Ескорт у смерть - Страница 23

– Ви, я певен, перебільшуєте… – зніяковів Роман. – Але, гадаю, близьких друзів ви приймаєте без нього.

– Так, тільки не представників влади. І потім, хіба ми з вами вже стали близькими?

– Але ж ми так гарно поспілкувалися минулого разу. У вас чудова кава…

– Каву я варю сама. У мене є свій фірмовий рецепт. То ви прийшли з почуття милосердя випити зі мною кави?

– Відверто кажучи, саме так. Я просто довго шукав привід і ніяк не міг вигадати нічого кращого.

– От і добре, – посміхнулась вона, – тоді я збігаю на кухню.

Він завважив через це слово – «збігаю». Йому здалося, що зараз вона й насправді підніметься зі своєї металевої конструкції. Але цього не сталося, вона розвернула крісло й попрямувала до кухні.

Романа трохи дратувала темрява, яку створювали щільні фіранки теракотового кольору. На столі у глибокому круглому бокалі горіла гелева свічка, у глиняному вазоні стояла композиція з сухих квітів, поруч лежала купка книжок. Роман узяв першу – «Книга для читання з зоології». «Актінії, – прочитав він, розкривши книжку посередині, – дуже схожі на чарівні рослини з дивовижної краси квітками. Актінії належать до класу коралових поліпів, але не мають вапняного кістяка. Вони нерідко знаходяться в тісному симбіозі з молюсками, рибами, крабами, раками та іншими морськими тваринами. Наприклад, між щупальців цієї морської рослини чудово уживається рибка-клоун, на яку отрута актінії не діє. Але, своєю чергою, вона може слугувати принадою для інших хижаків, що за нею полюють. Варто лише супротивнику доторкнутися до щупальців актінії, як він сам стає її жертвою…»

– О, ви також захоплюєтесь зоологією? – почув він голос хазяйки, яка вже ставила на стіл філіжанки з кавою.

– Швидше за все – психологією, – відповів Роман. – А стосунки у світі тварин, якщо відкинути закони природи, – суцільна психологія людських взаємин.

– Але ж вовк ніколи не з'їсть вовка…

– Можливо, але я у цьому не впевнений. Залежно від обставин, у які вони потраплять… Вам дуже личить цей колір, – перевів розмову в потрібне русло Роман.

– Я взагалі люблю темні відтінки. А ще обожнюю сутінки. Вам це, мабуть, здається дивним?

– Зовсім ні. Я вас розумію. У сутінках краще думається.

Вона розправила на колінах складки своєї чорної сукні й поклала на них свою улюблену маленьку подушечку, вишиту бісером. Його, як і минулого разу, заворожив рух її тонких пальців – вона ніби пестила ними оксамитову поверхню.

– Я сама шию собі одяг, – сказала вона, – І цю сукню, до речі, також. У мене вже навіть з'явилися покупці – мої сусідки.

– А ту синю сукню, в якій ви були минулого разу, ви також пошили самі? – Роман аж задихнувся від власного нахабства. Йому здалося, що пити каву у цієї гостинної хворої жінки й одночасно розставляти на неї тенета – підлість, хоча раніше він не спостерігав за собою таких проявів сумління.

– Звичайно… А чому це вас так цікавить?

– Просто дуже дивна тканина… Багато років тому це, здається, був дефіцит… – із виглядом знавця Роман почав видавати інформацію, яку отримав від дружини. – У мене була колись знайома – сусідська дівчинка, якій батьки з Німеччини привезли таку сукню… Пам'ятаю, що це на мене справило неабияке враження. Дівчинку я давно забув, а от цей колір чомусь хвилює мене й досі… – почав імпровізувати він… Раптом йому насправді здалося, що сусідська дівчинка у помпезній сукні із чорно-синім полиском – не вигадка. Розповідаючи, він ніби побачив і ЇЇ тонкий стан, і густу чорну косу, а ще особливий запах від «заморської» сукні – цей запах не був ядучим запахом зеленої «Шахерезади»…

– Ви ніби повернули мене у молодість… – сказав Роман. – От якби побачити цю сукню знову!…

– У чому ж річ? Будь ласка, якщо це вам так необхідно! Ви, мабуть, великий романтик… – просто сказала вона. – У тій кімнаті стоїть шафа – ідіть, подивіться.

– Це якось незручно…

– У мене немає жодного секрету від людей. Мені буде приємно виконати ваше бажання.

Із виглядом крадія Роман зайшов до її спальні й обережно відчинив дзеркальні дверцята. Темно-синя сукня висіла на видному місці. Він погладив її рукою і, озираючись на двері, аби вона не бачила, понюхав тканину. Вона мала ще зовсім свіжий запах якихось вишуканих парфумів. Роман точно пам'ятав, що, коли був тут минулого разу, цього запаху не було. Щодо запахів нюх у нього був професійний – «собачий»… «Невже? – промайнула думка, – Отже, лишилося з'ясувати останній пункт – чи справді вона не ходить?»

До зали, де на нього чекала Лана, він вийшов розгублений. Йому так хотілося вірити їй. Він не міг пояснити, чому.

– Ну, як ваше асоціативне мислення, запрацювало? – насмішкувато запитала вона.

– Мовчить! – так само весело відповів він. – Я, мабуть, занадто старий для юнацьких переживань. На жаль…

– Ще кави?

– Будь ласка.

Вони знову поговорили ні про що. Роман старанно напружував мізки, аби якось перейти до з'ясування свого останнього пункту з нотатника, але нічого не міг вигадати.

– Це ви робили самі? – запитав він, вказуючи на гобелен, що висів на стіні.

– Так. Часу у мене для такої роботи вистачає…

– Дуже красиво… І це – також? – він узяв подушечку, що лежала в неї на колінах.

– Ах… – вона зробила непевний рух, аби відібрати її. Подушечка вислизнула з його рук. Лана подалася за нею всім тілом і… раптом незграбно зіслизнула зі свого крісла.

– О, Господи! – розгубився Роман і кинувся її підіймати.

– Чекайте-то! – сказала вона. – Хай віддихаюсь…

Вона сіла на підлогу. Роман бачив, як почервоніла її ніжна шия.

– Буває й таке… – сором'язливо промовила вона.

– Вибачте, я не навмисне… – він не знав, чим зарадити їй. – Ви не забилися?

– Нічого, – промовила вона, потираючи коліно.

– Дозвольте, я вам допоможу…

Не очікуючи на відповідь, він легко підхопив ЇЇ на руки і всім тілом відчув Її беззахисність.

– Будь ласка, на диван, – попросила вона.

Він обережно поклав її на диван і не міг втриматися, щоб, ніби випадково, поправляючи сукню, не доторкнутися до її ніг – вони були прохолодні й неживі…

– Ось ваша подушечка, – сказав він, піднімаючи її з підлоги як неабияку цінність. – Я зовсім не збирався її красти…