наш. Ходімо далі, сказав Петро, наше місце не біля ніг Юди Іскаріота. Твоя правда, сказав Хома, наше місце біля Ісуса, але зараз воно порожнє.

Вони прийшли нарешті в Єрусалим, й Ісуса привели в Синедріон, раду, яка складалася зі старійшин, первосвящеників та книжників. Голова Синедріону був задоволений, побачивши Ісуса, і сказав йому: Я тебе остерігав, але ти не хотів мене слухати, й тепер твоя гординя не зможе тебе захистити, а твоя брехня тебе занапастить. Яка брехня? — запитав Ісус. Та, що ти цар Юдейський. Я — цар Юдейський. А по-друге, та, ніби ти — Син Божий. Хто тобі сказав, що я називав себе Сином Божим? Усі про це кажуть. А ти їх не слухай, я — цар Юдейський. Тоді зізнайся, що ти не Син Божий. Повторюю, я — цар Юдейський. Стережися, бо навіть цієї однієї брехні вистачить, щоб засудити тебе на смерть. Я сказав те, що сказав. Гаразд, тоді я накажу відвести тебе до римського прокуратора, який неодмінно захоче познайомитися з чоловіком, який прагне прогнати його з цієї країни, а країну забрати з-під влади цезаря. Звідти стражники повели Ісуса до палацу Понтія Пілата, а що вже поширилася чутка, що схопили того, хто називає себе царем Юдейським, хто розігнав міняйл та гендлярів у Храмі й спалив їхні ятки, то народ збігався звідусюди подивитися, на кого схожий цар, коли його ведуть вулицями на виду в людей, з руками, скрученими за спиною, як у будь-якого злочинця, і роззявам, власне, було однаково, чи то справжній цар, чи лише шахрай, що прикидається царем. І як то буває завжди, адже світ не однаковий, і населяють його люди дуже різні, то одні дивилися на нього зі співчуттям, другі байдуже, треті казали: Відпустіть бідолаху, адже в нього явно негаразд із головою, четверті, навпаки, вважали, що злочин обов’язково має бути покараний, щоб іншим не кортіло чинити зло, і якщо злочинів багато, то покарань має бути ніяк не менше. У самій гущі натовпу, загубившись у ньому, плентали вкрай розгублені учні Ісуса, а також жінки, які з ними прийшли, і їх упізнати було неважко — так вони гірко плакали, не плакала лише одна з них, Марія Магдалина, й невиплакані сльози пекли її зсередини.