Досвiд коронацii. Вибранi твори. Роман, повiсть, оповiдання, есеi - Страница 42

Але перед воротами стояли солдати, вишикувані в дві шеренги. Солдатів було дванадцятеро. Вони перегороджували білий шлях до волі. Це було набагато страшніше за бетеер, — дехто з них, особливо ж ті, що стояли посередині, посміхалися. Оттла летіла. «Розійдись», — мляво сказав полковник Р. по рації. Прапорщик унизу поправив свою рацію на грудях, але промовчав. Більше ніхто не зворухнувся. «Вона зупиниться», — подумав полковник і відвів очі від дороги.

Оттла уважно дивилася перед собою. На мить їй здалося, що зараз вона прокинеться. Вона тільки двічі в житті ганяла на такій швидкості. Це було страшніше за швидкість. Вона вже не могла відірвати рук від керма, а ноги від акселератора, пригальмувати, звернути вправо або вліво, стати, розвернутися, дати задній хід. Таких речей більше не існувало. Її паралізувало. Так паралізує уві сні і ти тоді негайно прокидаєшся. Її паралізувала не воля, яка виднілася за головами вісімнадцятирічних юнаків у вигляді порожнього білого автобану, що прямував у гори; воля не може паралізувати; це був страх перед швидкістю, вірніше, страх перед страхом, який викликала швидкість чи те, та, той, ті, що стояли за нею і поперек неї. Оттла завжди любила гасати, але тоді швидкістю керувала вона, а тепер швидкість керувала нею, — її головою, шиєю, плечами, руками, персами, животом, лобком, вагіною, дівочою плівкою, — бо Оттла все ще була незайманою, — маткою, анальним отвором, довгими красивими стрункими ногами і нігтями на пальцях рук і ніг Оттли керувала швидкість; вона не почула, як затріщали кістки, як пролунав одноголосний моторошний зойк, як фонтанами цвіркнули кров, сперма, сеча, кал і кров з почавлених тіл, як розкололися черепи, повилазили очі і мозок потік на чудовий сірий бетон, драглі, соплі, криваве місиво, автоматна черга вслід, «що ти, що ти наробила, Оттла-а-а-а!» — вигук динаміка в порожній машині, де не було вже Оттли, а була тільки — швидкість; швидкість сиділа за кермом і тиснула на газ, і бачила, як із-за гори вилетіла ракета, і зрозуміла, що це гелікоптер вибухнув позад неї в сонячному небі, бо це все ще було літо, літо Господнє; потім швидкість почала стихати, колеса почали робити все менше обертів, усе менше стало коліс, платівка змінила голос і товстим басом почала закінчувати: «А-А-А-ВЕ, МАРІ-І-ІЯ», — і зупинилася.

Машина зупинилася. Оттла механічно намацала ручку дверцят, відчинила їх і вийшла. Голова була дуже порожньою. З неї щось витікало. Оттла відчувала, що з кожною секундою в її голові все менше залишається Оттли, а все більше стає порожнечі. Вона ступила кілька кроків, заточилася і впала в траву. Трава була дуже зеленою. Тут не існувало швидкості. Просто літали бджоли. Сяяло сонце. Пахло. Оттла нарешті почала дихати, глибоко-глибоко, повільно-повільно, тихо-тихо. Вона зрозуміла, що все-таки прокидається. Але не розплющувала очей. Приходили якісь окремі, нарешті нічим між собою не пов'язані слова. Вони були як бджоли, — прилітали, відлітали, і жодного разу це не була якась одна й та ж бджола. Вони просто сідали, брали нектар Оттли, зривалися і летіли геть у сліпучо-чорно-зелене море, яке пахло смородиною. Все було так просто: посеред моря в човні жив Пасічник. Бджоли приносили йому мед. Пасічник посміхався і мовчав. У його човні стояв вулик. У вулику жили його бджоли. Ось прилетіла до нього Оттла і принесла свій мед. Пасічник уважно подивився на неї і не посміхнувся. Але Оттла цього не бачила. Вона просто повзала по Його руці. Вона лежала горілиць і дивилася в не до віри блакитне небо. Бджоли не бачать свого сіроокого Пасічника. Вони не впізнають Його в Обличчя. Вони бачать блакитне небо, чують чистий запах землі і смородини. Сльози навертаються їм на очі, — на ті самі очі, які ніколи не побачать свого Пасічника, — і небо тоді зникає. Пливуть дощі, — буйні, квітучі дощі. Буяє повінь і квітують яблуні. Ти щойно вбила трьох хлопців. І ти хочеш жити. І ти хочеш жити? І ти хочеш жити? І вони хотіли. А може, й не хотіли. Могли б розбігтися, якби хотіли. Вбити свого командира, який віддає їм такі накази і який теж хоче жити. Ще там щось. Зрештою. Вони вже давно в Царстві Небесному, а ти все ще тут. Поки тебе теж не вб'ють. Або поки ти не станеш старою і помреш від цього. Від чого? Від того, від чого вмирають усі старі, — від життя, якого ти так хочеш зараз. Боже, який гарний метелик! Боже, який тільки гарний, чудовий, неймовірно прекрасний у Тебе оцей метелик! Як Ти кажеш? Eupithecia nabokovi Мс Dunnough. Ага, виявляється, Пасічник говорить латинською і англійською водночас. Не зле!

