Дунайськi ночi - Страница 52

— Канікули закінчились, от і. поїхали. До Одеси. До інституту. Студенти вони.

— Студенти?.. І Гордій, і Авер'ян?.. Як же це?..

— А отак… Все як слід. Справжні студенти. Стипендію одержують. Славні хлопці. Інженерами будуть. Тут, на Дунаї працюватимуть, греблі і дамби споруджуватимуть.

— Батька хоч згадували?

— Аякже!

— Добром чи…

— Звісно, що скажеш про рідного батька, який пропав безвісти. Жаліють.

— Ну, а Мавра?

— І вона. — Домна Петрівна підсіла до сина, притулила долоню до грудей. — Пече страх? Не сумнівайся.

— І радий би не сумніватися, та не виходить. Сиджу у рідній хаті, а не вірю: чи тут я? Ех, мамо, коли б ви знали, під якими я жорнами побував!

— Нічого, синку! Все забудеться. Ми тебе з Маврою приголубимо, відходимо. Чому стільки років не подавав про себе вісточки?

— Подавав. З Туреччини, з Кіпра, з Єгипту.

— Жодного листа не одержали.

— Застрявали десь. До чужих рук прилипали.

З двору почувся жіночий голос:

— Петрівно!.. Агов, Петрівно, ти вдома?

Дорофій злякано метнувся в боковушку і зачинив двері.

— Тут я, чого галасуєш! — відповіла Домна Петрівна.

Біля тину стояла сусідка Лада Черепанова. Обличчя розчервонілося, сиве волосся розкуйовджене.

— Що там таке?

— Петрівно, біда. Івасик ногу порізав. Дай, будь ласка, йод, бинт. Усі наші запаси кінчилися.

Домна Петрівна мовчки пішла в хату і повернулася з великою бляшаною коробкою.

— Ось тобі аптечка.

— Дякую!

Сусідка побігла. Домна Петрівна подивилась їй вслід довгим задумливим поглядом. Добра, щаслива доля у Лади.

Важко шаркаючи ногами, мати зайшла в хату. З боковушки вийшов Дорофій. Губи його тремтіли.

— Чого людей боїшся, сину? З відкритою душею прийшов до них, а боїшся!..

— Як же не боятися, коли я власної тіні лякаюсь. — Він покосився на диплом. — Почесною дорогою крокує Мавра… Орденоносець! Голова! Краса і гордість Лебединого. Синів у інженери виводить! І навіть неграмотну свекруху підняла. — Дорофій насмішкувато глянув на матір. — Яка в тебе посада у колгоспі? Агітаторська? Чи в парторги вийшла?

Густі брови Домни Петрівни насупилися.

— Кажи, що хочеш, сину! Можеш сьогодні всяку дурницю молоти. Стерплю.

— Скажу!.. — Він стукнув долонею по столу. — Невчасно і не до речі воскрес Дорофій Глібов. Повзи назад, зачумлений! Туди, звідки приповз — у ніч, у свою жаб'ячу нору.

— Що ти плетеш?

— Діло кажу, мамо! Чорнотою своєю вашу білизну заплямую, якщо залишусь тут. Знеславлю на весь Дунай. Вірити вам скрізь перестануть. Гордія і Авер'яна студенства позбавлять. Мавру з депутатів виженуть. Ось що я вирішив. Не судилося мені жити з вами під одним дахом. Заховаюсь. Піду в плавні і доживатиму там вік. Нижче болотяної трави, тихіше стоячої води.

— Нудно слухати твої дурниці. Ну й дрімучий же ти, Дорофію. Не такі на Лебединому люди, як ти думаєш. Немає їх, вивелись.

— Облиште, мамо! Не вмовляйте. Не буде вам зі мною щастя.

— Ми не з лякливих. Пожили в щасті, поживемо і в нещасті. Загубимо в одному місці, знайдемо в іншому. — Вона поклала на плечі Дорофію легкі засмаглі руки. — А ось що я вирішила, сину!.. Сьогодні підеш до прикордонників. Нагодую тебе, напою і випроводжу. Прийдеш і скажеш: утікач я, кордон перейшов. Помилують. За Указом.

Дорофій стояв біля стіни наче скам'янілий. Очі заплющені, глибоко запали. Обличчя осунулося, посіріло. Зморшки стягли лоб, щоки.

— Нічого тобі чекати. Іди і винись! — твердо сказала мати, — Іди! Чуєш?

Він повільно кивнув обважнілою головою.

— Чую, — не розплющуючи очей, видушив крізь зуби. — Мамо, а якщо… якщо я не піду?

Домна Петрівна довго не відповідала. Міцно стиснувши темні губи, з болем вдивлялася в сина. Потім тихенько, ласкаво погладила його по неголеній щоці.

