Двi хвилини правди - Страница 40

Іншого одягу тут не знайшлося.

Отже, ми сідали вечеряти, як дві дивних білих примари з минулого. Й іноді навіть не могли їсти через те, що весь час пирскали від сміху. Сміх передавався іншим. Навіть Аугустині. І лише Марія, жінка пряма і сувора, невдоволено супила брови. Своєю присутністю ми псували всю урочистість цього «священного місця».

Їжа завжди була однаковою і виставлялася посеред столу у величезній глиняній макітрі - варена картопля, шкварки, яйця та багато різної зелені. Це теж відлунювало старовиною і було дуже, дуже смачним. Ми мовчки стукотіли ложками та виделками і часом мені здавалося, що так триватиме вічно, що ми - одна велика родина, котра займається чимось забороненим і по котру - ось-ось! - прийдуть…

Аугустина з нами майже не розмовляла. Тільки короткими реченнями давала ті чи ті вказівки. Я не боялась її, хоча бачила, що будь-якої миті вона скаже те, що я хотіла б приховати. Проте вона мовчала.

З поміж інших дім Аугустини вирізнявся багатьма прибудовами, за якими можна було вирахувати періоди її сходжень: від початку хатка була невелика, а потім із двох кімнат прорубалися двері в інші, просторіші.

Першого дня Аугустина мовчки розвела нас по кімнатах в різних кутках будівлі та щільно стулила фіранки на вікнах.

- Доки ви тут, - коротко пояснила вона, піднявши догори палець.

Цікаво, за кого вона нас мала?

На новому місці я почала висипатися і мені снилися жовто-зелені смугасті сни.

Ранком прокидалася від того, що він стояв на порозі і помахував у повітрі пензлем.

- Вставай, соню, - казав він. - На нас чекають великі справи!

Я поглядала в шпарку між фіранками і бачила, що довкола будинку, як і завжди, вишикувалась черга. Вона стояла в будь-яку погоду. Ми пили каву на дальній веранді, слухаючи, як по даху барабанять великі краплі, а тоді по мокрій траві прокрадалися до сараю. До жахливого рябого авто, заручниками якого ми стали. Я хотіла, аби так тривало завжди.

…Сьогодні ми знову перевернули відерце з фарбою!

…Бачила багато - того, про що ніколи нікому не розповім. Ніколи і нікому.

Думала багато - і все намарне. Грішила. Тому, що так складалися обставини. Багато сміялась і багато плакала. Плакала - на людях, сміялась - тільки на самоті. Не ходила до церкви - давалося взнаки чи то давнє зґвалтування на олтарі, чи те, що не могла вклонятися, ставати на коліна. Розуміла, що причиною цього була гординя, котру не могла здолати. Бо була впертою.

Поставила на собі хрест. Проте не припинила доглядати за тілом у косметичних салонах.

Прости мені, Господи…

Я несу в собі лише зло. Я в цьому впевнена. Я розповсюджую заразу зі швидкістю ділення ракових кліток. Я сама - ця зараза. Я ненавиджу любов, бо її не існує. Якби вона існувала, у неї було б моє ім’я, хоча б одне з моїх імен. Якщо це не так - я ненавиджу її. Я хочу забитися в глухий кут і шкіритись, гарчати, дряпатись і кусатись. У мене хвора уява і холодне серце. А можливо, його зовсім немає. Можливо, його вирізали на тому олтарі разом із ненародженим немовлям.

Прости мені, Господи…

Я не вірю в родину. Я давно спостерігала за людьми, за парами, і розчарувалась у родині. В сучасній родині. Я знаю, що розбити її досить легко - все одно, що роздушити шкаралущу яйця, з якого видалено серцевину - хрясь! - і все. Я робила це безліч разів - не тому, що таке стерво, а щоб хоч раз помилитися. І не помилялася! Тому і не хотіла грати в таку гру. Я слухала розмови жінок і мене трусило від акцентування на їхній єдиній гордості - присутності в житті носіїв шкарпеток і поціновувачів страв, які вони робили хоч і без задоволення, але з почуттям добре виконаного обов’язку. Часом так само вони говорили про секс.

Ці жінки навіть уявити не могли, як їх гурмани залюбки пили в мене звичайну розчинну каву і без упину, без упину говорили про те, про що їм не цікаво і нема з ким поговорити вдома…

Прости мені, Господи…

Я жорстока і підступна. Я не маю права робити подібні експерименти. Але я їх робила. Присягаюся - лише аби помилитися!

Спостерігала, як жінки туляться до своїх чоловіків, втискаються в саме вушко, щось туркочуть - і в їхніх очах палає впевненість, що той, кому вона сповідається, - єдиний у світі здатен зрозуміти, пожаліти, розрадити, підтримати, вислухати, сховати, захистити. Таке зворушливе упинання носиком у вушко для мене - суцільний цирк, а його схвильований погляд поверх її схиленої голови - елемент атракціону. Одного разу, побачивши таку сцену в метро, я посміхнулась. І він, тримаючи голову дівчиська на плечі (чи не скаржилась вона йому в ту мить на вагітність?), посміхнувся у відповідь. Він міг думати кількома частинами тіла одночасно в той час, коли дівчина зосередилася лише на його теплому і надійному плечі. Воно було для неї всесвітом.

Прости мені, Господи…

Аугустина сказала: якщо якась проблема не вирішена в минулих життях, вона висітиме над тобою, доки не вирішиш її в наступних. Вона дала мені два тижні, аби я це зрозуміла. Я зрозуміла. Але від того не стала ненавидіти себе менше.

- Чому ви допомогаєте нам? - якось запитала я її.

- Ви - неприкаяні. Ви - середина між добром і злом, - відповіла вона. - З вами я чую лише шум океану - і більше нічого. Шум океану мене заспокоює. Щойно вас тут не стане, я знову слухатиму голоси тих, хто знає чого хоче. І не зможу спати.

…Почалися дощі.

Вночі я дослухалась, як шумить злива. Я би хотіла жити в такому будинку.

Іван сказав, що побудує його довкола живого дерева. Він знає, як це робити…

Він лежав на широкому ліжку, вдихав дивний аромат старовинних лляних простирадл і йому здавалося, що перебуває він на дні запашного океану, під шарами різних ароматів. Перший, який він відчув у себе в грудях, - запах стиглих слив, далі був яблучний, а ще вище нестерпно гарно пахло бузком. Він роздував ніздрі, намагаючись вгадати: що далі? Аромат скошеної трави? Запах згаслого вогнища? Молока? Він бовтав рукою у повітрі, аби змішати ці потоки, але вони не змішувались. І спочатку однаково пахло стиглими сливами, що лускаються від соку і цукру…

Він думав про те, яким би він міг намалювати цей запах?

Заплющував очі і бачив, як за повіками виникає інший світ - сині, мінливі хвилі на тлі яскраво-помаранчевої пустелі. А якщо під закритими повіками поводити зіницями догори-вниз, тоді помаранчева пустеля згасає і натомість виникає блідо-зелене озеро, по якому, мов водомірки, ширяють чорні крапки. Це було схоже на зародження всесвіту, на магму, котра перевтілювалась у різні форми і змінювала кольори перш ніж встигала застигнути й перетворитися на твердінь.