Дзвони зеленоi Галактики - Страница 13

Незбагненне сяйво різко вдарило в очі. Ще відчайдушніше напружила м’язи, розпачливо кидаючи клик безодні…

Опам’яталася від незвично лагідного повіву, переданого їй рецепторами костюма. Ворухнулася — ніякого болю. Спершись на лікті, підвелася.

— Будь ласка, не хвилюйся. Ти у благодатному середовищі, — інтимно проказав чийсь приємний голос. — Звільнися від екіпіровки, вона тут зайва…

Нора довірливо зняла шолом. Над головою розсіювалася казкова злива світла. Замружилася і довго не могла розплющити очі, поки не здогадалася прикрити їх долонями. “Середовище” оглядала крізь ледь розтулені пальці. Вона стояла на галявині. її хороводом обступали якісь міфічні ошатні створіння — золотисті, сріблясті, пурпурні, строкаті, зеленаві…

— Почувайся, як у себе вдома. Тут ніщо не загрожуватиме тобі, — припрошував той же Голос. — Даруй, що шлях сюди нелегкий, плутаний і карколомний. Це не наша вина, але спілкування з нами збагатить, витончить твої почуття і наблизить до вічного джерела пізнання.

Хто ж це звертається до неї? Нора огледілася — нікого! Натомість уздріла за дальнім окружним поясом зелені химерні скелі, що сходилися високо у вузьку горловину. “Мабуть, крізь неї я сюди попала. Цей храм, — підсумовувала подумки, — схожий на величезну колбу”.

Світло випромінювали хаотично літаючі кульки. Росисті віяла фонтанів наповнювали повітря свіжістю, гомінким дзюрчанням. Дихалося напрочуд легко…

Нора пригадала рідний мегаполіс, накритий велетенським куполом. Щоранку його окурювали парфумними газами. Малиновою спіраллю просочувався у квартирку амарант “Ой гаю, мій гаю”, насичений ароматизованими корисними протеїнами, лізином тощо… Але хто до неї звертається?

— Тобі хочеться знати, з ким маєш справу? — Голос ніби читав її думки. — Все, що тебе оточує, це зелене підпілля Плазміди. Ти чуєш його сконцентрований голос. Тож, будьмо знайомі. Прошу…

І вона рушила до найближчої картини, яка начебто поманила її. Не йшла, а пливла пухнастими зеленими хвилями, що розступалися і знову шурхітливо накочувалися аж до коліна. Однак її душа чомусь скніла. Чи не від психологічного упокорення чужій волі? Поглянула на годинник і спантеличено зупинилася.

— Пробачте, не маю права гаяти час. На мене чекає екіпаж, я запізнююся на двадцять хвилин. Розумієте, на цілих двадцять хвилин! І що ж то буде? Будь ласка, поможіть мені вибратися нагору. Благаю… У вас дуже гарно, любо, цікаво, тільки я поспішаю. Дуже вже поспішаю.

— Мила дівчино, екіпажеві зараз не до тебе, повір. На планеті знялася немилосердна буря зі смерчами. Твоїм колегам зараз непереливки.

— Тим паче я маю бути з ними, — наполягала Нора.

— Твій порив благородний і зрозумілий. Але ж тобі, на жаль, не дано вміння прогнозувати події. Ось у чому твоя вада! Запам’ятай: раз потрапила сюди, у тебе не може бути невідкладних справ. Забудь про них, краще передовірся нам, а ми вже потурбуємося…

— Але ж я тут не за власним бажанням, — делікатно заперечила.

— Можемо уточнити: за порадою дорогої тобі пальмочки, нашої вірної родички, якій ми вдихнули життя. Хоча яке це має тепер значення? Після падіння ти дістала серйозні травми. За короткий строк наша аварійна служба здійснила складну, на рівні генів, операцію відновлення. Більше того, заодно вилікували твої вроджені, приховані хвороби. Не хвилюйся, жодного сліду не лишилося. Людські руки такого робити поки що не вміють. Вибач, що так сталося. Ми свідомо не подбали про вільний вхід сюди істот, що йменують себе людьми. У нас є чимало підстав не довіряти їм. Я ще скажу про це. Між іншим, наш зелений самозахист спрацював, як тільки приземлився ваш корабель. Ми не хочемо себе розсекречувати. Ти ж нам імпонуєш: у тебе є душа, яка ріднить з нами. Завваж: з людського роду ти перша, кому випало завітати до нашого підпілля. Усе, що бачиш тут, то справа його розуму, праці і фантазії. По суті, це унікальна фабрика живого. Унікальна, бо все, чого досягли транспланетні корпорації людей, скопійоване в минулому з нашої природи і далеко не найкращим чином. Ми продукуємо лише живі організми, але нової, розумнішої формації. Тож нам не байдуже знати твою неупереджену, відверту оцінку. Ти збагнеш нашу душу, якщо пройдеш далі.

