Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi - Страница 45

Заходжу до костьолу, де відбувається літургія, де сяє вівтар і грає божистий орган, де покашлюючи, стоять люди, так багато їх і всі повторюють «Вірую», затиснувши пшеничні та житні зерна в спрацьованих долонях. Дайте ж мені дещицю для пташат, які стогнуть під вітром і дощем, замкнені у клітках, прив'язані Богом до гнізд, які пливуть над вашим потопленим костьолом, бо неба вже нема.

Заходжу до стайні, там тепло і темно, пахне сіном і гноєм; умикаю електрику, беру до рук шуфлю, починаю змітувати на купу гній з-під вола, з-під осла, з-під вівці. Впоравшись із цим, ставлю шуфлю в кут, натомість беру вила і накладаю за драбини повнісінько запашного, ще з вечора приготовленого сіна.

Заходжу до свого дому і там зустрічають мене тато, мама, сестра. Це правда: народжуватися праведниками треба не тут. Палають свічки і голосно щебечуть солов'ї, повінь вищає, жовте листя впереміш з яблуневими квітами летить над мідними і золотими водами, а позаду котиться перекотиполе.

Кінець третього концерту

У гущавині ночі достигає, наливається потужним рожевим соком плід вранішньої зорі. Ця таїна недосяжна людським очам; тільки чисте, незатьмарене серце може відчути її далекі сполохи і здригнутися неденною всепроникною радістю, наперекір глибоким снігам. Невидимі птахи співають над достигаючим уночі плодом; невидиме листя шелестить на густо вкритих інеєм гілках, які схиляються, щоб і їх торкнуло рожеве світло. Так повинно бути.

Невидимі звірі приходять до місця народження світанкової зорі, не залишаючи на снігах жодного сліду — останній із звірів дбайливо підбирає кожен відтиск волохатих лап і ховає їх до невидимої, розмальованої айстрами торби, — щоб ніхто зловісний чи заздрісний не відшукав місця, де достигає зоря. Звірі всідаються колом і побожно мовчить.

Так теж повинно бути.

Це відбувається щоночі, уже багато років: один і той самий світанковий плід достигає в одному і тому ж місці, оточений щебетом прозорих птахів, укутаний мовчанням прозорих звірів. Потім наступає мить, коли і птахи замовкають, лунає соковитий тріск, плід плавно відділяється від вічного коріння і повільно підіймається вгору. На білому тлі снігів проступають перші тіні, а потім їхні маленькі володарі: сороки, снігурі, синиці. І звірі також стають видимі. Вони повертаються додому. Перед кожною норою або лігвом останній з них кладе по парі слідів — наче капці перед входом до людського житла; тут є сліди ведмедів і вовків, лисиць і зайців, оленів, лосів, сарн, — а порядкує слідами весела руда білка.

Якусь годину звірі сплять, а потім прокидаються, взуваються у сліди, вмиваються палахкучим ранковим снігом і розходяться кожен у своїй справі.

А вранішня зоря підіймається все вище. Тепер її дозволено бачити всім, навіть лихим і нещирим людям. Птахи годують пташенят, звірі годують звірят, люди годують люденят. Потім сніданок закінчується, наступає день, а вдень нікому нічого не страшно. Навіть полохливі зайці — і ті сміливіше зиркають на поважних, з інеєм на шерсті, вовків.

Потім вечоріє. Ви ж пам'ятаєте, яким щемливим світлом сочаться хмари на заході, як голосніше починає скрипіти сніг, а дітлахи — замислюються?

І тоді всі звертають увагу на вранішню зорю, котра тепер стала вечірньою.

Як же ти змінилася, зіронько!

І ми народжуємося, відриваємося від свого коріння, летимо крізь невидющість і забуття, а той, хто побачив нас надвечір, вражається разючій переміні, — так, ніби політ минає безслідно.

Тим часом ніч густішає, заростає непролазними хащами і десь далеко в них, втомлено зітхнувши, починає ворушитися коріння, видобуваючи з себе один і той самий, але вічно новий плід.

Туди сходяться звірі, злітаються птахи, але ніколи не було й не буде жодної людини; може, тільки найчистіші серцем відчують, як у незвіданих глибинах зринають і зримішають сполохи.

І в цьому теж премудрість Моя.

