Дзвони зеленоi Галактики - Страница 2

Контейнер стояв посеред тихого літнього ранку. Відстрілений парашут, по якому перебігали легкі брижі, білів метрів за п’ятдесят на пагорбі. Ракети поблизу не було — мабуть, вона впала десь далі. Пілот глибоко вдихнув свіже густе ранкове повітря й відчув, як запаморочилося в голові. Та за хвилину все минуло, і він знову почав обдивлятися обіруч. Легенький вітерець боязко обмацував його обличчя, а навкруги, доки було видно, простягалася горбиста рівнина, вкрита яскраво-зеленою, наче після дощу, травою. Далеко-далеко від того місця, де стояв Пілот, ця безкрая зелена хвилястість вирівнювалася й сходилася з чистим блакитним небом.

Над контейнером високо вгорі ледь рухалася пір’їною хмарина, на тлі якої темними цятками металися ластівки…

Він постояв так іще трохи, потім опустився в гермокабіну й зачинив кришку.

Всередині було тепліше. Він почувався тут безпечніше, оточений звичними речами, приладами. Віднині це було, мабуть, єдине місце на всій планеті, де був для нього прихисток і дім.

Тепер потрібно було все зважити, у всьому розібратися й вирішити, що робити далі. Власне кажучи, вибір у Пілота був невеликий, а якщо вже бути точним — його не було й зовсім. Він сидів у контейнері на планеті, про яку нічого не знав і яку не міг залишити. Як трапилося, що в квадраті Малого Космосу, порівняно недалеко від Землі, виявилася планета не внесена до Зоряного Атласу, Пілот навряд чи зміг би пояснити. Може, таке сталося тому, що всі, пориваючись якомога далі, проскакували цю ділянку простору, котра, за логікою, давно вже повинна була бути вивченою. Не знати чому, у всіх з’являлася впевненість, що в квадраті, куди можна було залетіти в будь-який час і на будь-якому кораблі, вже давно нічого робити. Й саме тому ніхто не прилітав сюди. І якби не дві випадковості, Пілота теж ніколи не було б тут.

Розмірковуючи над тим, він усе чіткіше усвідомлював, що шансів вибратися звідси у нього практично немає. Повідомити про себе… Про це годі було й думати — дальність зв’язку бортової радіостанції незначна, розрахована на радіобуї, розміщені по трасі. Відстань же до найближчого виключала всяку надію на успіх. Та й енергозапас контейнера був обмежений. Єдине, що могло його врятувати, це випадковість, якийсь незвичайний збіг обставин, завдячуючи якому хтось міг би з’явитися тут. Але коли те трапиться, якщо взагалі трапиться, він не міг і припустити. Лишалося чекати й сподіватися. Можливо, й усе життя. І зовсім не виключено, що ніхто ніколи не прилетить або прилетить вже запізно. Але разом з тим могло бути й так, що вже завтра хтось з’явиться тут. Отже, можливість повернутися на Землю теоретично існувала, а відтак не залишалося нічого іншого, як чекати. Як довго він зможе те робити, залежало від кількості їжі та води. Запасів, що мав, вистачить щонайбільше на місяць. Потім можна протриматися ще місяць. Два місяці — майже нічого, тож у першу чергу мусив думати про провіант.

Поки ж у нього був контейнер, де він міг ховатися, тридцять шість літрів води, двотижневий бортпайок, одна зміна білизни, запасний комбінезон і легкий скафандр. Із зброї — індивідуальний бластер із двома запасними обоймами та ніж. Це все, що передбачалося інструкцією на поштовій ракеті.

…Він не дуже поспішав — дорога могла виявитися не короткою. Не варто було стомлюватися з першого ж дня. їжі мав із собою на сім діб, хоча то й були удвічі менші, ніж завжди, порції. Вирішив чотири дні іти вперед, решта часу відводилася на зворотний шлях.