— Ну, зізнайся, будь ласка, ти Неофлора?

Відповіді не було, і, примирившись із становищем бажаної запланетної гості, Нора попростувала у казкову глибину.

— Ти крокуєш днищем кратера згаслого вулкана, — наче гід, упроводжував її біоголос. — Можеш уявити, куди втрапила жменька піонерів-крилаток, вирвавшись з полону суховіїв: непроглядний морок, шлаки, металеві оплавки і ні краплини води. Умови жорсткі, але саме тут знайшли собі надійний притулок залишки колишньої флори Плазміди. Тобі важко повірити, але ця планета вся була вдягнена в наш смарагдовий наряд. Спустошили її двоногі побратими — плазмідяни. До речі, зросли вони в нашому первісному лоні. Палеонтологія підтверджує те. Видобувши з еконіші рослин гени розуму, відірвалися від нас. Відчувши свою вищість, не забарилися стати володарями планети. А щоб назавжди порвати з нами в роді, заходилися конструювати свою штучну природу із залізобетону та громад машин, яких змусили працювати на себе. Заради надуманих благ поглинули спершу ліси, а згодом взялися перехімізувати всю рослинність. Бо що ми значили для них? До певного часу слугували фоном для розваг, зрідка — ліками, адже першими вирвалися з хаосу задубілої неорганіки, а потім на нас почали дивитися як на товарну масу. Апетити їх транспланетних корпорацій не знали спину, зростали в геометричній прогресії. Чим все скінчилося, ти вже побачила. Настала ера непередбачених катастроф, і плазмідяни в паніці подалися на своїх фетишах-машинах до енергетичніших світів. Куди саме — ми не цікавилися, небесних доріг багато. Але факт: вони покинули планету напризволяще, на поталу нищівним суховіям. Вони не зважили на істотні зрушення в нашій біоструктурі. Вціліла флора збудила в собі надійну імунну систему, зважилася на відчайдушний стрибок у своїй еволюції, обрала такий шлях мутацій, щоб створити нову саморегулюючу генерацію зелені. Інакше кажучи, прафлора подавала руку плазмідянам, аби спільно з ними врятувати планету. Думаєш, це їх навело на розум? Овва! Ота простягнута рука так і зависла в повітрі. Сумна, як бачиш, наша передісторія… Дорога гостю, — урочисто і піднесено зазвучав Голос, — ти наближаєшся до первісного березового гаю. Наша гордість!

Нора сповільнила ходу. Замість звичних малинових кілець перед нею відкрився… ліс білокорих стовбурів. За поясненням звернулася до енциклопедичного комп’ютера, якого носила в нагрудній кишені. Березовий гай — угруповання білостовбурних дерев, які мають у 10 разів більшу просвітленість крони, ніж ялини. “Ялину” уявила відразу — високий пластиковий конус, густо помережений протекторними насічками і розкішно вбраний дорогими цяцьками. З усіх боків його “обстрілювали” промені лазера, імпровізуючи веселково-салатові ефекти. В мегаполісі він був неодмінним атрибутом новорічних спектаклів для дітвори і називався… святковою ялиною…

Щойно зайшла під розлогі шати — враз хлюпнула світла повінь, наче хтось зненацька ввімкнув променисту люстру. Велетенськими свічками замерехтіли довкола гінкі зеленокосі красуні в білих льолях. Підійшла до однієї ближче. її тремтливе листячко нагадувало людські серця в мініатюрі, багато-багато…

— Прихились до берізки, і вона повідає тобі, що мріється їй в режимі “літо”. Щира людина має відчути душу, яка є в кожній рослині.

Нора припала до гладенької, припудреної білим нальотом деревини і затамувала подих, принишкла.

— Спасибі, дівчино, за милий дотик, — прошепотіла берізка. — Довго житиму цією ласкою. Тільки тобі викажу заповітне. Мрію я побачити голубе небо і помилуватися танком білих лебедів у ньому, хочу покружляти й сама в парі з прудким вітерцем, почути пісню закоханих і хоча б один, але щоб запав у саму душу, радісний викрик малюка, котрий натрапить коло мене на головастого гриба.

Вислухавши невимірну тугу рослини за повнотою життя, гостя співчутливо погладила її кору і пішла далі. Слабкими електричними розрядами потріскував під ногами прожухлий падолист. Шанобливо розступалися дивовижні ансамблі дерев, кущів, і кожен був феєрично неповторний. Іноді щось прудконоге схарапуджено зривалося неподалік в траві і навтьоки кидалося в гущавину, залишаючи по собі вибачливе погойдування звисаючого гілля. Уповільненою блискавкою промайнула над головою диво-пташка, її довгасте кольорове оперення струменіло всіма спектрами веселки. Невдовзі з глибини гаю тричі долинуло задушевне “ку-ку”… Нору пройняв естетичний транс. Довгенько не рушала з місця, все сподівалася на повторний номер.