Двi хвилини правди - Страница 46

…Потім розпочався довгий сон, схожий на японські хокку. Кожну наймізернішу річ, яка відкривалася моєму зору я сприймав, як частину світобудови, ніби одразу потрапляв до її середини. І наново вивчав суть живих і нежевих істот.

Міг відчути себе комахою, грудкою цукру, що лежить на столі, свічкою, краплею воску на скатертині, глиняним глечиком чи візерунком, намальованим на ньому - все це для чогось потрібне або кимось вигадане саме таким, яким існує нині.

Тут було зовсім інше повітря - воно мало запах розрізаного яблука. І стояла така дивовижна тиша, що, доки не звик, у мене боліли вуха.

Непомітно почалася зима. Поки дорога не закрижаніла, я з’їдив до райцентру, отримав грошовий переказ і накупив різні необхідні речі. Навіть купив їй теплу шубу з кролика - інших не було, мріючи, що колись дам їй все, чого вона потребує зі своєю витонченою красою, яка вразила мене з першого ж погляду.

Кожен ранок на кухні нас зустрічало вогнище, розпалене в каміні і сніданок, зроблений нашими майже невидимими господарями. Вони тактовно не турбували нас, займаючись своїми справами. Ми снідали і якщо не було різкого вітру, йшли до лісу і лежали там в снігу, дивлячись на верхівки високих ялин і на небо за ними, по якому пливли хмари. Вони то з’єднувались, наздоганяючи одна одну, то знову пускалися в самотні подорожі. Ми, як і ці хмари, існували окремо від світу. Я відчував, що з кожним днем люблю її ще сильніше, ще божевільніше, з відчаєм злочинця, котрий не може зізнатися у скоєному. Хоча всі честолюбні плани відступили, згорнулися у нікчемний клубочок, кінець якого я свідомо випустив з рук.

Але я мав сказати їй правду, а вона мусила її знати і… І пробачити.

Адже рано чи пізно нам доведеться повернутися до міста і розпочати інше життя - купити квартиру, народити дітей, працювати і потім померти в один день…

Був пізній вечір, вона вже лягла. Я сів на краю ліжка, почав говорити щось незначне. Вона посміхалась, читаючи по губах. В останню мить я схибив - не витримав і повернувся до неї спиною. Моя сповідь в нікуди була репетицією, спробою впорядкувати і більше-менш виструнчено розповісти правду пізніше, коли наважусь. Я розповів, як отримав цікаву і незвичайну пропозицію, як запалився ідеєю, як почав знімати крихітною міні-камерою, і через які муки сумління мусив пройти. І ще маю пройти до тої межі, за якою «переможців не судять». А ми будемо переможцями, адже це буде незвичайне кіно - те, про яке я мріяв все життя… А ще сказав, що ніколи нікого так не любив.

На цих словах я повернувся до неї обличчям. Вона лежала, повернута до стіни в тій позі, в якій колись спала на горищі в одному з сіл. Але тепер я міг обійняти її, дихати її волоссям, торкатися і цілувати її лопатки. Певно, вона заснула.

…Прокинувся від холоду - її не було поруч. Дослухався, чи не розворушує вона поліна в каміні, чи не торохкотить чашками, готуючи каву. Але в приміщені стояла тиша. Я вскочив, оббіг все і побачив, що на цвяху немає її шуби, а на подвір’ї від гаражу і до воріт тяглися дві вже закрижанілі ринви - сліди від шин.

Я кинувся до хазяйського помешкання…

- Ваша дружина виїхала ранком до райцентру, - знизала плечима хазяйка, - Я відмовляла її - дорога зара погана. Але вона сказала, що їй необхідні якісь речі… Косметика… Чи ще щось подібне…

«Косметика», «сказала»? Що за маячня?!.

- Моя дружина не розмовляє і не користується косметикою! - вигукнув я.

- Вона так сказала!

Дурниці. Брехня. Я повернувся до флігеля і почав чекати.

