Дзвони зеленоi Галактики - Страница 49
Бачить Степанида, Сірко цей важенним каменем ліг на Петрикове серце — ніщо не зрушить. Аби могла, сама б… Степанида аж в’язати стала скоріше, кров їй ударила в голову — …сама передушила б отих мамонтів, не задумуючись. Скільки ж оце можна отак?!. Звірюку якусь охороняють, а людину, що ж, у могилу? За її добре серце?
— Вони такі гарні. Не шкодять, — сумно сказав хлопець, не знаючи, про що говорити далі.
— Не шкодять, — згодився Петро Павлович, якого аж тепер пропік сором за той безпричинний страх при появі Кості, а чого? Не скоїв нічого, побачив, написав — служба така.
Він знову повернувся пам’яттю у вчора, коли щось підказало йому: в лісі нещастя.
Світило сонце. М’які тіні стелилися землею — повернуло на полудень. Кортіло примоститися на зеленому горбочку, заплющити очі: сидиш і дивишся на себе, на своє життя. Що бачив, що знав? Ліс, річка, мамонти… Степанида. Земля і небо. Вареники в мисці… Може, й немало, заспокоював сам себе, та сумнів не зникав, ввижалося щось нетутешнє, зліплене з розповідей побувалих у закутках світу, вичитаного з книжок і газет, баченого на екрані. Світу багато. І люду багато. А щастя?.. Щастя… Тоді йому знову схотілося примоститися на сухому зеленому горбочку і — все…
Костя вийшов, тихо причинивши двері. Він був незадоволений собою — нічого не взнав, не вивідав, і йому здалося: через це, саме через це, що він нічого не взнав, повбивають і решту мамонтів…
…Нечеса примостився на сухому зеленому горбочку, заплющив очі і… побачив Сірка. Той важко біг, закинувши хобот на могутню шию. Босі, розпатлані, ледь покриті шкурами печерні люди наздоганяли його, кидали гостре каміння і сучкуваті обаполи, несамовито галайдакали. Вони хочуть убити мамонта, майнула в єгеря думка, він потягнувся до рушниці, аби пострілом зупинити юрмище, але, сіпнувшись, зрозумів, що міцно прив’язаний до молоденького дуба, під яким любив спочивати, тоді він рвонув з усіх сил, вирвав дерево з коренем, а воно почало підніматися вгору, почало піднімати його; ще помітив, як спіткнувся мамонт, попавши ногою у вирву, де щойно ріс дуб, устиг почути, як хруснули бивні, вгрузнувши глибоко в землю, і… прокинувся. Сонце висіло низько, било у вічі, гарячим потом ворушилося під пахвами. І тоді Петро Павлович відчув: у лісі нещастя.
2
Висновок ветексперта НДІ
мамонтознавства Академії наук.
“З 19…-го року вчені інституту досліджують умови життя, окремі функціональні особливості малочисельної групи мамонтів, які збереглися на території Лівобережжя Дніпра з часів четвертинного періоду. Мамонт Сірко — перший, який загинув за час досліджень. Попередні дані ветекспертизи доводять незаперечний факт отруєння. У крові знайдено залишки токсичних речовин інтенсивного характеру. Відповідь на питання про характер токсинів дасть додатковий хімічний аналіз…
Професору Малиновському В.Г.
“Прошу якомога швидше і ретельніше провести хіманаліз токсинів, виявлених у крові загиблого мамонта…
Телефонна розмова в столиці:
— Привіт хімікам-алхімікам, шукачам формули життя і морквяного морсу надурняк…
— Здрастуй, ламай-майстер, сірий вовк — червона шапочка!
— Казка — не тільки дитинство цивілізації, казка — надія на довголіття людства. Чи не так?
— Тільки не твоя казочка і не ваша. Філологія, письменство давно вже цілують підметки науці.
— А я й думаю собі, чого це в тебе черевики драні, що, зацілували до дірок?
— Може, й зацілують…
— Де твоя скромність? І як же тоді з поцілунками прекрасної слабкої статі?
— Не теревень. По-моєму, я на порозі незвіданого, перед дверима геніального…
— Відколи тебе знаю, ти все на порозі, все перед дверима. Коли ж переступиш, увійдеш і ми почуємо: “Еврика!”
