Ескорт у смерть - Страница 21

– Навіщо так хвилюватися, – нарешті перервав він потік слів. – Зі мною усе гаразд.

– Ти з нею переспав? – спокійніше запитала Марина.

– Тебе це не обходить, по-перше, а по-друге – «фірма секс-послуг не надає», чи не так?

– Отже, ні? – повеселішала Марина.

– Будь ласка, дай мені зараз спокій, я дуже хочу спати, – попрохав Орест і поклав слухавку.

Він знову з головою заліз під ковдру і тепер уже свідомо намалював у своїй уяві вчорашню супутницю. Тільки зараз він оцінив її кольорову імпресіонистичну гаму – темно-синій колір сукні в поєднанні з яскраво-рудими аксесуарами. Щось у дусі Тулуз-Лотрека. Жінка-приманка з іншого сторіччя!

Він вирішив, що сьогодні неодмінно прийде в той двір і побачить її у всій красі або у всій її прекрасній потворності – йому було байдуже, як виглядає її обличчя…

Телефон знову гидко задзеленчав.

– Мій юний Дон Жуане, ви вже прокинулись? Як вам цей чудовий ранок після не менш чудової ночі?

Орест упізнав голос слідчого і ледь не гахнув телефоном об стіну. Болотне чмо! Де він був учора?

– Що ви про це можете знати? – відповів він. – Гадаю, ваша пропозиція бути «наживкою» та розповіді про маніяка-«перукаря» не більш ніж гра вашої хворобливої уяви. Щось я вчора не відчув вашої надійної міліцейської спини, яка мала захистити мене від фатального пострілу вбивці! Це був жарт?

На тому кінці дроту почувся регіт – це був регіт уповні задоволеної людини.

– Ви просто були занадто захоплені своєю супутницею! І, звичайно ж, мене не помічали… А я навіть можу назвати адресу двору, в який ви завезли свою маску. Знаю ще дещо для вас цікавеньке…

Орестові перехопило подих. Більш за все він хотів кинути слухавку, аби нічого не чути й не знати. У реготі слідчого йому вчулося знущання.

– Ви з'ясували, хто вона? – хриплим голосом промовив він.

– Як і те, де вона мешкає насправді.

– Що ви маєте на увазі?

– А те, що через п'ять хвилин після того, як ви вийшли з двору, жінка також вийшла з під'їзду, сіла у своє авто й покотила додому. Я, до речі, ледь устигав за нею на своєму старенькому «Запорожці»…

– Хто вона? – ще раз повторив Орест.

– Вона проживає за адресою: вулиця Лисенка, 42…

– Мені це ні про що не говорить!

– Ось як? А я гадав, що ви знаєте адресу, за якою мешкає ваше начальство.

– Цього не може бути! – і він нарешті зробив те, що хотів, а саме – з усієї сили пожбурив телефон у стіну…

Не встиг Містер Марпл увійти до свого кабінету, як до нього занесли комп'ютерну розпечатку про те, що трапилось у місті минулої доби. І він, заваривши собі міцного чаю, заглибився в читання. Три пограбування… Не густо. Студентський дебош у гуртожитку… Дрібниці! П'ять сімейних сварок із застосуванням холодної зброї… Милі сваряться – тільки тішаться. Не цікаво. Нарешті – труп! Стоп, прочитаємо уважніше… Знайдено тіло молодого чоловіка поблизу шосе, що веде в аеропорт Бориспіль… Був одягнутий у чорний піджак «від Вороніна», краватка – «Версаче», при собі мав гаманець із сотнею доларів… О, це вже цікавіше, на пограбування не схоже. Стоп, стоп! Ось воно: зрізане волосся! І – візитівка. Містер Марпл навіть не дочитав до кінця, він уже знав, що візитівка позначена фірмою «Ескорт-сервіс». Так воно і є! Містер Марпл чхнув рівно тричі і нервово потер долоні. Ось воно знову! Номер із «наживкою» не пройшов! Не в тому місці він полював… Що ж, принаймні, можна вважати, що в Дани В'ячеславівни – до речі, цікава жіночка! – є алібі.

«А хто тобі сказав, що це була саме вона? – раптом ледь не скрикнув Містер Марал. – Навіть Орест не міг упізнати її, а що бачив ти? Тендітна жінка вискочила з під'їзду, швидко сіла в авто. Ти вирахував її лише за адресою… А хіба то не могла бути якась співучасниця? Лисиця, що заплутує сліди…» Містер Марпл дістав свого нотатника і знову почав записувати у нього свої «пункти»: 1. Встановити особу «жінки-Лисиці». 2. Чи не могла то бути Марина? 3. Перевірити клубні картки усіх відвідувачів «Ведмежого кута».

Коли було зроблено останній запис, ніби автоматично з'явився ще один: «Темно-синя сукня…» Романові здалося, що він десь уже бачив цей глибокий, ніби морський, відблиск… Невловна асоціація майнула й миттєво згасла. Містер Марпл не мав часу прислухатися – треба було діяти. Асоціація розтанула десь на рівні шлунка, а може, трохи нижче… Гарячою, дражливою кулькою…

– Я на хвилинку! – гукнула вона з порога.

– Чому так? – почула з кухні веселий привітний голос і зраділа: її впізнали, їй раді, на неї чекали.

– О, моя мила! – вона влетіла на кухню, де так смачно пахло прянощами, й розцілувала підставлену на цей випадок щоку. – На мене вже чекають найневідкладніші справи! Ого-го!

– Наприклад, ось ця чарка із моєю фірмовою наливкою?!

– Спокуснице, зміючко, янголе мій! Я готова у ній втопитися!

– Тільки – разом!

– З тобою – куди завгодно!

– Ти занадто довірлива… Це небезпечно. Треба бути обережнішою. Світ улаштований не під тебе.

– Я це знаю. Тому й тікаю сюди. Ти вмієш зупиняти час. І мене також… Пам'ятаєш свій перший дзвінок – ти зупинила мене на самому краю, таке не забувається.

– Тепер тобі краще?

– Мені нормально. Нор-маль-но. Більшого мені не треба.

– Як він?

– Ти здогадалася?! Звідки ти здогадалась? Ти – мій Бог! Ти все знаєш…

– Це дуже просто. У тебе зараз зовсім інші очі. І я не знаю, чи добре це?… Я боюся за тебе…

– Не хвилюйся. Він не про що не здогадується. І не здогадається – більше в цю воду я не ступлю. Мені цікаво спостерігати тільки за собою. Це такі дивовижні зміни у підсвідомості. До речі, у тебе є Фройд?

– Порийся в шафі. Десь мав бути. Але навіщо тобі Фройд – зараз це вже не модно. Візьми Ніцше. Це Мефістофель за плечима людства.

– О, знаю, знаю – «підштовхни того, хто стоїть на краю прірви…», щось таке…

– Єй дещо інше: «…і тоді відітни верхів'я, бо з поверженим – не підведешся. Відітни!» [3]

– А це що таке?

– Треба читати сучасних поетів. Це – один із найкращих. Он візьми, книжка на столі…

Вона майже одним ковтком випила повну склянку наливки. Дивовижного, ні з чим не порівнянного напою, який робився тільки тут – млів, як травневий тягучий мед, у великому бутлі, час від часу щось промовляючи марсіанською мовою прозорих червонуватих бульбашок, муркотів, як добрий кіт, і ховав у собі усі таємниці сторічних виноградних плантацій.