Євангелiя вiд Iсуса Христа - Страница 10

У караван-сараї заспівали перші півні, повідомляючи, що настає прохолодний ранок, проте подорожні, торговці, погоничі мулів та верблюдів, підштовхувані необхідністю, навіть не стали чекати перших півнів і почали готуватися до денної подорожі набагато раніше, нав’ючуючи віслюків та верблюдів своїми пожитками або товарами і при цьому піднявши такий гамір, який затьмарив чи, точніше буде сказати, заглушив гармидер учорашній. Коли ж ця валка вирушить у дорогу, караван-сарай переживе кілька спокійних годин, наче бура ящірка, що дрімає на сонці, там залишаться тільки ті постояльці, які вирішили перебути тут цілий день, і так триватиме, доки надвечір накотиться нова хвиля подорожніх, ще брудніших і ще стомленіших, ніж учора, а що протягом дня вони дали відпочити своїм могутнім голосовим зв’язкам, то відразу почнуть горлати, наче одержимі тисячею чортів, яких не варто було б згадувати перед настанням ночі. Що ж до компанії, яка вирушила в дорогу з Назарета, то до неї приєдналося ще понад десяток людей, і помиляється той, хто назве цю землю пустелею, а надто в період, коли збіглися такі важливі події, як святкування Пасхи та перепис підданих Рима, про що ми вже говорили.

Йосип подумав, йому слід би помиритися зі старим Симеоном, і зовсім не тому, що за ніч його аргументи втратили в його уявленні силу та переконливість, а тому, що його виховали в повазі до людей старших, а надто до зовсім старих, які, проживши довге життя, тепер, бідолашні, розплачуються за це ясністю розуму та спроможністю чітко мислити, й нерідко молоде покоління зовсім їх не цінує. Тож Йосип підійшов до старого Симеона й сказав тоном стриманим і смиренним: Я хочу попросити в тебе пробачення, якщо я здався тобі надто зухвалим і самовпевненим учора вночі, я не хотів образити тебе, але ж ти знаєш, як воно буває, слово за словом, за добрим — погане, і ти й сам не зчувся, як наговорив зайвого. Симеон слухав його, слухав з опущеною головою, а тоді сказав: Гаразд, я тебе прощаю. Було цілком природно, що у своєму великодушному пориві Йосип сподівався, що впертий старий скаже йому якісь привітніші слова й, не втрачаючи надії почути відповідь, на яку заслуговував, він ішов із ним поруч ще протягом якогось часу. Але Симеон, не відриваючи погляду від дороги, вдавав, ніби не помічає його присутності, аж поки тесля, опанований справедливим роздратуванням, зробив такий рух, ніби хотів прискорити ходу й відійти від нього. І тоді старий, так ніби його раптом покинула якась невідчепна думка, наздогнав його, схопив за одяг і сказав: Стривай. Йосип здивовано обернувся й подивився на нього. Симеон зупинився й повторив: Стривай. Усі інші пройшли повз них, і тепер вони стояли на дорозі лише вдвох, ніби на нічийній землі, між гуртом чоловіків, які віддалялися, і жінками, що підходили до них усе ближче. Над їхніми головами було видно обличчя Марії, що розгойдувалося в ритмі ходи віслюка.

Долина Ізреель лишилася в них позаду. Дорога, обминаючи скелясті стрімчаки, круто бралася вгору й заглиблювалася в гори Самарії, петляючи між голими хребтами, за якими, спускаючись до Йордану й розстилаючись далеко на південь, лежала широка, напечена сонцем Юдейська пустеля — схожий на незагоєну рану великий клапоть землі, — яка була обіцяна багатьом, а проте так і не знала, кому ж вона належить. Стривай, знову сказав Симеон, і тесля йому підкорився, зненацька його опанувала тривога, й він не міг зрозуміти чому. Жінки підійшли вже зовсім близько. Тоді старий знову рушив уперед, тримаючись за одяг Йосипа, так ніби сили його вже покинули, і сказав: Учора вночі, коли я ліг спати, мені було видіння. Видіння, кажеш? Атож, але не таке, коли людина просто бачить перед собою всілякі речі, як іноді буває, ні, я побачив у своєму видінні щось пов’язане зі словами, які ти промовив, коли сказав, що коли твій син не народиться до закінчення перепису, то це означатиме, що Господь не хоче, аби римляни знали про нього й занесли його до своїх списків. Атож, я так сказав, але видіння побачив ти. Власне, було не так, ніби я побачив якісь речі, просто мене раптом опанувала впевненість у тому, що було б ліпше, якби римляни не знали про існування твого сина, щоб узагалі ніхто про нього не знав, і якщо все ж таки він прийде у світ, то щоб прожив у ньому без горя й без слави, як оті чоловіки, що йдуть попереду нас, і як оті жінки, що нас наздоганяють, щоб він був нікому не відомий, доки не забере його смерть і навіть по тому, як вона його забере. Я простий тесля з Назарета, чоловік нікому не відомий, тому можна не сумніватися, що мій син проживе саме таке життя, якого ти йому бажаєш. Але не тільки ти, Йосипе, розпоряджаєшся життям свого сина. Атож, усім розпоряджається Господь Бог, і тільки Йому відомо, що з нами буде і яке життя судилося нам прожити. Так було завжди й так ми віримо. Але розкажи мені, Симеоне, про мого сина, що тобі пощастило довідатися про нього? Нічого особливого, але раптом переді мною, наче осяяні спалахом блискавки, оті твої слова раптом набули цілком нового значення, так ото буває, коли, дивлячись на яйце, ти вже бачиш у ньому курчатко. Бог робить те, що хоче, й хоче того, що Він робить, і в Його руках перебуває доля мого сина, я тут нічого вдіяти неспроможний. Це правда, та лишилося ще кілька днів, протягом яких владу над дитиною ділить із Господом його мати. Але потім, якщо народиться хлопчик, над ним буде влада моя і влада Бога. Або лише влада Бога. Усі ми перебуваємо під Його владою. Ні, не всі, декотрі перебувають під владою і Бога, і Диявола. А як довідатися про це? Якби закон не велів жінкам завжди дотримуватися мовчанки, можливо, вони, котрі вчинили той перший гріх, який породив і всі інші, змогли б розповісти нам про те, чого ми не знаємо. А про що саме? Про те, яка частина в нас від Бога, а яка — від нечистого, яких людей вони виношують у своєму лоні. Я тебе не розумію, ти ж наче говорив зі мною про мого сина. Я говорив не про твого сина, я говорив про жінок і про те, як вони народжують таких істот, якими ми є, і звідки ж нам знати, як не від них, що кожен із нас є малим і великим, що кожен носить у собі і добро й зло, мир і війну, бунт і смирення.