Він прямував на південь м’якою, не дуже високою яскраво-зеленою травою. За його підрахунками, між ним і контейнером було вже десь кілометрів із сорок. Але навкруги все залишалося таким, як і тоді, коли він уперше визирнув із астролюка. Ті ж похилі невисокі, схожі один на одного горби, які далеко-далеко робилися меншими, непомітнішими, так що на самому обрії, сходячись із прозорим і нежарким небом, рівнина вже здавалася зовсім пласкою, пригладженою. Інколи над головою пропливало кілька напівпрозорих хмарин, що біля горизонту танули, поринаючи у безвідь. За весь збіглий час він не помітив жодного деревця, навіть кущика. Лише трава під ногами, мов випещений, доглянутий газон. І, ступаючи по цій безкінечній зеленій пустелі із схожими один на одного горбами, із одноманітністю, яка під кінець дня заколисувала, Пілот усе частіше й частіше помічав, що втрачає відчуття часу і простору. В такі хвилини йому ввижалося, що миттєвість якимось незбагненним чином зупинялася, і марилося тоді, що, крокуючи цілий день, він залишається на місці. Немов уві сні він озирався, зупинившись, поглядав управо, вліво, але всюди розходилася від нього та ж сама заколисуюча хвилястість пагорбів, котра починала вже гнітити, відштовхувати.

Опівдні Пілот звичайно лягав перепочити на пагорбі і засинав. Поспавши годину—дві, прокидався і збирався далі. Їв він двічі — вранці і ввечері, але порції були мізерні, й у нього вже давно з’явилося непереборне відчуття голоду. Іноді йому здавалося, що іще трохи — і він знепритомніє. Але жодного разу він не узяв більшої порції. За весь той час, що Пілот ішов на південь, йому не трапилося нічого їстівного. Струмків або річок він теж не бачив, але з водою було все ж простіше — вранці він збирав у видолинках росу. То була, звичайно, не така вже й розкіш, та принаймні смерть від спраги йому не загрожувала.

Пілоту залишалося йти на південь іще один день, потім мав вертати. Якщо нічого не знайшов би на півдні, то, повернувшись і відпочивши, поклав би собі рушити на північ. Потому, якщо не поталанить, — на схід, на захід. Про те, що робитиме, як не знайде нічого й там, Пілот намагався не думати.

Під вечір він дуже втомлювався й, забуваючи про голод, майже відразу засинав. Спав він на вершинах пагорбів, де вранці було менше роси, в спальнику, що пошив його з клаптя парашута.

Коли останній, четвертий, день шляху на південь закінчувався і Пілот піднявся на останнього пагорба, далі якого вирішив уже не йти, попереду була все та ж хвиляста безкрая рівнина, над якою вже розгоралися перші, поки що неяскраві, зорі…

Вертався він, незважаючи на втому, швидше, ніж ішов уперед. Може, тому, що, як говорив сам до себе, йшов додому.

Коли опівдні третього дня він піднявся на пагорб і побачив контейнер, це вже було не те місце, яке він покинув майже сім днів тому. І він відразу помітив різницю. її не можна було не помітити.

Побачене так відрізнялося від того, що оточувало його досі на цій планеті і в той же час було таким бажаним, що він боявся дихати, аби не сполохати те диво.

Він поволі зійшов із пагорба.

Справа від контейнера купкою росло десятка півтора молоденьких вишень. Ніжно-зелене листя на гілках виблискувало і було ще липке, немов тільки-но розпустилося. Пілот машинально торкнув листя, потім провів рукою по гілках, по тоненьких стовбурах і, нічого не розуміючи, сів на землю.

Прямо перед ним лежала бляшанка з-під фруктового компоту…

За день Пілот вже йшов на північ, несучи із собою галети й дві банки вишневого компоту. Коли в кінці четвертого дня, переконавшись, що далі та ж сама горбиста рівнина без кінця й краю, він повернув назад, в кишені у нього було тридцять дорогоцінних вишневих кісточок із першої бляшанки.

На зворотному шляху Пілот зупинявся через кожні півтора-два кілометри, ставав на коліна й починав виполювати від густої трави ділянку. Закінчивши, діставав ніж, старанно перекопував землю і обережно саджав вишневу кісточку. Інколи, вже рушивши далі, він повертався, бо йому здавалося, що щось негаразд, відкопував її, обдмухував, обдивлявся й пересаджував.

Він розумів, що приречений жити тут, мабуть, довго, можливо, й усе життя, тож як хотілося йому, аби на цих пагорбах, хай не усюди, дома ж теж було не усюди, росли дерева, нагадуючи ті місця, де він виріс, нагадуючи велику спокійну річку, Хутір на кручі, який весною тонув у вишневому квіті….

Через те, що доводилося часто зупинятися й затримуватися, саджаючи кісточки, Пілот повернувся до контейнера лише наприкінці п’ятого дня, не ївши нічого майже дві доби. Деревця, які він розсадив довкола, були вже вищі за нього.