…Я втратив всі відчуття реальності. Ходив до лісу, до нашого місця і там голосно вив. У кожній паузі на мене зрушувалась нестерпна тиша лісу, який без неї був ворожий до мене. Я втратив голос - міг лише ось так вити на зірки, розгрібав їх руками, намагаючись плисти, але вони, мов леза різали руки своїм гострим промінням.

Наступного дня я попрощався з господарями і почав спускатися. Скільки йшов, не знаю.

На одному з віражів на дні озера в глибині вузької вущелини побачив жовтий капот машини. Тої машини, яку ми так весело фарбували влітку, вже знаючи, як нам добре разом…

Не пам’ятаю, як дістався найближчого міста, як їхав у потягах, з яких мене зсаджували люди у формі. Їхні удари в обличчя і теплі струмені крові сприймав, як ознаку того, що ще живий. Я втратив голос і можливість розуміти людську мову. Не міг бачити і чути людей. Підбирав «бички» і палив, сідаючи перепочити біля смітників. Нарешті із подивом побачив у вікні чергового потягу, в якому простояв ніч в тамбурі, обриси столичного вокзалу. Побрів містом. Кілька разів наздоганяв силует у схожій шубі, одного разу навіть вчепився в комір і розвернув жінку обличчям до себе - вона дала мені ляпаса і втекла. Якийсь чоловік з усієї сили штовхнув мене і я здорово вдарився головою о скло вітрини. Повільно осідаючи на землю, бачив у чорному склі якусь потвору в брудній розірваній куртці. З магазину вискочила жінка і сказала: «Геть звідси, блохастий!»

Якимось дивом дістався свого будинку. І, не знімаючи одягу, ліг на підлозі…

Теж не уявляю, скільки так пролежав, але коли підвівся, кістки мої боліли, ніби я встав з могили.

Я не знав, що фільм було вже знято і з величезним успіхом продемонстровано у всіх кінотеатрах країни. І це був лише початок.

Потім мої боси купили мені квартиру. І білий костюм для презентацій, в якому я і з’їздив до Єви…

…

Сцена 20

НАТ. ІНТ. ДЕНЬ. ТРАСА. САЛОН АВТО

По трасі їде автомобіль. Довкола - довгі лани із соняшником. Дощ. Ганна, Алекс.

ГАННА: Я стала черствіти… (прим. ред - вирізати ім’я - виправити на «Алексе»). Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я - штучна паляниця, котра лежить за склом в музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно - слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. (Прим. ред - вирізати речення) Мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. (Прим. ред - вирізати до кінця монологу)

АЛЕКС: Не знав, що ти така вразлива…

ГАННА: Я хочу все кинути. Купити трейлер і ось так їхати - світ за очі…

АЛЕКС (посміхається):… а коли закінчаться гроші - пограбувати сільский клуб?

ГАННА (посміхається): Не обов’язково! Можна красти картоплю… Полювати… Рибалити… Ось це і буде середньовіччя.

АЛЕКС: Поглянь, зайко, на свої нігті. Де тобі підправлятимуть манікюр? В Недогарках чи Козятині?

ГАННА: Смієшся? А я, до речі, кажу правду…

АЛЕКС: Я теж…

Авто проїжджає повз невеличку придорожну кав’ярню і знижує швидкість

ГАННА (читає назву кав’ярні): «Чи-ка-го»… Господи, це ж треба! І тут - Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати в кукурудзі…

…

Сцена 90

НАТ. НІЧ. СТАДІОН

Глибока темрява, в якій по черзі починають вмикатися невидимі софіти - «клац-клац-клац». В темряві виникають довгі порожні сидіння на велетенському круглому просторі. Останній софіт висвітлює скулену постать Героя. Той затуляє обличчя руками. Камера повільно віддаляється… Все далі, далі, далі…

Стадіон перетворюється на кратер безлюдної планети, оточеної темрявою.

Кінець фільму

…Я влізаю у ванну. Вода давно прохолола. Але мені байдуже. Я згадую фінал - почергове клацання величезних невидимих ліхтарів. І раптом мене будоражить шалена думка: а якщо з’омка триває?!!