Ескорт у смерть - Страница 8

– У тебе кожен день – важкий. Коли ти вже організуєш щось своє? Наприклад, приватне бюро? Хоч гроші були б…

– Тобі що, нема чого їсти? – огризнувся він.

– Крім того, що їсти, мені треба ще дещо. Наприклад, одягатися. Дітям ми давно вже не допомагаємо… На що ти взагалі здатнен?

– Припини, будь ласка. Дай мені спокій хоч сьогодні.

– А що трапилося сьогодні? – не давала бажаного спокою дружина. Вона сіла навпроти й підперла щоку рукою. Він жадібно закидав у себе ненависні шкварки з картоплею, гучно хрумтів огірками. Легке сп'яніння зробило свою справу – він хотів поговорити.

– Налий стопку! – сміливо сказав він. – Тоді розповім…

Мірра незадоволено знизала плечима, але усе ж таки дістала з холодильника майже порожню пляшку «Холодного яру».

– Уяви собі, – повеселішав Роман, – сьогодні вночі вбито хлопця…

– Ну, то й що?

– Ти послухай: хлопець працював у фірмі, яка приймає замовлення від багатих дамочок на супроводження їх на усілякі презентації та фуршети…

– Невже у нас таке є? – вогник зацікавлености нарешті загорівся в безбарвних очах дружини.

– Звичайно ж, є. Так от, хлопець був шикарно одягнений, при грошах. Але вбивця нічого не взяв, крім… – Роман сам налив собі другу чарку й, скориставшися моментом, швидко перехилив її.

– Ну???

– Нічого не взяв… Тільки волосся… – страшним напівшепотом сказав Роман. Йому було приємно дивитись у розширені очі Мірри й якомога довше потягнути паузу.

– Тобто? – видихнула вона.

– Підстриг небіжчика під нулівку! Тепер маю усе це розплутувати… А ти кажеш… Тут справи серйозні.

– А що, так багато жінок, які спроможні замовити собі коханця?

– Не коханця. Фірма не надає секс-послуг. Хоча, звичайно, я в це не вірю… – він замислився.

Мірра зрозуміла, що зараз він, як це часом бувало, порине в сон тут-таки, за столом. Це бісило її. Вона хотіла розштовхати чоловіка, але з кімнати долинула вступна мелодія до наступної серії нового детективчика «День народження Буржуя», і вона хутенько побігла до телевізора. Сімейна вечеря закінчилася. Мірра знала, що до ранку вони більше не розмовлятимуть.

Роман звик хитрувати, вдаючи, що засинає прямо за столом. Тепер, коли дружина заклякла перед екраном, він міг спокійно обміркувати справи минулого робочого дня. Візит до клієнтки на ім'я Ілона нічого не дав. Жінка плакала, безкінечно повторюючи одне: «Який жах! Який сором!», – й довела, що попрощалася з небіжчиком рівно о дев'ятій. Це можуть потвердити її друзі: після презентації вона, відпустивши свого кавалера, сіла до іншого авта й одразу поїхала до найближчої подруги. Щоправда, зізналася Ілона, хлопець пропонував продовжити знайомство і сказав, що може заїхати до неї тільки після дванадцятої, адже у найближчі дві години має ще одне, за його словами, «дуже круте», замовлення. «Але я відмовилася! – сказала Ілона. – Повірте, пане слідчий! Я жінка порядна… Це ж треба було так вплутатися…» – й вона знову приклала до очей шовкову хустинку.

Роман крадькома налив собі ще чарку. Він знав, що Мірра прикипіла до свого улюбленого серіалу, і найближчі півгодини у нього буде час спокійно обдумати ситуацію. Але замість цього його рука зрадницьки потягнулася до кнопки дешевенького старого «Шиляліса», який стояв на холодильнику і частіше слугував за полицю для банок з огірками. Телевізор зашипів, вихлюпнув порцію різних звуків, імітуючи гул зіпсованої сантехніки та шурхіт морських хвиль, зрештою, змилостивився, заблимав і освітив кухню сірувато-блакитним світлом. Роман поглянув на годинник: невдовзі має початися «Чорне коло» – кримінальні новини. Його доволі часто запрошували на програму прокоментувати ти чі ті ситуації. Саме сьогодні йому зателефонував знайомий журналіст і повідомив, що відбудеться повтор телевізійного нарису про самого Романа, зафільмованого місяць тому. Нарис мав тривіальну назву – «Шерлок Холмс із Лісового масиву». Романа це обурило ще під час першого перегляду – журналіст подавав його координати, знімав біля самого будинку і з тієї пори вже кілька разів біля помешкання його зустрічали родичі підопічних, а в квартирі періодично лунали дзвінки із погрозами. У передчутті нової хвилі таких дзвінків Роман дивився в заплямований мухами екран «Шиляліса»…

«Він міг би грати на скрипці, малювати картини або видати книгу власних віршів. Але він обрав собі інше – він працює слідчим…» – так починався теленарис, а на екрані тим часом Роман побачив себе у дворі власного будинку з лопатою в руках та садженцем, що його він невміло намагався посадити під позакадровим керівництвом винахідливого журналіста. Далі йшло розлоге інтерв'ю про розслідування однієї давньої справи, за яке Роман отримав іменний годинник.

Дивлячися передачу вдруге, Роман не прислухався до тексту – він навіть повністю вимкнув звук, аби дружина не запідозрила його у свідомій присутності на кухні. Роман споглядав своє екранне відображення відсторонено й намагався уявити, що про нього думатимуть інші. «Якщо абстрагуватися від ревматичного болю, що так дістає під час зміни погоди, – думав Роман, – можна було б сказати, що я ще нічого… Щоправда, не вистачає якоїсь чортівні, живинки. Сивина, як то кажуть, у бороді є, а от біс у ребро так і не штрикнув…»

Двійник у телевізорі посміхався, і Роман не без задоволення упізнав у ньому того двадцятирічного плейбоя, що колись свіжим весняним ранком стояв посеред вулиці у позі мачо: із закладеними за пасок пальцями.

– Ромку-у-у-у! – кричали йому звідкись із верху. Зараз він не міг згадати, чий то був голос, але був упевнений – у ньому бриніла пристрасть…

Телефонний дзвінок увірвав спогади. Роман зморщився – от, почалося! – і поквапився зняти слухавку. Можливо, Мірра не почує…

– Алло! – пошепки вимовив він.

– Так ти тепер – мент? – почув такий самий шепіт у відповідь. – Не скрипаль і не поет? Ха-ха-ха…

– Хто це? Що ви кажете? – продовжував шепотіти Роман і чомусь відчув, як по тілу швидко побігли крижані «мурашки».

– Ви, пане Романе, тепер мент? – повторили на тому кінці дроту, і він не міг зрозуміти, чий то голос. Водночас він міг належати і божевільному старцеві і накуреному молодчику, а можливо, навіть і дитині…