Йосип оглянувся назад, побачив Марію верхи на віслюку, перед нею сидів малий хлопчисько, верхи по-чоловічому, й на мить йому привиділося, що то його син, а Марію, що просувалася вперед у юрбі жінок, яких значно побільшало, він ніби побачив уперше. У вухах йому досі лунали дивні слова Симеона, проте йому було важко погодитися з тим, що жінка може мати якесь велике значення, а його дружина ніколи не подавала жодного знаку, що так чи інак чимось відрізняється від усіх інших. Але саме в ту мить і коли він ще дивився прямо перед собою, йому пригадався таємничий жебрак із його землею, що світилася. Він затремтів від голови до ніг, волосся йому стало сторч, а надто, коли він обернувся, щоб іще раз подивитися на Марію, і ясно побачив поруч із нею високого чоловіка, такого високого, що голови жінок не досягали йому й до плечей, і за цими ознаками він упізнав жебрака, якого досі не бачив. Він подивився ще раз, і незнайомець був досі там, він ішов у натовпі жінок, де його присутність була незбагненною й недоречною. Йосип хотів попросити Симеона, щоб той також обернувся і підтвердив реальність того неможливого видіння, але старий уже відійшов від нього, він сказав те, що мав сказати, й тепер приєднався до родичів, щоб знову увійти у свою просту роль найстаршого чоловіка в родині, яку ще нікому не доводилося грати дуже довго. І тоді тесля, не маючи поруч жодного свідка, знову оглянувся на дружину. Високого чоловіка поруч із нею вже не було.

Прямуючи на південь, вони перетнули всю Самарію, і йшли вони, як то кажуть люди військові, форсованим маршем, одним оком пильно дивлячись на дорогу, а другим, стривоженим, не менш пильно оглядаючи околиці, боячись виявів ворожості чи, якщо висловитися точніше, недоброзичливого ставлення з боку жителів цього краю, які були духовними нащадками зловорожих і єретичних ассирійських приблуд, що оселилися в цих краях за часів Салманасара, царя Ніневії, після вигнання та розсіяння Дванадцятьох Племен. Ті люди мали в собі щось і від юдеїв, але від поган набагато більше, вони визнавали священним — та й то неохоче — лише П’ятикнижжя Мойсееве і мали нахабство стверджувати, що для свого храму Бог обрав не Єрусалим, а — ви тільки собі уявіть! — Ґеризимську гору, що була на території їхнього краю. Люди з Галілеї намагалися пройти через ворожу Самарію якомога швидше, та все одно їм довелося перебути тут дві ночі, просто неба, виставивши вартових і дозори, щоб не зазнати несподіваного нападу, адже, як усім відомо, самаряни на все спроможні, вони навіть склянку води не подадуть людині, якщо вона чистий юдей за походженням, а про всім відомий виняток[1] тут не варто й згадувати, бо виняток на те й виняток, щоб підтверджувати правило. І такою сильною була тривога наших подорожніх, що всупереч звичаю чоловіки розділилися на дві групи, одна йшла попереду жінок та дітей, а друга позаду, щоб оберігати їх від образ, а то й чогось гіршого. Але тими днями жителі Самарії чомусь були налаштовані миролюбно й, зустрічаючись із мандрівними галілеянами на дорозі, обмежувалися тим, що виражали свою зневагу до них зневажливими поглядами або лайкою, проте не подавали жодного знаку, що мають намір напасти на наполоханих і безпорадних людей із засідки або засипати їх градом каміння.