Ескорт у смерть - Страница 12

Вона знала, що застане її за шиттям. Вона звикла до її пташиної пози у глибині великого крісла. Серце стискалося від ніжности, коли вона спостерігала за швидким рухом її пальців. Разом із важким оксамитом вона ніби прошивала її серце й міцно – назавжди! – пришивала до свого. Розмова її також була «пташиною», голос заспокоював, магнетизував. Іноді, втомившися від постійної біганини, вона просто клала голову їй на коліна і уявляла себе Ґердою, що потрапила в чарівний садок, де завжди – весна. Одним порухом вузької теплої долоні вона могла зняти головний біль, а те, що вона казала під час такої «терапії», заколисувало, давало надію, підносило до чогось світлого й усе змішувало у голові: вино й оксамит, голки й запашні яблука, поезію й брутальність, мед і гірчицю…

Вона не могла бути тут більше аніж годину на тиждень, але ця година реабілітувала виснажений організм, наповнювала свіжою кров'ю.

– Ти втомилася, маленька! – чула вона лагідне нашіптування, легкі пальці ледь торкалися її налакованої зачіски. – Відпочинь.

– Говори до мене.

І вона починала говорити:

– Ти, що дав мені Тіло Своє добровільно на поживу, Ти, вогонь, що палиш недостойних, не спали мене, Сотворителю мій, але пройми члени мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали терня провин моїх, душу освяти, думки очисти, суглоби разом з кістьми зміцни, п'ять почуттів моїх просвіти. Усю мене наповни страхом Твоїм…

Потім вони ридали, обнявшись, і вона цілувала сухеньку руку. Потім, поправивши зачіску й начепивши на обличчя святенницьку маску, вона стрімголов мчала назустріч новому дню, повторюючи на ходу: «Хай же буде мені причастя це на радість, здоров'я і втіху, а на страшному і другому пришесті Твоєму сподоби мене грішну стати праворуч слави Твоєї…»

«Хуане Карлосе, ти все одно будеш моїм!!!» – телевізійні страждання у вранішньому повторі якоїсь безсмертної «донни Жужуаліни» ще лунали в голові Романа Олексійовича, коли він переступив поріг «Ескорт-сервісу». Але сьогодні він уперше не позаздрив дружині, що залишалася вдома під теплою ковдрою в компанії улюблених серіальних героїв. Ось уже кілька годин Містер Марпл відчував нестерпну сверблячку в долонях. Він навіть часом потирав одну руку об другу й задоволено прокашлювався, ніби готуючись до відповідальної промови. Нарешті й у його сіті потрапило дещо цікавеньке. Перше вбивство його не надихнуло. Відверто кажучи, він спочатку погодився із дамочкою, яка керує цим трохи смердючим бізнесом, – вбивство було рядовим, випадковим. Але другий труп серед працівників однієї фірми – це вже дещо! Поговоривши з Даною В'ячеславівною та її вірною помічницею Мариною, переглянувши усі документи, що вони надали, Роман Олексійович, присівши у кутку на дивані, записав у нотатнику:

«1. Другий труп. Костянтин Мисик. Попрощався з клієнткою близько третьої години ранку. (Є свідки).

2. Офіціантка в барі казино згадала, що небіжчик замовив склянку коньяку «Мартель» та мав коротку телефонну розмову, після якої швидко зібрався та вийшов на подвір'я. Сів до службової машини.

3. Водій потвердив, що підвіз небіжчика до скверу о четвертій годині ранку. Більше нічого не знає.»

І, як тоді на кухні, Містер Марпл дописав наступний та на сьогодні останній пункт: «З'ясувати, з ким мав зустрітися небіжчик о четвертій годині ранку? (порівняти відомості із небіжчиком номер 1)».

Роздуми перервав голос Марини. Вона принесла фотокартки усіх чоловіків, що працювали «на ескорті.»

– Давайте дивитися разом, – попросив Містер Марпл. – Можливо, у мене виникнуть запитання… А щонайперш – покажіть цих двох…

Марина, мов карти, швиденько перетасувала купку фотографій і поклала на журнальний столик дві з них.

– Вони були у нас найкращими, – зітхнула вона, поглажуючи глянцеву поверхню професійно зроблених світлин. З фотокарток дивилися два майже однакових обличчя. Містер Марпл одразу помітив цю схожість, і долоні його засвербіли із новою силою.

– Ви не гадаєте, що ваші чоловіки чимось схожі один на одного? – запитав він, роздивляючися й інші фотографії

– Що ж тут дивного? – спокійно відповіла Марина. – Ми спеціально добираємо певні типажі. Наприклад, зараз величезний попит на саме таких, якими були… царство їм небесне… ці двоє… І це нормально. Подивіться на дівчаток з модельних агентств – вони також майже усі однакові. Так і в нас. Біляві, блакитноокі хлопці із довгим волоссям – ось яких замовляють найчастіше.

– Обоє хлопців, ви кажете, мали довге волосся? – поцікавився Містер Марпл.

– Так.

Він знову витяг свого нотатника й, не зважаючи на Марину, додав ще один запис: «Чому волосся небіжчиков було зрізане?»

– Я вам більше не потрібна? – перервала його роздуми Марина.

– Ще одне запитання: скільки хлопців такого типажу у вас є на сьогоднішній день?

– На жаль, саме таких немає. Хоча, є ще Чорний король… ой, вибачте, Сергій – новачок, але він трохи рудуватий та статурою міцніший… Я можу сісти за свій стіл?

– Так, будь ласка. Я ще хвилин п'ять… – промовив слідчий, і обличчя його раптом видовжилося: до кабінету увійшов стрункий білявий юнак із довгим волоссям, зібраним на потилиці у «хвостик».

– Ви все ж таки прийшли… – сказала йому Марина але хлопець перебив її:

– Зайшов поглянути на вашу фірму. Можливо – на вас.

Марина раптово стерла посмішку з обличчя й ще раз звернулася до слідчого:

– Я вам більше не потрібна? Маю купу справ.

Містер Марпл зрозумів, що його час скінчився. Він повільно обійшов хлопця спочатку з одного боку, потім з другого, присвиснув, раптом простягнув йому руку, міцно потис, посміхаючися кривуватою посмішкою:

– Прийшли влаштовуватися? – підморгнув він хлопцеві, на що той презирливо знизав плечима. Мовляв, не збираюся звітувати.

Нарешті слідчий вийшов. На порозі офісу знову дістав записника й занотував у ньому загадкову фразу: «Наживка з'явилася…» Сьогодні він ще мав зробити невеличкий візит – до нічного диспетчера Лани. Хоча Дана В'ячеславівна й попередила, що жінка – інвалід першої групи і навряд чи зможе бути в нагоді…