Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi - Страница 53

Ніколи не буде самотньою людина, чий дух перебуває у злагоді з оточуючими книгами, яблуками, зорями і міріадами інших понять, які, врешті, зводяться до одного; щоденно на те одне увагу звертаючи, на любов свою, досягнемо спокою. Шкварчить люлька. Гавкає за вікном собака. Люльку годиться прочистити, а собаці дати хліба.

Вітер гойдає портьєру. Вона — найцінніше в нас, тому мама повісила її в моїй кімнаті. Сказала, що портьєра дуже пасує до стін. Ніби я сам не бачу, що це не зовсім так. Але мама хоче, аби в мене все було добре.

День цей світлий. І зроблений майстерно. У світлому небі — білі хмари. Чорні, зелені ще, жовті дерева. В такі дні хтось оточує довколишні речі легким серпанком; і навіть дим із люльки пливе повільніше й значиміше. В такий день привертають увагу поштові скриньки — блакитні, з білими літерами. Кольору надії з молоком… Передзвін на високій-високій вежі.

Манускрипт оцей я знайшов сьогодні на своєму столі, з краю в край захаращеному книгами, нотами та ескізами; незважаючи на той переполох, на столі знайшлося місце для невеличкого букета чорнобривців, і для ґумового песика Цезаря, для попільнички, коробки цигарок, настільної лампи з білим абажуром… багато, багато речей знайшло собі тут притулок, а вкупі з ними — і я. Манускрипт оцей був уже написаний колись. Але я не поспішаю перегортати сторінки, щоб довідатися про події, які стануться. Ще маю час.

А ще дивився на шибку, досить брудну, з плямами зеленої фарби, робітники малювали вікно поспіхом, — і думав, як навесні я сам вимию цю шибку, очищу від зеленого і пофарбую заново вікно, у блакитний колір, адже звідси видно ялину. Незрозуміла тривога — з того часу, як тут уперше випав сніг.

Сніжинки б'ються. Я сам, але сьогодні самотність приваблива, і — не біймося знову цього слова, — вродлива. Я таки купив цигарок. І взагалі, поводив себе дуже добре. Цим можна втішатися. Не зважаючи на те, що вулиці — минущі, собаки — минущі, сніги — минущі. Попереду чисті, бо непромовлені ще, слова.

Летять чорні круки. Мама розвішала білизну на балконі, відтак присмерк у кімнаті, на словах; і вже інший, начебто й не присмерк — на забаганках, на поводженні, — бо мовчки дивлюся у вікно, там випрана білизна. «Як усе неприховано відверто, — повторюю, — які чорні круки летять».

Мовби й не тиша; але і в поїздів, і у вітру, і в сміхові знадвору чути саме її голос, той голос, який не сплутаєш; так само, як не сплутаєш ні з чим сьогоднішнє небо — має воно мій найулюбленіший колір, якому годі й відповідники підшукати; хіба прийдуть на думку імена зневажених тобою ж таки художників…

Чай і цигарка, перша відлига за всю зиму, на вулицях продають пиріжки. Березень. Повінь реалій. Сиджу на березі, пильно дивлячись у їхню темно-зелену воду. Повінь невпинно котиться, несучи з собою будівлі, людей, тварин; може, мені годилося б сумувати? І все ж хтось, хоч один, повинен бути поруч. Хтось, хоч один, з сильними і ніжними очима; ані друга, ні ворога, ні листа, ні голосу; і якби зараз пішов дощ, я навстіж розчинив би вікно.

Хтось курить на балконі будинку, який навпроти. Курить і дивиться на мене, нутром відчуваю. А нутро в мене — як у давно пораненого звіра; вже сім років не гоїться рана — і вигадана, і болюча; і кров з неї то блакитна, то зелена тече, — а все не червона. Так, мабуть, треба; інакше, навіщо так?

Пізній вечір, солодкі яблука. Пес, що як людина дихає уві сні. Сторожка — з масою різнокаліберних столів та стільців, електрогрілка, якою ми гріли помідори з мороженого болгарського супу. А ще два грейпфрути, сардини в маслі й солодкий перець, а ще — термос чаю, який нам залишила люб'язна сторожиха. Ходив нічним містом — до пошти, подивитися, котра година; все тануло, і величезні шматки криги та снігу падали з дахів на асфальт, і два яблука холодно світилися в кишені.