— Якщо не підеш… я сама поклонюся властям і скажу: чекає вас мій син, приходьте!

— Ех, мамо!.. Кланяйтесь! Та швидше, а то, чого доброго, передумаю винитись.

Дорофія Глібова на швидкохідному катері привезли до районного відділення КДБ.

Багато він розповів!.. Демонстрував спорядження підводного диверсанта. Давав характеристики учасникам операції «Цуг шпітце», яких добре знав.

Не забув Дорофій і про «Мохача», старого друга

Сисоя Уварова, який мав незабаром приїхати до нього в гості.

— «Мохач?» — запитав Шатров. — Хто він? Звідки і коли його чекає Уваров? Які в нього завдання?

Дорофій винувато глянув на чекістів.

— Нічого більше не знаю. Шеф відкрив мені цю таємницю в останній момент, перед висадкою.

— І він не сказав вам, не натякнув, що ви будете взаємодіяти з «Мохачем»?

— Ні, не говорив і не натякав.

— А може, це малось на увазі?

— Ні, не малось. Я зрозумів, що у Сисоя Уварова з «Мохачем» будуть особливий контакт і особливі справи.

— Які?

— Не знаю. Можу тільки гадати.

— Ну, погадайте! — посміхнувся Шатров.

— Таким, як «Мохач», наш брат, чорна кістка, у важких місцях дорогу прокладає. Ми пробуємо, а вони, принци, закінчують, вершки знімають. Найголовніше повинен зробити не я, а «Мохач». Напевно.

— А що найголовніше?

— Не знаю. Вам видніше, що у вас тут, на Дунаї, найдорожче.

— Для нас тут усе дороге, — сказав Шатров. — Міста, колгоспи, кожен корабель і кожна людина. Спокій і тиша. Все цінуємо, все охороняємо. Ви тільки вчора вперше почули про «Мохача»?

Дорофій після довгої напруженої паузи невпевнено відповів:

— Мені здається, я раніше не чув про нього.

— А яку має кличку ваш шеф?

— Інспектор?

— Ні, інший, той, що супроводжував вас сюди, на Дунай.

— Ми його звали «Капітаном».

— Іншої клички в нього не було?

— Не знаю.

— Ви не чули, як називали його між собою ваші інструктори?

— Найчастіше теж «Капітаном», але іноді у веселу хвилину величали «Катаракта».

— В цьому був який-небудь зміст?

— Очевидно.

— І ви не думаєте, що ваш шеф мав ще одну кличку, відому тільки його начальству?

— Можливо.

— А ви не здивувалися б, дізнавшись, що «Капітан», «Катаракта» і «Мохач» одна й та ж особа?

— Я давно вже перестав дивуватися.

— На сьогодні досить, — мовив Шатров.

Глібов вийшов у супроводі солдатів.

Шатров склав списані аркуші і заховав їх у планшетку.

Свідчення Дорофія Глібова примусили Шатрова глибоко замислитися. До чого, до якої події прив'язана операція «Цуг шпітце»?

Штаб «Бізона» нічого не робить про всяк випадок, в порядку самовпливу. Все і завжди приурочується до якої-небудь великої події на міжнародній арені. Коли наступав Фостер Даллес, то запускав свою машину і «Бізон».

Англійці і французи почали зухвалий наступ у Єгипті. Головні володарі акцій Суецького каналу обурилися, що їхню «священну власність» націоналізували єгиптяни. «Араби, схаменіться, віддайте Суецький канал, поверніть Заходу одвічне право господарювати на вашій землі, інакше буде зруйновано тримільйонний Каїр, залито напалмом долину Нілу!»

В розпорядженні Шатрова були дані, які свідчили, що штаб «Бізона» починає шалені атаки на всіх напрямках. Але де головний? Звичайно, не тут, на Дунаї.

Після довгих роздумів Шатров прийшов до висновку, що важлива сама по собі операція «Цуг шпітце» приховує щось значніше.

Для чого «Бізону» потрібні одночасні вибухи на Дунаї — в Братіславі, північній Болгарії, південній Румунії та в дунайському гирлі? Відвернути увагу від авантюри в районі Єгипту? Справді, на якийсь час, якби прогриміли вибухи, Дунай прикував би до себе увагу світової громадськості.

Але ні, темна хмаринка «Цуг шпітце» надовго не заступить подій у Єгипті. Скоріше, це частка величезної хмари, яку західна «машина погоди», «машина взаємної безпеки» вирішила випустити на світовий небозвід.

Тільки над Угорщиною Шатров бачив прикмети недалекої бурі. Там діється щось незрозуміле. Кілька років зміцнювався західний кордон. І цю розумну і необхідну справу остороги тепер чомусь визнали зайвою: декілька дивізій поспішно роззброюють кордон.