Експансiя-I - Страница 44

Штірліц розплющив очі, відчувши, що помолодів на десять років, легко встав з високого дерев'яного ліжка, не боячись відчути той біль у попереку та лівій нозі, який постійно мучив його всі ті місяці, поки він лежав нерухомо в Італії, та й тут він давався взнаки, особливо на перших порах, коли він примусив себе відмовитись від ціпка, бо впадає в очі всім, він не любив вирізнятися із загальної маси, звичка — друга натура, нічого не вдієш, як-не-як з початку двадцятих років він жив за кордоном, за чужим паспортом; двадцять чотири роки, майже половину життя, провів серед чужих, за легендою. Він не дуже розумів, навіщо йому й зараз тут, у Мадріді, все ще треба бути непомітним, таким же, як і всі, але він відчував, що саме так він мусить поводитись, чекаючи того моменту, коли настане час шансу, а в тому, що цей час рано чи пізно настане, він забороняв собі сумніватися.

Штірліц налив води у великий емальований таз; глечик був не баскський (у тих безумні кольори, всі гончарюють як кому заманеться), скоріш андалузький, біло-голубий — цей колір холоду потрібен тамтешній сорокаградусній спеці, є хоч на чому спочити очам; вода за ніч нагрілася, хоча з гір тягло, прохолодою, все-таки жовтень; він довго вмивався, потім добряче розтер тіло рушником і відчув після цього якусь особливу бадьорість — уже забув, коли й було таке, мабуть, у Швейцарії після останньої зустрічі з пастором, як переконався, що роботу зроблено і в Даллеса нічого не вийде з Вольфом, наші не дозволять, чорта пухлого, ми рукаті…

Він спустився вниз, у невеличке кафе; за столиками ні душі, осінь; раніше, в часи республіки, сюди приїжджало багато туристів, жовтневі кориди найцікавіші, парад зірок, а після того як прийшов Франко, жоден іноземець у цю країну не приїздить, який інтерес навіщати фашистів, усе регламентовано, усе заборонено; кращі фламенко емігрували, чимало з них оселилися у Мексіці, на Кубі, в Аргентіні та Чілі, в музеях порожньо, народ неписьменний і напівголодний, не до картин і скульптур, заробити б на хліб насущний.

Старенька з чорною пов'язкою на сивому волоссі, а тому схожа на піратську матір, принесла йому каву, два шматочки хліба підсмажені на маслиновій олії і мармелад.

— А тортільї немає? — спитав Штірліц. — Дуже хочеться гарячої тортільї, я добре заплачу.

— У нас не готують тортілью, сеньйоре.

— Може, є де поблизу?

— Хіба що в дона Педро… Але він відчиняє свою кафетерію о восьмій, а зараз ще тільки пів на восьму.

— Який жаль!

— Може, хочете омлет, я приготую.

— Омлет? — перепитав Штірліц. — А картопля у вас є?

— Є й картопля, сеньйоре. А чого ж їй не бути…

— То чому ж не залити смажену картоплю з цибулею яйцями? Це ж і є тортілья, як я розумію.

— Взагалі це так, але я вже сказала, що в нас не готують тортільї. Це треба вміти. Не можна, щоб у кожному домі вміли все. Я вмію робити смачний омлет, про це всі знають на вулиці, от ним і можу вас почастувати…

— А чому не можна вміти все в кожному домі? — здивувався Штірліц. — По-моєму, це дуже добре, якщо всі вміють усе.

— Тоді не буде обміну, сеньйоре. Кінець торгівлі. Як же тоді жити людям? Треба, щоб кожен на вулиці вмів щось своє, тільки так добре робив, як не вміють цього робити інші. На нашій вулиці дон Педро готує тортілью та ще мигдаль у солі. Донья Марі-Кармен — паелью з куркою[24]. Дон Карлос славиться тим, що робить паелью з маріскос[25]. Я пригощаю омлетом, а дон Франсіско відомий тим, що варить худіас і тушкує потрухи, які йому привозять з Пласа де торос. Якби кожен міг робити все це в своєму домі, знову почалася б війна, бо у відвідувачів не буде вибору: всі усе вміють, невідомо, куди йти. Краще вже, щоб кожен знав своє, маленьке, але робив так, як ніхто із сусідів.

