Двi хвилини правди - Страница 17

Він ще ніколи настільки гостро не відчував самотності. Дивувало й те, що він не хотів «втопити» її у цих очах, що найімовірніше, зробив би раніше. Байдуже з ким. Йому не раз доводилося «бити на жалість». Це безпомилково діяло майже на всіх його тимчасових супутниць.

Подумавши про це, Дан відвернув голову від глухонімої і поглянув у нічне небо. На ньому знову висвітився [загорівся] напис: «Я - тварюка…»

- Ось що дійсно вічне… - пробурмотів він. - А решта - хєрня… І мені тут набридло. Якби ти була нормальною, я б запропонував дещо веселеньке, але як розмовляти з тваринами, я не знаю… Хочеш, дурепо, разом повиємо на місяць?

У темряві вона не бачила його вуст і тому нічого не зрозуміла.

Вона просто посміхнулась. Як завжди.

Дан підвівся і смикнув її за руку, не розуміючи, звідки у нього беруться слова, котрі не співпадають з думками.

- Все. Досить. Пішли шукати тих двох придурків і гайда звідси! Навіщо марнувати таку ніч? Перезаряджаємо плівку!!

- Їх - четверо! І це мені подобається. Це дасть змогу розширити простір.

- Не знаю… Мені взагалі від початку ваша ідея не подобалась. Є в ній щось таке… Протизаконне… Це стане дорогим задоволенням…

- Я так не вважаю. Принаймні, зараз то не великі витрати. Та й у випадку невдачі нам нічого не загрожує…

- А щось вже є?

- Ну… Дорога. Кав’ярня. Церква. Вони крадуть помідори…

- Перепрошую?! Я вас правильно зрозумів?

- Так.

- Ха-ха-ха! Дивно. Це на них не схоже.

- Ну! А я ж про що?! Це може бути цікаво. Непрогнозованість…

- Не впевнений. Не впевнений.

- Це нове слово у мистецтві!

- Від нього тхне.

- Слова - не пахнуть.

- Ха-ха-ха… Ви тримаєте якийсь зв’язок?

- В принципі, так. Але зараз він не дуже й потрібен. Усе вирішимо потім, залежно від майбутнього результату.

- У вас вже є певна концепція?

- Їх кілька. Якась і спрацює…

- Ну і?…

- Перша - найбанальніша: просто подорож, дорога, рух. Друга… М-м-м… здатність людини на нестандартні вчинки. Межа. Табу.

- Помідори - це подолання [порушення] табу?!! Ви жартівник. Ха-ха-ха… Це зовсім безглуздо. І… жалюгідно.

- Ну, знаєте… Для когось і це - неабиякий вчинок. Поки що нам потрібна реальність. Далі будемо доопрацьовувати.

- Поки що ви мене не переконали.

- Добре. Третє: втеча. От вам, наприклад, ніколи не хотілося покинути цей кабінет?

- Це вас не стосується. Як я можу покинути купу справ? Наприклад, хоча б цю розмову з вами?

- Ви розсердились, отже ви про це думали. Про це думає кожен. І я б хотів це довести.

- Не вдасться. Принаймні, вони мають таку ж купу справ і обов’язків, як і я. Що ще?

- Четверте… Тут складніше… Їх четверо - і це велика удача.

- Ви натякаєте на…

- Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?

- Тільки обійдемося без порнографії, добре?

- А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!

- Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно - наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І - заради чого?

- Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку - всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.

- Та все ж…

- У вас мобілка дзеленчить…

- А, дякую. Перепрошую.

- Будь ласка…

- Алло. Так. Так. Ні…

…Ріка Мангоф така синя і така зелена водночас, що незрозуміло, якого вона кольору насправді, - коли не світить сонце. Її тіло (якщо, звісно, у води може бути тіло!) нагадує мільйони розбитих пляшок: гострі сині та зелені скалки із срібними обрисами на місцях розколу…

Від цих зелено-синіх спалахів стає кисло в роті й боляче в очах, наче ковтаєш ці скалки самими очима. Ріка Мангоф пливе в тебе і крізь тебе, крізь очі, ріже зір, заповнює собою всі мозкові звивини. Стрибнеш з борту ялика, - ріка Мангоф затягне тебе, як машина для знищення паперів затягує папір, і синьо-зелена поверхня поволі розквітне пурпуровими квітами. Мангоф - лагідна хижачка; в ній водяться велетенські ящери, над нею кружеляють білі орли, а береги оточують покручені корені високих пальм, виглядаючи з розмитої землі на кілька метрів.

Мовчазний малайзієць заглушив мотор посеред ріки і човен завис в суцільній зелено-синій тиші. Звиваючись усім тілом, повз нього пропливла ігуана, - туристи похапалися за фотоапарати. Ігуана висунула голову з води і подивилася в камери, ніби давно звикла позувати. Даремно вона це зробила! Білий орел кинувся на неї, вчепився кігтями в голову, важко кілька разів змахнув крилами, намагаючись витягнути свою жертву, і нарешті висмикнув її з води. Повільно полетів. Ігуана звивалася у повітрі майже так само, як щойно пливла. Це сталося миттєво.

Єва напружилась кожною клітиною тіла, ніби все відбулося з нею самою - і орел, обтяжений здобиччю, зробив кілька махів-зусиль та випустив ігуану з кігтів. Вона пролетіла кілька метрів у повітрі й нарешті впала, здіймаючи бурю гостро-зелених скалок.

Тоді Єва побачила те, що уявляла хвилину тому про себе: по поверхні розпливлася пурпурова пляма - ігуану було поранено.

Охочих відвідати печери з кажанами перекладач запросив на берег.

«Вони там сплять, рясними гронами причепившись до камінних бурульок, - повідомив перекладач нудним голосом, - видовище не для нервових». А більше, власне, дивитися там ні на що, додав він англійською.

Єва не мала бажання оглядати грона огидних кажанів, тому залишилася в човні. Він шалено захилитався під вагою десятьох пар ніг, які сходили з нього на кольоровий місток, після чого човен спокійно загойдався у темній синяві під переплетінням ліан та широким листям невідомих дерев.

Настала тиша. Поглянути на кажанів пішов і миршавий матросик в широких синіх джинсах. Єва лишилася сама і лягла на білу лаву, котра ще п’ять хвилин тому була теплою, нагрітою сонцем.