— Одною ногою вже там…
— Серйозно?
— Цілком!
— Не продаси?
— Дорого коштує.
— Я ж не торгуюся. Принцип…
— До часу…
— Деталь…
— Ані півдеталі! Але повір: твій друг, крім пити морс, і сам спроможний заварити дещо таке, що всі ахнуть, а ти перший піднімеш руку і скажеш: “Прошу спокою, товариство! Я це передбачав ще двадцять років тому. Ось вам газета, ось вам стаття “Кредо молодого вченого”, тут чорним по білому: “В науці, як і в житті, Синиця Віктор не очікує на щасливий випадок, він його шукає, наближає, він готує його…”
— Впізнаю почерк справжнього майстра слова! Але ти мене заінтригував. Що сталося?
— Мамонт отруївся!
— Самогубство старого ревнивця?
— На вершинах людського духу немає метафор. І тут все просто: наївся, напився — прощай, світе білий…
— Оце і все? Цікаво…
— Дуже…
— Бажаю успіху!
— Взаємно!
Професору Сильнику М.Я.
“Колектив лабораторії, що його маю честь очолювати, у своїй науковій діяльності дбає насамперед про якість роботи, а не час Ті виконання. Тільки цим принципом керуємося й нині, оскільки за даних обставин результати аналізів будуть суттєвим внеском до розв’язання проблем, які мають не лише загальноінститутське, а й передовсім загальнонаукове, державне значення…
Телефонна розмова в столиці:
— Алло, товаришу письменник, не спиш?
— Вночі не сплять поети і сичі…
— Слухай, тільки не перебивай, слухай… Сам собі не вірю, але… Сталося фантастичне. Я відкрив препарат, ні, який з біса препарат! Кров! Ти пам’ятаєш мою ідею-фікс: у природі має, мусить існувати біологічний інгредієнт, що виконував би захисні функції людської крові? Так-от, він є! Він зараз переді мною! Організм людини надійно захищений від проникнення в нього збудників хвороб! Уявляєш: ніяких недуг! Ні тобі раку, ні інфаркту, не кажучи про сухоти чи грип. Я здолав одвічний бар’єр старіння. Кров — для безсмертних! Уявляєш, генії тепер зможуть жити вічно, вічно творити шедеври. Світ не оплакує геніїв — творці не вмирають! Перпетуум мобіле життя! Уявляєш, життя!..
— Знаєш що, Вікторе. Давай завтра зайдемо в “Чайник” і поговоримо… про безсмертя, а сьогодні…
— Ти нічого не розумієш! Наша кров — це енергія Місяця, субстанція вторинна, а я знайшов первинну — сонячний еліксир!..
— Все розумію. Перевтома. Епоха нервових стресів. І зі мною буває…
3
Степанида передчувала, що так воно й станеться — тягатимуть її Петра, як останнього злодія. Людям рота не заткнеш, от і плещуть, кому що заманеться. Спершу — вбив, а тепер — отруїв. Образа тиснула на серце, гнів розпікав його, і вона полотніла з лиця, хапалася за пігулки, — легшало, та ненадовго, зайнятись було нічим, в’язання паморочило ще більше, гнітючі думки снувалися безперервно, вона почувалася шовковим черв’яком у власному коконі і нарешті почала збиратися до столиці. Там — правда. Там — сила. І співчуття. Нікому нічого не казала, ради-поради не питала, тільки Кості, котрий теж змінився з виду, почувши плітки про дядька Петра, тільки Кості сказала, що їде, він же і причепився: “І я з вами, тітко Степанидо, і я…” Тепер стереже її вікна, як собака хату, — аби сама не подалася. Та ще й напоумлювати взявся: “У міліцію не йдіть, ви в редакцію зразу, розкажіть усе, ще краще — напишіть, щоб нічого не забути. Розкажете, а тоді писане віддасте, то й вони не забудуть…” Мо’, так і зробити? Степанида звіку нічого не писала. Кому? Нікому. З Петром в одній хаті, сестра у райцентрі — рукою подати, а більше… А більше їй і не треба.
Проте завагалася. Розказати — одне діло. А якщо там справді щось переплутають, забудуть, ой, як важко кінці з кінцями зводити, а вік не наїздишся у таку даль…