Євангелiя вiд Iсуса Христа - Страница 69

Оскільки земля і навіть така її мала частинка, як Палестина, завжди надто велика, щоб на неї вистачило зусиль і трудів однієї людини, Ісус одного дня вирішив розіслати своїх друзів, щоб вони ходили по двоє по містах, містечках і селах і повсюди повідомляли, що Царство Боже близько, щоб проповідували, навчали та напучували людей, як це робив він. А що в результаті він залишився один лише з Марією Магдалиною, бо інші жінки пішли з іншими чоловіками, згідно з уподобаннями тих і тих, він згадав про те, що давно вже збирався навідати містечко Віфанію, що поблизу Єрусалима, й у такий спосіб, якщо нам буде дозволено так висловитися, вбити одним пострілом двох зайців, по-перше, навідавши родину Марії, бо їй давно вже пора було помиритися з братом і сестрою, а йому познайомитися з ними, а по-друге, прийти з усіма своїми друзями в Єрусалим, бо Ісус призначив їм усім побачення через три місяці у Віфанії. Про те, що робили на землях ізраїльських ці дванадцятеро людей, особливо нема чого розповісти, по-перше, тому, що за винятком кількох дрібних подробиць із їхнього життя та смерті, не вони становлять предмет нашої розповіді, а по-друге, тому, що вони — кожен по-своєму та в міру власних здібностей — були наділені лише спроможністю повторювати науку свого вчителя та наслідувати його вчинки, а це означало, що навчали вони того самого, що й він, а от зцілювали людей як хто вмів. Шкода, що Ісус їм категорично заборонив переходити через землі поган і відвідувати міста самарянські, бо цей вияв нетерпимості, особливо дивної та несподіваної в чоловіка, так добре вихованого, позбавив їх можливості полегшити свою майбутню працю, адже Бог виявив очевидне бажання розширити свої володіння і свій вплив, і рано чи пізно їм усе одно доведеться йти не тільки до самарян, а й до поган, чи то тутешніх, чи тих, які живуть у далеких краях. Ісус дав їм доручення зцілювати хворих, воскрешати мертвих, очищати прокажених, виганяти бісів, але, правду кажучи, крім дуже туманних згадок найзагальнішого характеру, історія не зберегла ніякої пам’яті про такі діяння апостолів, якщо вони навіть мали місце, а це з усією очевидністю показує, що Бог обдаровує своєю благодаттю далеко не кожного й навіть найблискучішим рекомендаціям довіряти не квапиться. Коли дванадцятеро знову зустрінуться з Ісусом, вони, безперечно, матимуть, що йому розповісти про свої проповіді, в яких вони закликали до загального покаяння, але їм буде дуже мало чого сказати про свої успіхи в галузі лікування недужих, бо ж не можна справді заносити до таких успіхів вигнання деяких дрібних бісів, таких хирлявих і слабосилих, що не треба докладати надто великих зусиль, аби перегнати їх від однієї людини до іншої. Вони також, безперечно, розкажуть йому, як погано зустрічали їх у краях, що їх не можна вважати поганськими, та в містах, де, либонь, не було жодного самарянина і де вони могли втішити себе тільки тим, що струшували порох зі своїх ніг, так ніби в усіх їхніх лихих пригодах була винна бідолашна пилюка, яку всі топчуть і яка ніколи й нікому на це не скаржиться. Але Ісус наперед розтлумачив, що їм треба робити за подібних обставин, вони повинні зберігати смирення й спокій, адже йдеться про ставлення не до них самих, а до слова Божого, яке вони із собою принесли. Не намагайтеся підшукувати потрібні слова, до вас прийде натхнення й підкаже, щó вам треба в цю мить казати, — так пояснював їм Ісус. А якщо навіть у цьому випадку вас спіткає невдача і з’ясується, що переконливість та обґрунтованість віровчення дуже навіть залежить від того, чиїми устами воно проповідується, то надалі доведеться зробити з цього відповідні висновки.