Штірліц замислено кинув:

— Розумно, ви дуже розумно мені пояснили.

Я все, завжди й скрізь, хоч би де я був, приміряю до Росії, подумав він. Це, мабуть, так з усіма, хто відірваний од батьківщини. Як було б добре, коли б ми брали в кожній країні розумне й прищеплювали це в себе дома. Дерева ж прищеплюють, і маємо чудові плоди; до старого могутнього стовбура пересаджують чужу галузку, яка потім стає неподільною частиною дерева. Так і зі звичками: почали ж у нас їсти картоплю, а як проти неї бунтували, як люто повставали проти того, щоб брати у рот земляний брудний горіх?! І ботфорт соромилися надіти, і жінку в Асамблею пускати не хотіли, диво, а не народ, який же він вірний тому, що звичне; воістину, «мужик, як бик, втокмачить він собі в довбешку дур, кілком його не виб'єш звідти»… Ох, який же поет був Некрасов, який велетень, він заслуговує, щоб йому присвятили романи й п'єси, творець громадської думки, рятівник бунтарів, аристократ, гравець, друг жандарма Дубельта й товариш в'язня Чернишевського — тільки в Росії таке можливе…

— Де у вас телефон? — спитав Штірліц.

— Ах, сеньйоре, ми його відключаємо на осінь та зиму. Гостей немає, навіщо платити марно?

— Але ж весною доведеться платити, щоб включити апарат у мережу…

— Все одно це дешевше. Онук підрахував, вія закінчив три класи, дуже грамотний, вільно пише й може читати Книжки з малюнками.

— Це чудово, — озвався Штірліц. — А може, ви знаєте, коли відходить автобус на Сан-Себастьян чи Сантьяго-де-Компостела?

— На Сантьяго автобус не ходить, туди можна добратися з пересадкою, тільки я не знаю де… Вам краще піти на автобусну станцію, сеньйоре… Там ви про все дізнаєтесь, та й попутні машини зупиняються, водії беруть у кузови багато людей, треба ж підробити у вихідний день…

— Спасибі, але ж на автостанцію можна подзвонити 8 автомата, економія часу… Де тут поблизу автомат?

— О, я не знаю, сеньйоре… Десь на площі, але я туди не ходжу ось уже десять років, дуже болять ноги, точніше дев'ять років, бо, коли сюди приїхав наш каудільйо, я ходила подивитися на нього й кидала йому під ноги квіти, але мене тоді вів чоловік і я зовсім не звертала уваги на телефони…

— Любите каудільйо?

— Так він же каудільйо… Як можна не любити того, хто тобою править? Звичайно, я його люблю, дуже люблю, і вся моя сім'я його дуже любить, а найбільше онук, який уміє читати… Та хіба ви додзвонитесь у суботу на автобусну станцію? Люди мають відпочивати в суботу, вони зараз п'ють каву, отже, вам краще піти на площу, там про все дізнаєтесь…

… Через півгодини після того, як Штірліц пішов, у пансіонат зайшов поліцейський, що відповідав за рехіон[26], він попросив дати йому книгу, куди естранхерос[27] вписували свої імена, номери паспортів і пояснювали мету приїзду; побачивши прізвище Брунн, саме те, яким цікавився Мадрід, — дзвонили ще вночі, з самого Пуерто-дель-Соль, у всі великі міста дзвонили, не тільки в Бургос, — поліцейський дозволив старенькій пригостити його кавою, з'їв омлет, закурив пуро[28] й спитав:

— Цей іноземець розплатився?

— Так, сеньйоре, — відповіла старенька, — він розплатився.

— Значить, він не повернеться?

— Так, сеньйоре, не повернеться.

— Про що він тебе питав?

— Ні про що погане не питав. Я сказала йому, що дуже люблю нашого каудільйо, і він пішов.

— А про твого сина, якого ми розстріляли, він не питав?

— Навіщо ж йому про нього питати, сеньйоре? Раз ви розстріляли Пене, значить він був винен, війна, нічого не вдієш… Ні, він не питав про Пепе… Навіщо йому питати про мого сина?

— Бо твій син був червоний, от навіщо. Всі естранхерос шукають по країні червоних, щоб знову почати громадянську війну і віддати нас Москві. Від чоловіка давно не було листів?