прошепотіла Оттла пошерхлими, пекучими вустами, і — заснула? прокинулася?

Наруга механізації, що проникла до кожного відтинку життя, є більш прийнятною для плебсу, ніж начало, яке розкриває пелюстки квітам, а промовляє молитвами. Отож, коли перевага прохає у рівного собі, нестача вимагає у вищого; коли перевага заступається за того, хто потерпає, нестача тоді зводить наклеп; коли перевага радісно дякує, нестача вихоплює дари і плює в руку, яка їх подала; коли перевага кається, нестача звинувачує.

Але непідлеглість переваги законам дозволяє робити припущення, що нестача і перевага складають собою один цілісний феномен; тобто кожна перевага, не стаючи нестачею, водночас може бути нею і залишатися собою. Це добре помітно при розподілі видимого і невидимого світів або фарби та зображення. Втрачене щодня зустрічається нам на вулиці, а Тебе неможливо знайти навіть у спеціально призначених для цього місцях.

Тепер кілька краєвидів. Ось перший.

Ми зустрічаємо його на Чернігівщині; батуринські гори видаються на рівнині рядом плавних спалахів, а палац Розумовського та церква, які видно з матіївського берега, подібні до людського голосу, що не розчиняється у створеній співом кількох інструментів гармонії, а навпаки, охоче слугує їй за поводиря. Небо над Сеймом рухоме, цим воно завдячує сніжно-білим хмарам, що мандрують рікою аж до джерел, а також контрастним жовтим піскам, які тиснуться до води, не бажаючи входити в заздалегідь визначені стосунки з лозами. Дерев'яна пішоходка, змайстрована руками людей, об'єднує і завершує краєвид. Берег безлюдний, тільки теплий вітер купається в пісках, брижить сеймову хвилю, сповнену традицією; відтак, качине пір'я залишається на воді, не тоне, і напівзруйнований, ніколи не добудований палац стоїть-летить над своєю напівісторією в невідоме, але й не страшне майбутнє, і церква в неділю та свята все ще отворяє свої брами. Хвиля біжить далі, на хвилі тримаються церква, палац, хмари і зорі, закон, який керує їхнім колообігом. Хвиля біжить, закон відображається в ній, тремтить, трохи спотворюється — і все ж проступає оболоння, потім Киянка, давні провісники теперішньої фальшивої столиці, церквище з соснами святого апостола Івана Богослова, куток Матіївки, нареченний Індією, хвиля котиться далі, і ось уже лісова стежка, вкрита розкритими шишками, мініатюрними моделями пагод, сосни, піщаний кар'єр — усе це визволяється в батьківщину, до якої я вже так довго біжу.

Другий краєвид — це старе європейське місто, у якому все відбувається своєчасно. Сніг паде першого грудня, а вулиці підмітають о шостій ранку протягом останніх трьох століть, з перервами на війни і чуму; місто має власне місце в історії, це місце над місцями — з пахощами кави, які прокидаються вкупі з громадянами. Чужі не розуміють мови міста, але слухняно блукають її вузькими, більше схожими на галереї, вуличками, прислухаються до переконаності, що зростає в привезених здалеку серцях, а вона проголошує: це місто заради міста, самодостатнє, як вітражі і дерев'яні кораблі, і чужинцям тут нема чого робити. Безробітні, як хмари, що пахнуть лавандовим маслом, чужинці тиняються від кав'ярні до кав'ярні, а місто, одвіку хворе на математику, еманує самодостатнє самоусвідомлення, не звертаючи на чужих уваги, потрібної їм хоча б для того, щоб переконатися в реальності цигаркового диму.