Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя - Страница 3

не марнославний. Суть не в тому.

Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.

У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як

перервати цей потік.

-Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе у свою історію - в рамки,

побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у популяції

виникають нові види. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої

форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них…

-Це дуже, дуже цікаво, - кажу я, розуміючи, що тут - безнадійний випадок, назву

якого може пояснити тільки головлікар.

Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа - вислухати. Принаймні вдавати, що

слухаю… Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено

мати ножиці… Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить.

Головне - інтонація.

А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він перестає говорити.

-Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки…

Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком

нормальним. Такий собі чоловік, захоплений невідомою мені наукою.

Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?

-Добре, я вам дуже вдячна, - чемно кажу я, вимикаючи магнітофон. - Але наступного

разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?

Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії.

Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.

Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на

мене.

-До зустрічі, - кажу я.

Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить

ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори

години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього

хотіла? - промовляю про себе. - Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало

оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету.

Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест - механічний?

-Ну як вам? - запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.

Уявляю, що вона думає про мене.

-Цікаво, - кажу я.

-Завтра буде ще цікавіше, - безбарвним голосом промовляє жінка.

Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути

десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти

й виходжу на подвір’я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім

через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на

будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він -

той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до

зупинки свербить потилиця…

У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз будинок, у якому два місяці тому

винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна думка про джакузі

та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я

пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого

монологу!

Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та

гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це

здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана - купа цукерок і порожніх

обгорток, трохи зів’ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я

взагалі не піднімалася б з дивана. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в

Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. Зауважу, чоловік був цілком здоровий.

Телевізора в мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила в магнітофон

сьогоднішню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?

Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну - магнітофон вимкнеться автоматично.

…Почула знайомий спокійний голос, я навіть уявила тихі світлі очі й трикутну

борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не могла

сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на… на

різнобарвну ковдру, зшиту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні

за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа!

Різнобарвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу

зовсім непомітно - тільки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!

Взявши папір і ручку, почала записувати незв’язний монолог.

Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа

списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки

разів перечитувала написане, що в мене заболіли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все

ж таки має бути якийсь сенс.

А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку

наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.

«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні фактори - ті, що впливають на

компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повітря,

температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто

білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у

відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не

марнославний. Суть не в тому.

Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У

сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза

ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої форми

міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не

міг би спостерігати за всією картиною в цілому…»

Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті - без

жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я

вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли

закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати…

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.

Було б смішно вписувати себе в рамки власної історії Я мав перебувати поза ними.

Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю -

ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так-я сам тримав цей пісок у своїй

долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно…

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в

інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.

…Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п’ятьма, десятьма,

двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не

надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки підручника з історії. Усе ж таки

«дуже давно» - це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує!

«До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на

власному обличчі. Решта - дим… У мене ж усе інакше.