А погода була просто чудова, у повітрі стояли пахощі, схожі на пахощі свіжих, щойно зрізаних троянд, а дороги були такими чистими, ніби янголи покропили їх росою, а потім підмели віниками з лавра й мирта. Ісус і Марія Магдалина подорожували інкогніто, ніколи не ночуючи в караван-сараях, уникаючи приєднуватися до караванів, де був найбільший ризик зустрітися з кимось, хто їх упізнав би. Не можна сказати, щоб Ісус зовсім ухилявся від виконання своїх обов’язків, Бог, який стежив за ним пильно й невідступно, ніколи йому б цього не дозволив, але здавалося, що той-таки Бог вирішив надати йому короткі вакації, бо на дорозі їм не зустрічалися ані прокажені, які благали б очистити їх, ані біснуваті, що відкидали будь-яку допомогу, а села, якими вони проходили, буколічно втішалися миром Господа, так ніби з власної охоти вийшли на дорогу покаяння. Ісус і Магдалина спали там, де їх захоплювала ніч, задовольняючись тим, що могли притулитися одне до одного, і часто єдиним дахом у них над головою було небесне склепіння, величезне чорне око Бога, всіяне міріадами зірок, що є віддзеркаленням поглядів людей, які покоління за поколінням споглядали небо, звертаючись зі своїми запитаннями до тиші й вислуховуючи ту єдину відповідь, яку вона може дати. Згодом, коли Марія Магдалина залишиться у світі сама-одна, вона любитиме спогадувати ці дні й ночі, але щоразу їй доведеться захищати свою пам’ять від натиску розпачу й болю, захищати свій острівець любові від високих хвиль розбурханого моря нещасть та від страховищ, які виринатимуть із його глибин. Цей час уже близько, але ні в небі, ні на землі не видно знаків його наближення — так пташка, яка літає у вільному просторі, не помічає швидкого сокола, що, випустивши пазурі та склавши крила, каменем падає на неї з високого неба. Ісус і Марія, йдучи, співають, інші подорожні, що їх не знають, кажуть: Які ж вони щасливі, й у ті хвилини не було нічого більш істинного. Так вони дійшли до Єрихона, а далі, не поспішаючи, бо заховатися від нестерпної спеки не було де, витративши на цю подорож цілих два дні, дісталися до Віфанії. Минуло два роки, відколи Марія покинула сестру й брата, й вона не знала, як вони тепер її зустрінуть, тим більше, що, пішовши з дому, вона стала жити поганим життям. Можливо, вони думають, що я вмерла, сказала вона, а може, їм навіть хотілося, щоб я вмерла, але Ісус переконував її, щоб вона викинула ці погані думки з голови. Час усе лікує, казав він, забуваючи про те, що рана, якої завдала йому власна родина, досі не загоїлася й досі кровоточить. Вони увійшли до Віфанії, й Марія затулила половину обличчя від сорому, що сусіди її впізнають, але Ісус лагідно дорікнув їй: Від кого ти ховаєшся, ти вже не та жінка, яка жила тим життям, та жінка більше не існує. Я справді тепер інша, аніж була, але та інша й та, якою я є тепер, міцно пов’язані між собою узами сорому та ганьби. Тепер ти та, якою ти є, і ти зі мною. Хвала за це Богові Всевишньому, тому, який одного дня тебе забере від мене, і з цими словами Марія відкинула покривало й відкрила обличчя, проте ніхто не сказав: Онде йде сестра Лазаря, та, яка жила життям повії.

Ось мій дім, сказала Марія Магдалина, але в неї не вистачило духу ані постукати, ані когось покликати. Ісус штовхнув хвіртку, яка була лише прихилена, й запитав: Хтось є в домі? — й жіночий голос йому відповів: Є, а хто там прийшов? — а слідом за голосом з’явилася й та, кому він належав, Марфа, сестра Марії, вони були з нею близнята, але їхня схожість не впадала у вічі, Марфа здавалася старшою, бо на ній більше відбилися чи то прожиті роки, чи то тяжка праця, чи то природа та спосіб існування. Вона спершу подивилася на Ісуса, і її обличчя несподівано просяяло, так ніби відійшла або розвіялася хмара, що його затуляла, та відразу по тому, коли вона перевела погляд на сестру, на ньому з’явився спочатку вираз сумніву, а потім і невдоволення. Хто ж він такий, якщо прийшов із нею? — певно, така думка промайнула в її голові, або: Як він може бути з нею, якщо він справді такий, яким здається? — але якби Марфу запитали, яким їй здається Ісус, вона не змогла б відповісти. І тому, безперечно, замість запитати сестру: Як тобі ведеться, або: Чому ти тут? — у неї вихопилися зовсім інші слова: Хто цей чоловік, із яким ти прийшла? Ісус усміхнувся, і його усмішка, наче випущена з лука стріла, вдарила прямо в серце Марії, відбившись у ньому досі невідомим їй солодким болем. Мене звуть Ісус із Назарета, сказав він, і я — з твоєю сестрою, й ці слова, mutatis