Двi хвилини правди - Страница 7

- А мені - ні.

- Ти справжній друг, Євпраксіє. Знайдемо когось і для тебе!

Вона штовхнула його в плече. І додала:

- А загалом, мені ці жарти не подобаються. Ми дорослі люди. І їдемо працювати. І твоє благодійництво щодо знудженої на сільських просторах гарненької шльондри тхне звичайнісінькою… м-м-м… Коротше, тим, що вдарило тобі в голову.

Він подумав, що вона таки не права. Хоча, власне, відсотків на двадцять, це було приблизно так. Крадькома поглянув у люстерко. Офіціантка сиділа, трохи відкинувшись, і дивилася за вікно. Її обличчя виглядало втомленим. Мабуть, вона встає о п’ятій, подумав Дан, чи взагалі - працює цілодобово. Адже машини зупиняються біля дорожних забігайлівок будь-якого часу дня чи ночі.

- Ми просто зробили добру справу. Нехай перепочине… - сказав він. - Поглянь, яке втомлене в неї обличчя. Вона зараз засне…

Він знову відчув деяку незручність, ніби йшлося про тварину.

- Ми будемо оберігати її спокій, втрачаючи свій… - Єва знову перейшла на єхидний, іронічний тон, який він недолюблював. - Вона спатиме на підставленій тобою руці в той час, коли поруч хтось звалиться в прірву.

- Що за нісенітниця? - не зрозумів Дан.

Єва теж поглянула в люстерко над своєю головою.

- Вже задрімала… - задумливо повідомила вона і продовжила: - Це не нісенітниця. Колись давно я прочитала оповідання якогось француза. Прізвище, вбий, не пам’ятаю. Це була якась збірка. Тепер ніде не можу її знайти… Там двоє - чоловік із нареченою - пішли прогулятися на природу.

Він був успішним галантним паном, здається, адвокатом, вона - чудовою дівчиною з впливової заможної родини. Вони сіли поблизу водоспаду, над урвищем, поїли, випили вина і дівчина задрімала на його плечі. Він думав про те, що до весілля йому не варто її займати, що вона - чудова партія для нього, що він кохає і поважає її. Що вона буде доброю матір’ю його майбутніх дітей. Одне слово, ідилія. Через якийсь час помітив, що стежкою, яка в’ється понад урвищем, їде дівчина на велосипеді. Вона була не схожа на його аристократичну наречену - проста і природня, без зачіски і мережив, з рум’янцем і здоровим блиском в очах. Звісно, думки його пішли шкереберть, стали більш земними і чуттєвими. А його життя і плани на майбутнє видалися штучними, нудними, безпросвітними. Дівчина доїхала до вузького місця над урвищем, до самого краю водоспаду і раптом - безгучно і моторошно зіслизнула у воду… Це сталося миттєво.

Що зробив наш герой? Спершу відчув шок. І… залишився лежати, тримаючи на плечі голівку своєї нареченої. Далі були різні рефлексії. Він думав про те, що дівчині нічим вже не допомогти - її закрутило у вирі і знесло далеко від цього берега разом із велосипедом. Якщо він здійме галас, йому доведеться давати свідчення в поліції, виправдовуватись, чому не кинувся за нею у воду. Зрештою, це відкладе весілля. Зрештою, наречена подумає, що він - боягуз. Зрештою, вона… спить і свідків цієї події немає. Вони підіймуться і поїдуть в місто. Все забудеться. І він лишився лежати! Ніби нічого не сталося. Потім наречена прокинулась, він ніжно поцілував її і вони попрямували до станції. Цілком задоволені прогулянкою на свіжому повітрі. Потім, вже пізно ввечері, він подумав, що дівчину на велосипеді можна було б врятувати. Тим паче, що плаває він добре… А ще про те, що тепер із ЦИМ йому доведеться жити. До скону.

- Божевільна історія…

- Типова, в метафоричному сенсі… В ній не написано лише про те, що було б, якби він її врятував. Певно, його життя склалося б інакше… Часом одна мить вирішує все і перевертає життя з ніг на голову.

Або навпаки…

Єва замовкла.

Вони їхали повз лани з похилими, вигорілими голівками соняшників. Він подумав зупинитися і набити ними багажник - чи хтось би зупинив їх?

Дорога, рух дивним чином сколихували мозок. Минуло години зо три, як вони виїхали з міста. І зо дві, як на задньому сидінні опинилася офіціантка.

Дорога не була надто мальовничою, а траса - зручною і гладенькою, якими вони бувають за кордоном. Машина увесь час підстрибувала і Єва стиха лаялась. Дан думав про камеру в багажнику. І про те, хто і як живе в селах, що пропливають за вікном.

Можна було уявити, як, впоравшись із господарством, жінки сідають дивитися серіали, поглинають їх, мов наркотичне зілля і намагаються відтворити штучні монологи в умовах вже своєї місцевості, але - подумки, бо звертатися немає до кого. Дон Педро хропе, розповсюджуючи сморід перегару, Хуан Карлос із Мігелем Санчесом зачинилися в стайні, поцупивши слоїк самогону, Паскуалє ще малий і колупається в носі, а Анхель ніколи не ходить до лазні, хоч і вдає з себе «першого хлопця»…

Села були різні. Дан знову сміявся, вказуючи Єві на назви. Проте вона втомилася і вже не реагувала. Дівчина на задньому сидінні спала. Чи вдавала сплячу.

Єдине, що неповторно вражало - маленькі церкви. В бідніших селах це був просто побілений будинок із хрестом на даху. Але були й інші. З позолоченими або блакитними банями, з вітражними вікнами…

- Ти буваєш в церкві? - поцікавився Дан.

- Не часто. Не люблю столичних церков.

- Давай зупинимось біля котроїсь. Подивимось, що там всередині.

Власне, цього разу він вгадав її бажання. У неї самої була потреба зупинитися.

Їй давно, дуже давно - ще там в метушні її роботи - кортіло заїхати до якоїсь маленької церковці. Саме до маленької, сільської, де рушники вишиті місцевими бабусями, а ікони - зворушливо намальовані невідомими малярами.

Єва кивнула. І вони почали вдивлятися в дорогу, обираючи місце, яке б їм припало до душі.

…Мотор заглох. Єва мовчки сиділа за кермом, втомлено схрестивши руки.

Дивилася на церкву за білим парканом. Почався дрібний дощик.

Дівчина на задньому сидінні спала. Данові знову здалося, що вони - єдині у всьому світі. А цей монотонний стукіт крапель по капоту відраховує миті його життя.

- Я стала черствіти, Дане, - раптом сказала Єва. - Я черствію. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця за склом у музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Але ось так… коли місто позаду, а ця маленька церква - попереду, мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. Здається, зайду досередини і почну качатися по підлозі, як юродива. Якось я таке бачила. І після того перестала ходити до таких закладів…

- Не знав, що ти така вразлива, - сказав Дан. - Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

- Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому - не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, - вона поглянула на годинник, - так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.