Збігала раз по раз лицями усмішка, тіні лежали прямі і спокійні, — як мало ми знаємо слів, що навіть радість радістю кликати змушені…

…а йти та іти далі, доки не розчинимося в сполохах над дорогою, в листі над дорогою, в мовчанні, святому і простому, що його й древні кликали якось, і ми кличемо так ось — хіба в назвах суть? Ми ж їм давно склали ціну, а ціна їм та, що холодні яблука взимку, що жайворонки — влітку, і хліб — щойноспечений. Не маю ні права, ні долі, аби вчити вас, та й сам не є мудрим; але як би хотілося, щоб почули ви слова оці, проказані зимової ночі, серед безгоміння: іти та й іти далі, лишаючи за себе вічних наших заручників — сполохи над дорогою, жайворонків над хлібами.

Так прагнув я, щоб добре їм у нас велося, — так добре, щоб уже нікуди їм не треба було йти чи їхати; щоб жили ми втрьох, або вчотирьох, або вбагатьох — і разом їздили, і разом розлучалися, і зустрічалися разом; як швидко вистигає кімната, але всміхаюся я, сміюся, ніколи, ніколи вже не питаючи, навіщо живу.

Ви ж повернетеся, правда?

1. Декаденти. Така нестерпно цілісна реальність! І ця викшталтувана мова, якою вже все-все-все сказано… Вони пили спирт і курили гашиш, мляво стискаючи передчасно зів'ялі груди своїх екзальтованих коханок або обвислі сідниці гістеричних і ревнивих коханців. Деякі стрілялися: темна кров густо заливала канапи. «І хай не буде в тебе інших богів, окрім твого Я». Парча й оксамит, золоті і пурпурові тони, срібло і кришталь, і порцеляна, ряботіння арабських килимів, породисті пси, які уважно стежать за конвульсіями переплетених тіл, а потім задирають довгі свої морди до високих стель з ліпленнями та розписами і виють. Крильцята мертвих метеликів, ніжні і холодні на дотик. Кружляння опадаючого листу. Глибокі тріщини, які зміяться палацовими стінами і яких ніхто не помічає за густим диким виноградом. Занедбаний парк, затхла вода ставу, над яким стоїть потемніла від осінніх дощів альтана. Навіть природа довкола них помирає по-їхньому: з акторськими репліками, плиткою гістерією, з наївним переконанням, що це не надовго, в кожному разі, не назавжди. Знудження і пересит: не від надміру страв та напоїв, а від того, що не смакують вони, не тішать. І приємний тягар револьвера у тонкій руці з довгими тендітними пальцями, які пам'ятають стільки сонат і ноктюрнів. До дідька сонати! Їдемо до циганів! Їхні манірні вірші, просякнені всесвітньою печаллю, швидкодіючими отрутами, безпомічною магією глибоких чорних очей. Їхні туберкульози і туберози, божевілля, часом справжні, частіше награні. Довірлива естетика виродження, сумні і безпристрасні збочення, нікому не потрібні секрети. Їхня остання осінь, — ох, осінь, ох, остання!., але наша, наша, наша, — навіть отака, викшталтувана у своїй дискретності…

2. Гріховність. Навіть вина — текуча. Течія без джерела, вина без провини. Так сказали старі євреї: що ми всі грішні, один лише Бог святий. Це колір нашої шкіри і сама шкіра. Ми обтягнені гріховністю, вона надає нам форми, завдяки їй ми живемо, відгороджені один від одного, і помираємо, обдерті з неї. Гріховність — це не відчуження, створене окремішністю наших тіл; гріховність — це шкіра, яка щільно нас облягає. Втім, не так уже й щільно, коли ми потрапляємо в старість. Наша шкіра, наша гріховність, наша течія таки доносять нас, щоправда, не всіх, до старості. Але й гирла для цієї течії не істнує. І нам не врятувати своєї шкури.