mutandis,[8] як сказали б своєю латиною римляни, означали те саме, що й слова, які він викрикнув своєму братові Якову, коли розлучався з ним на березі Генісаретського моря: Її звуть Марія, й вона зі мною. Марфа відчинила хвіртку навстіж і сказала: Заходьте, це твій дім, але невідомо, про кого з двох вона подумала, коли сказала «твій». Уже зайшовши на подвір’я, Марія Магдалина взяла сестру за лікоть і сказала їй: Я належу цьому дому, як і ти належиш, я належу цьому чоловікові, якому ти не належиш, я нерозривно пов’язана з ним і з тобою, а тому дуже тебе прошу, не вихваляйся своєю доброчесністю й не суди мене за мою недосконалість, я прийшла з миром і в мирі тут хочу перебувати. Марфа сказала: Я прийму тебе як сестру, бо ти справді мені сестра по крові, й, сподіваюся, одного дня зможу прийняти тебе з любов’ю, але не сьогодні… вона збиралася сказати ще щось, але одна думка її зупинила: а чи відомо тому чоловікові, що з ним вона сюди прийшла, яким вона жила життям, а може, живе ним і досі, й на цю думку її обличчя зашарілося густим рум’янцем, і на мить вона зненавиділа і їх обох, і себе саму, й тоді заговорив Ісус, бо він зрозумів, що хоче почути Марфа, адже не так важко вгадати, щó відбувається в душі людській: Бог судить нас усіх і щодня він судить нас по-різному, залежно від того, які ми є в той чи в той день, і якби тебе, Марфо, Бог судив сьогодні, то не думай, що в його очах ти була б іншою, ніж Марія. Говори ясніше, я не зовсім тебе розумію. Я нічого більше тобі не скажу, збережи мої слова у своєму серці і завжди їх повторюй, коли дивитимешся на сестру. То Марія вже не… Ти хочеш запитати, чи я вже не хвойда? — брутально урвала Марія Марфу, що на мить запнулася. Марфа відступила на крок і замахала руками: Ні, ні, не кажи мені нічого, з мене досить і слів Ісуса, і, не можучи далі стримуватись, заплакала. Марія підійшла до неї й обняла її, мов заколисуючи. Марфа, схлипуючи, знай повторювала: Що за життя, що за життя! — але годі було зрозуміти, про кого вона говорить, про сестру чи про себе. А де Лазар? — запитала Марія. У синагозі. А як його здоров’я? Його досі мучить задишка, якби не це, то він би почував себе не так уже й зле. У несподіваному нападі гіркоти їй захотілося додати, що блудна сестра — от уже й справді блудна, в усіх розуміннях блудна — дещо пізно стурбувалася здоров’ям брата, адже за всі роки своєї провинної відсутності вона жодного разу не поцікавилася, як там ведеться її сестрі з братом, знаючи, що Лазар завжди дуже хворів і його життя могло урватися в будь-яку мить. Обернувшись до Ісуса, який, відступивши на два кроки вбік, уважно спостерігав за сестрами, між якими щомиті могла спалахнути сварка, Марфа сказала: Наш брат переписує книги в синагозі, для якоїсь іншої роботи він не має здоров’я, і її слова, хоч, може, й неумисне, прозвучали так, ніби вона хотіла сказати: ніхто ніколи не зрозуміє, як тяжко живеться жінці, коли чоловіка в домі немає, немає й постійного заробітку, й весь дім на ній, й вона не має вільної хвилини, щоб бодай угору глянути. Яка хвороба в Лазаря? — запитав Ісус. Він часто задихається, й тоді здається, що серце йому от-от зупиниться, а потім стає блідий, як мрець. Марфа трохи помовчала й додала: Він молодший за нас, вона сказала це не подумавши, а тоді збентежено замовкла, певно, помітивши молодість Ісуса, думки їй дещо змішалися, якесь дивне почуття, схоже на ревнощі, заворушилося в її серці, й у результаті в неї вихопилися слова, що прозвучали досить дивно в присутності Марії Магдалини, бо промовити їх мала б саме вона: Ти стомився, сядь, і дозволь мені омити тобі ноги. Трохи згодом Марія, коли вони залишилися наодинці з Ісусом, сказала йому напівсерйозно, напівжартома: Схоже, ці дві сестри народилися для того, щоб закохатися в тебе, й Ісус їй відповів: Серце Марфи наповнене смутком, бо вона не жила. Ні, вона сумує з іншої причини, вона сумує тому, що нема справедливості навіть на небі, якщо жінка нечиста здобуває винагороду, а тіло жінки доброчесної нікому не потрібне. Бог винагородить її чимось іншим. Може, й так, але Бог, який створив світ, не мав би позбавляти його плодів жінок, яких він теж створив. Можливості пізнати чоловіка, наприклад. Атож, як ти пізнав жінку, без чого ти, можливо, міг би й обійтися, адже ти Син Божий. З тобою кохається не син Бога, а син теслі Йосипа. Правду кажучи, ніколи, відтоді як я тебе зустріла, я не мала відчуття, що сплю із сином божества. Із сином Бога, ти хотіла сказати. Чого я тільки не віддала б, щоб ти ним не був.