Уже не кричиш: «А чим я завинила перед Тобою?» Безмовна, як світло місячне, так само ллєшся до власної кімнати, вкутуєш собою речі, меблі, книги. Денний пил на них не заважає тобі. Дихаєш рівно, трохи презирливо. Убога царівна, божевільно багата жебрачка, яка заснула, стискаючи в руці шмат черствої скоринки, а на зап'ясті, вузькому і білосніжному, палає браслет зі щирого золота.

Уже не повторюєш: «У чому ж тоді премудрість Твоя?» Моя премудрість у тому, як ти лежиш і сяєш, мов вологе місячне проміння; у тому хлібі, що затиснула твоя долоня, і в тому золоті, яким засвідчено святість цього жесту. І багато ще в чому Моя премудрість.

«Світе тихий, ласкавий, лагідний, хоч ти мене порятуй», — уже не кличеш і світу; він стомлено заснув поміж твоїх грудей, і для нього теж вистачає твого проміння, Моя неслухняна доню.

Кав'ярні порожні і прохолодні, кам'яна підлога посипана трачинням, але непідметена; на білих столиках ночують порожні пляшки з-під пива і забутий капелюх. В одній з філіжанок залишилося трохи кави, у решти тільки гуща на дні, а одна смердить поганим квітковим одеколоном, злощасною втіхою безпритульних. Товстий гарний пітон дрімає близько, пригорнувши високий червоний табурет, який удень обертається. Пітон підводить голову, його карі очі чисті і печальні, бо він теж безпритульний і, мабуть, також боїться смерті, тому що на шиї, якою він, власне, є сповна, гойдається годинник з червоною секундною стрілкою.

Пітон не знає української мови. У нього роздвоєння особистості. Він вважає себе Піфією.

— И дионисическое искусство также хочет убедить нас в вечной радостности существования: но только искать эту радостность мы должны не в явлениях, а за явлениями…

Голос у нього хрипкий і прокурений, як у Троцького. Чоловік сідає за столик поруч, кладе коробку «Біломору», дає цигарку пітонові і клацає запальничкою. Удав вдячно заплющує очі, глибоко затягується.

— Нам надлежит познать, что всё, что возникает, должно быть готовым к страданиям и гибели; нас принуждают бросить взгляд в ужасы индивидуального существования — и все же мы не должны оцепенеть от этого видения: метафизическое утешение вырывает нас на миг из вихря изменяющихся образов…

Слова випливають із невеликого рота разом з димом; при світлі місяця і вони, і дим здаються ще нікому не відомою матерією новітньої шляхетності.

Уві сні ти повертаєшся на інший бік. Світ, що срібним хрестиком принишк в ущелині між твоїми персами, зсовується на білу подушку — срібне на білому; місячне сяйво, що струмує від русявих розплетених кіс нагадує старий китайський малюнок для поштового паперу. Треба написати листа. Немає туші, але є кавова гуща у філіжанках. Пітон знову поклав голову і дрімає, не випускаючи погаслої цигарки. Для того, щоб написати листа, треба обов'язково мати зразок. Бо як інакше довідаєшся, про що і кому його писати? Можна взяти хоча б оцей: «Здрастуй, мій найсолодший любителю муз, Михайле!»

Блискавично, як одна з тих металевих спіралей, що є в будильниках, пітон розкручується і щезає. До столика підходить міліціонер, прикладає долоню дашком до блискучого козирка.

— Ваші документи.

Чоловік дістає з кишеней і кладе перед собою ще одну, непочату коробку «Біломора», складену вдвоє троячку, залізничний квиток, паспорт. З-за сусідніх столиків починають озиратися.

— Куди їдемо? — цікавиться міліціонер, гортаючи паспорт, зім'ятий, з порваною целофановою обкладинкою.

— До Львова.

Поруч регочуть.

— Але ж ти підзолив нині!

— Тобто я хотів сказати, зі Львова… до Тернополя. Ось квиток.

Міліціонер дивиться квиток на світло, потім кладе його в паспорт.

— Візьміть. Ваш поїзд буде за годину.

— Неодмінно.

Пітон визирає з-за сусіднього столика. «Пішов?» — питає очима. Чоловік ствердно хитає головою. Тоді пітон повертається на своє місце під табуретом. Його луска міниться в місячному сяйві як багато-багато ювілейних карбованців із зображенням Л. Толстого.